Лigейя

Було, певно, близько опівночі, а може, раніше чи пізніше, бо я вже не відчував часу, коли раптом схлип, ніжний, тихий, але вельми виразно чутний, перервав мої марення. Я ясно відчував що він долинув від різьбленого ложа — ложа смерті. Я дослухався, пойнятий лютим забобонним жахом, але звук більше не повторився. Я напружив зір, намагаючись уловити найменший рух розпростертого тіла, але не помітив нічогісінько. А проте я не міг помилитись. Я справді чув той звук, хай який слабкий, і душа моя враз пробудилась. Я рішуче і вперто зосередив увагу на тілі небіжчиці. Багато хвилин минуло потому, а не сталось нічого такого, що могло б прояснити таємницю. Нарешті я помітив, що на щоках та біля жилок на запалих повіках проступає легкий, слабенький, ледь помітний рум'янець. Охоплений невимовним жахом, для якого в людській мові не знайти досить сильних слів, я відчував, що серце моє завмирає, а руки й ноги дерев'яніють. Усе ж почуття обов'язку кінець кінцем допомогло мені опанувати себе. Я більше не сумнівався, що ми зайве поквапилися в тих приготуваннях, бо леді Ровена ще жива. Отже, необхідно було негайно щось вчинити; однак вежа була далеко від того крила абатства, де жили слуги, і поряд нікого не було, тож я ніяк не зміг би покликати когось собі на допомогу, не покидаючи надовго покою, — а на це я не наважувавсь. Тобто мені лишилося самому докласти зусиль, щоб повернути назад дух, який ще витав поблизу. Але дуже скоро стало ясно, що він тільки навідався сюди; рум'янець знову покинув щоки та повіки, а блідота, що зосталася після нього, була ще страшніша, — лице стало як мармур; губи зморщились і стиснулись у скорботній гримасі смерті; огидна — липка й холодна — випотина швидко вкрила все тіло; відразу по тому тіло остаточно задубіло. Здригнувшись, я впав назад на канапу, з якої був так ґвалтовно скочив на ноги, і знову поринув у шалені, безсонні мрії про Ліґейю.

Так минула ще година, коли (невже ж це можливе?) мене вдруге ошелешив неясний звук, що долинув звідкись од смертного ложа. Я прислухався, переляканий до краю. Звук почувся знову — то було зітхання. Метнувшись до трупа, я побачив — ясно побачив — трепет вуст. А ще за хвилину вони розслабились, відкривши блискучу низку перлистих зубів. Тепер уже здивування боролося в моїй душі з глибоким жахом, який доти царював там неподільно. В очах мені потемніло, розум мій помутився; лише відчайдушним зусиллям волі я зрештою примусив себе ще раз поринути у справу, до якої мене кликав обов'язок. На її лобі, а також на щоках та шиї з'явився кволий рум'янець; тіло помітно потеплішало; навіть чулось, як стиха забилося серце. Жінка була жива; і я з подвоєним завзяттям заходився її рятувати. Я розтирав та змочував їй скроні й руки, я вдався до всіх заходів, яких міг підказати мені життєвий досвід, а також чималі знання, почерпнуті з медичних книжок. Та все марно. Рум'янець зненацька розтанув, серцебиття припинилось, губи знов оповила тінь смерті, і за хвилину все тіло вкотре вже огорнулося крижаним холодом, стало мертвотно-блідим, тоді враз задубіло й неначе осунулось: повернулися всі відразливі ознаки того, чим це тіло було вже кілька днів, — мешканцем домовини.

І знову я занурився у мрії про Ліґейю, і знову (ото ж хіба дивно, що я здригаюсь, пишучи це?), знову з того боку, де стояло різьблене ложе, до моїх вух долинуло тихе зітхання. Та навіщо мені щоразу детально виписувати несказанні жахіття тієї ночі? Навіщо зупинятися, щоб оповісти, як раз у раз, аж до похмурого світанку, повторювалась ця жахлива драма оживання і вмирання, як за кожним моторошним воскресінням наставала тільки ще суворіша й, здавалося, ще невблаганніша смерть; і кожного разу агонія виглядала так, ніби відбувалася запекла боротьба з якоюсь незримою чужорідною силою; і кожного разу після такої боротьби зовнішній вигляд мертвого тіла зазнавав незрозумілих мені жахливих змін... Дозвольте мені закінчити якнайскоріше.

Більша частина тієї нескінченної, сповненої жаху ночі вже минула, коли раптом вона, та, що ніби вмерла назавжди, знову поворухнулась — цього разу ґвалтовніше, ніж перше, хоча це було повернення з небуття, здавалося б, остаточного й страхітливо безнадійного. Я надовго втратив змогу щось діяти і взагалі рухатись, закляк недвижно на отоманці — безпорадна жертва вихору шалених почуттів, серед яких смертельний жах був, можливо, найменш разючим і вбивчим. Труп, повторюю, ворухнувся, і то ґвалтовніше, ніж доти. До обличчя невтримно ринули барви життя; тіло розслабилось — і, хоч повіки досі були важко стулені, а смертне убрання та покрови й далі єднали постать із домовиною, мені справді могло привидітись, що Ровена таки скинула з себе пута смерті. Але якщо навіть і тоді я ще не міг цілком повірити в це, то всякі сумніви зникли зовсім, коли сповита саваном фігура звелася з ложа і, колихаючись, непевною ходою, із заплющеними очима, — немов сновида, — зухвало і зримо попростувала на середину кімнати.

Я не затремтів, я не поворухнувся — цілий рій несказанних химер, викликаних самим виглядом, статурою, рухами цієї фігури, навально промчав у голові, заморозивши кров, паралізувавши, обернувши мене на камінь. Я не ворушився — я втупив очі в цю мару. В думках моїх панувало повне безладдя, невтишима колотнеча. Невже справді віч-на-віч переді мною може стояти жива Ровена? Невже це воістину Ровена — світловолоса, блакитноока леді Ровена Тревіньйон із Тремейну? Чому, чому я сумнівався в цьому? Пов'язки щільно облягали підборіддя, стискаючи уста але чи справді то уста живої леді з Тремейну? А щоки — вони пашіли рожевим рум'янцем, як у кращі роки життя; так, то цілком могли бути свіжі щоки квітучої леді з Тремейну. А підборіддя, з тою ямочкою, зовсім як при доброму здоров'ї, хіба могло воно бути не її підборіддям?.. Але ж як вона могла стати за час хвороби набагато вищою на зріст? Що за нечуване божевілля опосіло мене разом із цією думкою! Я рвонувсь уперед — і за мить був біля її ніг! Вона сахнулась од мого доторку, і з її похиленої голови злетів похоронний покров, а з-під нього широким потоком у неспокійне повітря покою ринула важка хвиля розметаного волосся: воно було чорніше від воронового крила! І тоді повільно розплющились очі постаті, що стояла переді мною.

— То що ж це зрештою? — зойкнув я вголос. — Я не можу... я не можу помилитись... Це ж бо вони, великі, чорні, шалені очі... очі втраченої навік коханої... моєї господині... леді ЛІҐЕЙЇ!

Примітки

Новелу Едґара По «Ліґейя» вперше було надруковано 18 вересня 1838 року в журналі “American Museum”. За цю публікацію автор отримав гонорар 10 доларів. При житті Едґара По новела декілька разів перевидавалася, і він вносив деякі зміни, аби поліпшити текст. Так вірш, начебто складений Ліґейєю, був доданий до тексту новели для публікації в щотижневику “New York World” (лютий 1845 року).

Гленвілл Джозеф (1636-1680) — англійський священик и філософ.

Ашторет (Астарта) — богиня плодючості, якій поклонялися у Фінікії та Єгипті.

Делосові дочки — за грецькою легендою, на острові Делос народилася богиня Артеміда, покровителька цнотливих дівчат і жінок.

Клеомен — це ім'я написане на статуї Венери Медицейської і вважається іменем скульптора.

Нурджахед — гарна місцевість із східного роману англійки Френсіс Шерідан (1724-1766) «Історія Нурджахеда».