Чорна рада

ј кн€зь √аг≥н соб≥ компонуЇ, €к би тих нещасних ≥ще б≥льш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, вз€вши од ≤ванц€ велик≥ подарунки, його несит≥й злоб≥ потураЇ. “им часом пов≥в нового гетьмана з старшиною в соборну н≥женську церкву до царськоњ прис€ги. ј вийшовши з церкви, гетьман запросив кн€з€ з послами до себе на об≥д, у дв≥р до бурмистра олод≥€. “ам м≥шане наготовили бучний бенкет Ѕрюховецькому з старшиною.

XV

ќдчепившись ото „еревань од запорожц≥в, насилу оддихавсь, щоб промовити слово.

Ч Ѕгате ¬асилю! Ч каже. Ч ƒавай мен≥ борж≥й кон€! Ќехай њй б≥с, с≥й рад≥! ќт не в добру годину знесло мене з тим божев≥льним Ўрамом!

ѕ≥шов ¬асиль Ќевольник за к≥ньми, так куди! «аверюха кругом така, що не второпаЇ, куди ≥ йти. “ак €к ск≥пка на вод≥ крутитьс€, попавши на чорторий, так в≥н ворочавсь м≥ж тим €рмарком. ј тут ≥ще добре й не знаЇ, де поставили коней √винтовчин≥ козаки; так наждавсь „еревань уволю. —кр≥зь народ товпитьс€; п≥д боки його штовхають; неборак т≥лько сопе!

Ч ƒе оце в нечистого м≥й ¬асиль занапастивсь?.. Ѕгатику, Ч каже до ѕетра, Ч не кидай же хоч ти мене!.. ќй, коли б мен≥ добратись живому та здоровому до ’марища. Ќехай тод≥ радуЇ соб≥ хто хоче!

як же ото огласили запорожц≥ Ѕрюховецького гетьманом, то зараз ≥ пор≥дшало трохи на рад≥. ѕерш, ото √винтовка одв≥в своњх п≥дручник≥в; пот≥м ≥ друг≥ сомк≥вц≥ рушили до табору. “≥лько запорожц≥ ≥грали круг гетьманського столу, €к зл≥њ оси круг свого гн≥зда, да простий люд-селюки гули по всьому полю, що т≥њ трутн≥.

« п≥вгодини ще не знали сел€не, що м≥ж козацтвом робитьс€. як же вже рушив Ѕрюховецький з кн€зем до прис€ги у м≥сто, тод≥ по всьому полю чернь загукала:

Ч ’вала богу! ’вала богу! Ќаша вз€ла! Ќема тепер н≥ пана, н≥ мужика, нема н≥ вбогих, н≥ багатих! ”с≥ поживемо в достатках!

Ч ўо ж, братйща? Ч кажуть ≥нш≥. Ч –ушаймо панським добром д≥литись! ѕовне м≥сто тепер панства.

Ч ≈, ще буде час у м≥ст≥ погул€ти! Ч одв≥тують друг≥. Ч ј он козацтво —омк≥в табор рабуЇ. ƒурна —омкова старшина понабирала з собою самих кармазин≥в повн≥ вози.

Ч Ќу, хто куди любл€! ”сюди Ї об в≥що погр≥ти руки!

≤ от Ч одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до м≥ста повалила, а половина чкурнула до —омкового табору. ѕо полю пооставались т≥лько гул€ки, що на радощах понаймали музики да й вод€тьс€ з ними купами, танцюючи.

„удно було ѕетров≥ да й „ереванев≥ дивитись на т≥њ музики та гопаки у такий смутний час, що плакати б ус≥м треба, а не веселитись. оли ж валить, мов т≥њ хвил≥, люд од табору; а назустр≥ч йому купа сел€н од м≥ста.

Ч уди ви? Ч питаютьс€.

Ч ј ви куди?

Ч ћи до —омкового табору.

Ч ј ми до м≥ста. “ам, кажуть, Ї пожива!

Ч ≈, чорта з два!

Ч як?

Ч “ак, що не пускають! ћосковська сторожа не пускаЇ нашого брата в м≥сто.

Ч Ўкода ж ≥ до табору! озаки сам≥ там пораютьс€, а нашому брату дають оглоблею по гамалику!

Ч ўо ж оце? ƒак це нас козаки, мабуть, убрали в шори?

Ч “рохи чи не так, €к ¬иговський ћоскву! як ось надб≥гають ≥ще нов≥њ купи.

Ч Ѕ≥да! Ч кричать. Ч ѕропала справа! „и чули, що кажуть запорозьк≥ братчики?

Ч ј що ж вони там кажуть?

Ч ќт що! ѕосунулись де€к≥ з наших через городи, стали поратись коло панських двор≥в, дак братчики њх ки€ми. Ђ”бирайтесь, Ч кажуть, Ч ≥к нечист≥й матер≥, мужва невмивана!ї Ч та й виперли за м≥сто. Ќаш≥ почали були пручатись: Ђћи ж тепер ус≥ р≥вн≥!ї Ч Ђќсь ми вас, Ч кажуть, Ч пор≥вн€Їмо батогами! ’овайтесь, враж≥ д≥ти, заздалег≥дь по зап≥чках, поки не здобулись лихоњ години!ї

Ч ≈ге! ƒак отака нам д€ка! Ч закричали тод≥ прив≥дц≥ (у кожноњ купи був св≥й ватажок). Ч —т≥йте ж, братц≥! оли ми помогли кому зл≥зти на гетьманський ст≥л, дак зумiЇмо i з стола зопхнути! уптесь у полки, кричiть Ђу раду!ї ¬извольмо —омка та ¬асюту з неволi: тiњ за нас уступл€тьс€!

«аворушивс€ люд, загомонiв; пiдн€всь по всьому полю галас. “iлько нiчого з того не вийшло. Iншi, помiрковавши, кажуть:

Ч Ќ≥, вже, мабуть, шкода перем≥шувати т≥сто, вийн€вши з печ≥! яке посадили, таке ≥ спечетьс€. Ѕуде з нас ≥ того, що потанцьовали дн≥в зо два з запорожц€ми.

ј друг≥:

Ч Ўкода, шкода! озацтво тепер сто€тиме ус≥ в одно; полатають нам боки, та з тим ≥ додому вернемось. ¬т≥каймо лучче заздалег≥дь!

“им часом де€к≥ ведуть таку розмову:

Ч я соб≥ таки п≥ймав ≥з воза в табор≥ сало! Ѕуде ж≥нц≥ та д≥т€м до пилип≥вки!

Ч ј € пшона м≥шок! оли б хто пом≥г доперти до хутора.

Ч √е! ўо ваше сало та пшоно! Ч каже трет≥й волоцюга. Ч я он попав був жупан такий, що пари вол≥в стоњть, та гаспедський козак дав келепом по руц≥ так, що не рад би й шестирику! “епер саме в косовицю доведетьс€ попоноситись ≥з рукою! ≤ чарки гор≥лки не заробиш. ќт тоб≥ й рада!

Ч –ушаймо, рушаймо додому, поки ще й н≥г не поперебивали, мов кабанам у город≥! Ч кажуть мужики. Ч Ќ≥де правди д≥ти, не на добре д≥ло ми пустились! Ћ≥пше зробили наш≥ сус≥де, що не послухали запорожц≥в. “епер стидно в село й оч≥ по€вити: дов≥ку будуть дражнити чорною радою!

≤ почав чорний люд розходитись. «амовкли й музики, затихли й скоки, ≥ весел≥ гопаки по полю. Ќезабаром стало кожному розумно, що н≥чого гаразд веселитись.

як ось почали роз’њжджатись ≥з Ќ≥жен€ й шл€хта, державц≥ що були понањжджали п≥д час т≥Їњ ради. ≤нший прив≥з ≥ ж≥нку, й дочку. “ака-то була думка, що тепер з’њхалось з ус≥Їњ √етьманщини лицарство, так чи не пошле бог пари. јж тут не вес≥ллЇ вийшло. як почали по дворах поратись вiйськова голота з запорожц€ми, то рад був iнший, що з душею з мiста вихопивсь. Iнший же вихопивсь, а другий там i голову положив, оборон€ючи свою худобу i сiм’ю; а дочок шл€хетських i старшинських козаки собi за жiнок силою iнших похапали.

ому ж пощастило улизнути за царину, т≥њ, €к од собак, мусили од запорозькоњ голоти одбиватись. ќтсе њде значний чолов≥к у кованому воз≥ да й шаблю держить голу або рушницю при плеч≥. —луги њдуть к≥нно округ воза. ј за ним низовц≥, охл€п на м≥щанських кон€х, женутьс€, €к шул€ки. ’оть стр≥л€й, хоть рубай, л≥зуть наче скажен≥. Ѕоронить, боронить пана з с≥м’Їю чел€дь, да €к звал€ть одного-другого запорожц≥ з кон€, так хто оставсь Ч урозт≥ч! ј вони, ока€нн≥њ, коней зупин€ють, у колесах спиц≥ рубають, вози перевертають, пан≥в ≥з кармазину ≥ з саЇти обдирають. ѕо полю не один в≥з з покал≥ченими к≥ньми вал€Їтьс€, не одна вдова плаче по мужов≥, не один б≥даха, конаючи в кров≥, тужить, що не пол≥г п≥д Ѕерестечком. ј там скр≥зь порозламуван≥ скрин≥; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух ≥з перин, наче сн≥г, летить по в≥тру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розкидали. „еревань, дивл€чись, аж ≥здригаЇтьс€. ƒовелось би ≥ йому таке лихо, €кби не блакитна стр≥чка в ковн≥р≥.

—е ж одн≥ так б≥довали, а друг≥ давали таки добру одс≥ч харциз€кам. ≤нш≥ догадались викидати ≥з воз≥в одежу: зн≥мали з себе жупани-лудани, блаватаси й Їдамашки да кидали п≥д ноги запорожц€м, аби њх неситу заздр≥сть зупинити. ј запорожець п≥дхопить, ткне п≥д себе да знов навздог≥н.

Ч ≈й, люде добр≥! Ч кричать ≥нш≥ сел€нам, що, мов тороплен≥ овечки, блукають по полю. Ч –€туйте нас, а то й вам те буде!

“о люде й оступл€ть, ≥ оступл€ть кругом в≥з, бо вже взнали, що за хижеЇ птаство т≥њ братчики. ј €к которий ув’€жетьс€ за возом, то й самого косою або засмаленим кол€кою огр≥ють, що тут ≥ зов’Їтьс€ ледащо. ≤нш≥ значн≥њ люде, старшина й шл€хта, поскидавши кармазини, повд€гались у семр€ги ≥ м≥ж простим людом додому п≥хом пробирались. “од≥-то мужики до пан≥в, кого знали, що добрий пан, почали знов горнутись ≥ до господи його з-п≥д Ќ≥жен€ проводжати; а пани почали раховати, €к би не зовс≥м попустити ”крањну низовц€м на поталу.

ƒивитьс€ „еревань, аж ≥ “арас —урмач њде возом ≥з Ќ≥жен€. «апорожц≥ його, у личаков≥м кунтуш≥, не займають. Ќа воз≥ з ним ≥ще п≥вдес€тка м≥щан.

ѕобачивши —урмач „ереван€:

Ч √е-ге! Ч крикне. Ч ќтак наш≥ поживились!

Ч ј що там, бгате?

Ч “а що! ѕ≥д’њхали нас братчики так, що т≥лько ушима стрепенули!