Смерть Верgiлiя

— «Енеїду» спалити!

Невже ці слова склалися в його вустах? Схоже, він так цього й не зрозумів; не зрозумів, а проте не здивувався, коли почув відгук, майже відповідь:

— Ти кликав?

Голос був такий ніжний, знайомий, майже рідний, голос нізвідки — чи то незбагненно зблизька, чи то незбагненно здалеку. Цей голос витав у чомусь невиразно-непевному, хоч і не в безкінечному, хоч і не в омріянім обширі всіх голосів, атож, на мить йому навіть причулася Плотія, причувсь її плинний томливий голос, так мовби цієї ночі, коли помисли знову відтанули, знов заспокоїлись і зосередились, він міг, навіть мав на неї чекати, щоправда, лише задля того, щоб наступної миті з іще більшою очевидністю, мабуть, збагнути: то був голос хлопчика, і та очевидність, з якою він, не здивувавшись, сприйняв його повернення, спокійним потоком понесла його поміж земних берегів, майже байдуже понесла, байдужа до радощів і до розчарувань, понесла його серед земної стихії, такої легкої, що він непомалу стривожився, щоб, не так поглянувши чи не так повернувши голову, не перервати цього потоку; він лежав, і очей не розплющував, і не ворушився. І не знав він також, скільки усе це тривало. Але потім йому причулося, немов у вустах його знову склались якісь слова й нібито він сказав:

— Нащо ти вернувся? Я більш не хочу тебе тут слухати.

І він знову не знав, чи промовив це вголос, не знав також, чи хлопчик був таки тут, у покої, й чи варто чекати на відповідь; чекання немовби зависло в повітрі, немовби десь-інде налаштовували ліру перед тим, як залунає пісня, і знову почулося десь зовсім близько, як він і сподівався, й усе ж таки далеко-далеко, неначе десь аж біля моря, танучи в місячному сяйві й ледь переливаючись:

— Не проганяй мене.

— Одначе ти став на шляху моїм, — відказав він, — інший голос я чути волію, ти — лише голос примарний, я маю знайти голос інший.

— Я був твоїм шляхом, я — твій шлях, — пролунало у відповідь. — Я — суголосся, що супроводить тебе, супроводить від самого початку й, усупереч смерти, повік.

Це було мов спокуса, щось сповнене солодкої зваби, сповнене простоти і мрії, поклик самої мрії, щоб він іще раз обернувся назад, відлуння з країни дитинства. І тихий, близько-далекий і рідний хлопчачий голос, звільняючи його від страждань, провадив:

— Відгомін твоєї поеми вічний.

Тоді він сказав:

— Ні, відгомону власного голосу я вже чути не хочу, я жду того голосу, що поза моїм.

— Суголосся сердець ти вже не змусиш змовкнути; їхній відгомін завше з тобою, невідступно, як твоя тінь.

Так, це була таки спокуса, і йому було велено відвернутись від неї.

— Я не хочу вже бути собою; я хочу канути у глибині свого серця, глибоко-глибоко, де тіні немає, на самісінькім дні самоти його, а поема моя нехай піде туди поперед мене.

Відповідь не пролунала; із чогось невидимого наче повіяло сном, подмух довгий, мов сон, і короткий, мов сон, і нарешті почулося:

— Надія шукає надії-супутниці, і навіть самота твого серця — це колишня надія твого початку.

— Може, й так, — погодився він, — але ж це — надія почути голос, який буде мені підтримкою в самоті мого помирання; якщо я його не почую, то назавше позбудусь поради й утіхи.

І знову непевне, тривале мовчання, а тоді відповідь:

— Тобі вже ніколи не бути самотнім, повік, бо те, що лунало в тобі і з тебе, — це щось більше, ніж сам ти, більше, ніж твоя самота, і тобі вже його не знищити; о Верґілію, в пісні твоєї самоти — всі голоси, всі світи, вони вже з тобою і їхнє відлуння також, назавжди прорвали вони твою самоту, назавжди сплелися з усім прийдешнім, бо твій голос, Верґілію, від самого початку був голосом Бога.

Ох, колись саме так воно й мріялось — давно, в ті непевні часи, що не знали минулого, то було вороття до вікової обітниці, яку склав він колись сам собі і яка тепер мовби здійснилася, — така очевидна, що позбавляла страждань і окриляла надією; щоправда, була та надія оманлива, така собі забавка для маленького хлопчика, ще просто дитини, надія, що тане у самообмані. І він запитав зненацька:

— А ти хто такий? Як тебе звати?

— Я — Лісаній, — пролунало у відповідь, тепер вочевидь уже ближче і зрозуміліше звідки — десь, либонь, звідти, де були двері.

— Лісаній? — повторив він, ніби як слід не розчув, ніби очікував, власне, на інше ім’я. — Гм, Лісаній… — І, нерухомо лежачи, бурмочучи собі під ніс це ім’я, він, попри всю очевидність того, що діялось, тепер був усе ж таки вражений не лише дивною невідповідністю імени, але й тим, що ним поцікавився: хіба ж він не мав колись наміру лишити свого юного нічного супутника в отій туманній безіменності, з якої хлопчик до нього й прийшов? Хіба ж він тому і не відіслав малого назад, у безіменність? І він промовив, вражений: — Я ж бо тебе відіслав… Чому ти не пішов?

— Я й пішов, — почулось у відповідь, тепер уже зовсім поруч; цей знайомий хлопчачий голос лунав досить безжурно, трішечки по-сільському, за його скромністю ховалася кумедна селянська хитринка, лукаво вичікуючи ще одного запитання.

Сам того не усвідомлюючи, він з цим змирився:

— Отже, ти пішов… а проте опинився тут.

— Ти ж бо не заборонив мені чекати за дверима… а тепер ось покликав.

Це була правда й усе ж таки правда не зовсім, за нею проглядала брехня, хай невеличка, дитяча, та все ж ніби відгук брехні великої, що нею було просякнуте його власне життя, відлуння тієї лукавої, навіть більш ніж лукавої позірної істини, яка тримається за слово і якій реальна реальність ніколи не вгодить, — позірна істина, до якої вдавався він здавна, ох, власне, ще змалечку, коли почав мріяти, як би йому обвести круг пальця смерть; правда й брехня, поклик і не поклик, близькість і далеч зливались одне із одним, як це робили спрадавна; і тепер уже геть незбагненно було, що начебто хлопчик пантрував за дверима, тоді як на вулиці, попід вікном, немов на віки претендуючи, одночасно творилося справжнє жахіття — тинялося троє недолюдків; ох, це було незбагненно і незбагненним лишалося, загадкове, як одночасність, що вже відбулась, але й далі тривала, як друга реальність, що не знає ані завершення, ані минулого, ані майбутнього, й саме тому проникає у стихію земну віднайдену, майже як примарна реальність під фальшивим ім’ям, позбавлена того набутку у потойбіччі, який притаманний будь-якій втраті; і острах перед таким загадковим перебігом долі і перед сміхом, що, руйнуючи долю, там вибухнув був, острах перед чимсь безіменним і перед нуждою питати ім’я, яке щоразу, знову і знову виявляється випадковим і хибним, ох, острах перед загадкою упізнавання, — ця загадка, коли він розплющив очі, стала захистом одночасности, стала втечею від того, що було і звершилося, стало втечею до однозначної цієї хвилини, втечею до чогось безпосередньо відчутного; на лутці віконній навпроти нього ще лежали смужки місячного світла, що перекочували туди, тіні, мов стіни, зусібіч обступали простір, і, хоч і досі здавалося, що не варто порушувати цю непорушність і повертати голову, годі було й сумніватися: там, на тлі темних дверей (якщо примружити очі й зиркнути скоса в той бік) ледве помітно, м’яко проступала хлопчача постать; все це була пливка, навдивовижу пливка земна реальність, що стала навдивовижу легка, цілком позбавлена одночасности, позбавлена минулого, позбавлена майбутнього, вся тут і тепер, якась безіменна земна стихія без імени. Сюди його вів цей хлопчик; чи не хотів він, повернувшись сюди некликаним, некликаним і чомусь під чужим ім’ям, — чи не хотів він тепер повести його назад? У земному бутті проводу настав кінець, у земному бутті, що не має майбутнього, вже не потрібен провід, і якщо хтось і міг ще вказати шлях йому і його підтримати, то тільки не цей хлопчина, бо допомога користь приносить лише тоді, коли її кличуть, а до того, хто навіть не знає, як допомогу звати, вона і не прийде. І коли постать хлопчини вже почала відступати поволі від темних дверей, він, мов на підтвердження своєї відмови, ще раз сказав: