Жак фаталiст i його пан

Маркіз: Милостині?

Мадам де Ляпоммре: Так, пане, милостині!

Маркіз: Вони ваші знайомі і мають жити з милостині?

Мадам де Ляпоммре: Мушу, маркізе, вам ще раз сказати, що ви мене більше не любите, і частина вашої пошани до мене зникла разом з вашою ніжністю. Хто ж вам сказав, ніби я винна в тому, що вони живуть з милостині, яку їм уділяє парафія?

Маркіз: Вибачте, мадам, тисячу разів вибачте; винен перед вами. Але скажіть, який у тому сенс, щоб відмовлятися від допомоги друга?

Мадам де Ляпоммре: Ах, маркізе, ми, діти великого світу, дуже далекі від того, щоб зрозуміти вразливу упередженість цих сором'язливих душ. Вони вважають непристойністю приймати допомогу від будь-якої приватної особи.

Маркіз: Алеж це позбавляє нас найліпшої можливости зрівноважити нашу безглузду марнотратність.

Мадам де Ляпоммре: Зовсім ні. Я припускаю, що пан маркіз Дезарсі, наприклад, дуже схвильований співчуттям до них; що ж йому заважає зробити так, щоб його допомога дійшла до них через достойніші руки?

Маркіз: Але менш певні.

Мадам де Ляпоммре: Можливо.

Маркіз: Скажіть, будь ласка, якби я послав їм яких двадцять люїдорів, гадаєте, що вони не прийняли б?

Мадам де Ляпоммре: Я цілком певна того; і цю відмову ви взяли б за зле матері, яка має таку чарівну дитину?

Маркіз: Признаюся вам, що я вельми хотів би їх відвідати.

Мадам де Ляпоммре: Охоче вам вірю. Маркізе, маркізе, будьте обережні! Ваше співчуття щось дуже раптове й підозріле.

Маркіз: Хай буде й так. Але як ви гадаєте, чи вони прийняли б мене?

Мадам де Ляпоммре: Напевно, ні! З вашою пишною колясою, при вашому одязі й слугах — і до такої чарівної дівчини! Тільки цього й бракувало, щоб дати привід сусідам і сусідкам позлословити та й погубити бідних жінок.

Маркіз: Ви засмутили мене, бо, щиро кажу, це не входило в мої наміри. Виходить, доведеться відмовитися від допомоги й відвідин?

Мадам де Ляпоммре: Я так думаю.

Маркіз: А якби я міг передати їм допомогу через ваші руки?

Мадам де Ляпоммре: Я не переконана, що ця допомога була б достатньо чиста, щоб мені личило за неї братися.

Маркіз: Це жорстоко.

Мадам де Ляпоммре: Так, жорстоко; добре кажете.

Маркіз: Яке підозріння! Ви жартуєте, маркізо. Ідеться про дівчину, яку я бачив єдиний раз...

Мадам де Ляпоммре: Але з числа тих небагатьох, яких, раз побачивши, не можна забути.

Маркіз: Правда, що такі обличчя не забуваються.

Мадам де Ляпоммре: Маркізе, вважайте, наживете клопоту на свою голову, і я воліла б попередити вас перед небезпекою, ніж потім потішати. Не плутайте цю дівчину з тими, яких ви знаєте: вона не подібна до них. Коло такої, як ця, не можна впадати, таку не можна спокусити, до неї не можна й наблизитися, бо вона не слухатиме вас, з нею ні до чого не дійдете.

По цій розмові маркіз раптом пригадав, що він має пильну справу, швидко підвівся і заклопотано вийшов.

Протягом тривалого часу маркіз не пропускав майже ні одного дня, щоб не відвідати мадам де Ляпоммре. Але, приходивши, він сідав і мовчав. Говорила ж сама мадам де Ляпоммре, а маркіз по якій чверті години підводився й ішов геть.

Потім у його відвідинах зайшла майже ціломісячна павза, по якій він з'явився знову, але був похмурий, зажурений, схудлий. Побачивши його, маркіза скрикнула:

— Що з вами сталося? Звідки ви? Чи не перебули весь цей час у домі втіхи?

Маркіз: Слово чести, це майже правда. З розпуки я кинувся у найстрашнішу розпусту.

Мадам де Ляпоммре: .Чому з розпуки?

Маркіз: Так, з розпуки...

По цьому слові він почав ходити уздовж і впоперек по хаті, не мовлячи й слова; підходив до вікна, дивився на небо, зупинявся перед мадам де Ляпоммре, потім підходив до дверей, кликав своїх слуг, яким не мав чого сказати, і відсилав їх; відходив і повертався, зупинявся перед мадам де Ляпоммре, яка працювала, ніби його й не помічаючи; хотів щось говорити, але не насмілювався. Нарешті, мадам де Ляпоммре, ніби співчуваючи йому, запитала:

— Що з вами? Цілий місяць вас не було зовсім, тепер ви повернулися з обличчям мерця і блукаєте, як грішна душа, що не знаходить собі місця.

Маркіз: Далі я вже не можу витримати і мушу сказати вам усе. Дочка вашої подруги справила на мене велике враження. Я робив усе, дослівно таки все, щоб її забути; і чим більше я намагався це робити, тим невідступніше її образ переслідує мене. Я зачарований цією янгольською істотою. Від вас я чекаю дуже важливої послуги.

Мадам де Ляпоммре: Якої?

Маркіз: Я конечно хочу її бачити, і тільки ви можете мені в цьому допомогти. Я послав своїх людей пильнувати за жінками. А вони тільки й знають один шлях: з дому до церкви, а з церкви додому. Десять разів я переходив їм дорогу, але вони мене навіть не помічали; я стояв у них під дверима — усе даремно. Спочатку вони змусили мене поводитися, як розпусну мавпу, потім — зробили побожним, як янгол. Протягом двох тижнів я не пропустив жодного богослуження. О, дорога моя. яке в неї обличчя! Яка вона гарна!..

Мадам де Ляпоммре усе це знала.

— Це означає, — відповіла вона маркізові, — що після того, як ви, випробувавши всі засоби, щоб вилікуватися, не оминули нічого, щоб остаточно збожеволіти, і це останнє вам цілком удалося?

Маркіз: Удалося, і то так, що я не міг би навіть сказати вам, до якого ступеня. Чи ж ви не матимете стільки співчуття до мене, щоб я був зобов'язаний вам щастям побачити її ще раз?

Мадам де Ляпоммре: Це діло дуже трудне, але я готова була б вам допомогти при одній умові: щоб ви дали цим бідним людям спокій і перестали їх мучити. Не можу утаїти від вас, що вони написали мені про ваші переслідування, написали з почуттям гіркоти. Ось їх лист...

Лист, який вона дала читати маркізові, вони уклали всі втрьох разом: виглядало так, наче б дочка Енон написала його на наказ своєї матері; і в ньому вміло було вплетено стільки цнотливости, делікатности, зворушливої елеґантноєти й смаку, щоб остаточно закрутити маркізові голову. Так що він кожне слово супроводив вигуками і не пропустив жодного речення, не перечитавши його ще раз. Він плакав з радости, кажучи мадам де Ляпоммре:

— Погодьтеся, мадам, що ліпше не можна написати.

Мадам де Ляпоммре: Охоче погоджуся.

Маркіз: І що кожен цей рядок переповнює почуттям захоплення й пошани до жінок такого шляхетного характеру.

Мадам де Ляпоммре: Так воно й мусить бути.

Маркіз: Обіцяю, що я дотримаю слова, але благаю вас — дотримайте й ви свого.

Мадам де Ляпоммре: Справді, маркізе, здається, я така сама божевільна, як і ви. Треба припускати, що ви зберегли свою страшну владу надо мною, і мені аж страшно усвідомлювати це.

Маркіз: Коли я побачу її?

Мадам де Ляпоммре: Покищо не можу вам нічого сказати. Насамперед треба подумати, як улаштувати справу й усунути будь-які підозріння. Ваші наміри не таємниця для них. Можете собі уявити, як виглядатиме моя співучасть у їхніх очах, якщо вони уявлять собі, що я у змові з вами... Але скажіть по щирості, маркізе, чому я маю брати на себе такий клопіт? Яке мені діло до того, любите ви чи не любите, чи витіваєте дурниці? Виплутуйтеся самі з своїх інтриґ. Та й роля, якої ви від мене вимагаєте, досить відповідальна.

Маркіз: Дорога моя, якщо ви залишите мене, я загину! Не буду говорити про себе, щоб не ображати вас, але заклинаю вас добром цих милих і гідних істот, долю яких ви берете так близько до серця: ви мене знаєте, тож заощадьте їм усі божевілля, яких я здібний накоїти. Я піду до них, так, так, я піду до них, попереджаю вас, виламаю їм двері, увійду до них супроти їхнього бажання, увійду й сяду. Я не знаю, що скажу, що робитиму, бож ви знаєте, чого я можу наробити у стані такого збудження!