Чуття і чутливість

РОЗДІЛ 22

Маріанна завжди терпіти не могла нахабства, вульгарності, невихованості і навіть інших смаків, окрім своїх власних, і всі ці дні перебувала в такому настрої, що дівчата Стіл уже ніяк не могли їй сподобатися; вона відкидала всі їхні спроби зійтися з нею ближче. Саме цією холодністю, що обривала всі їхні вияви дружби, Елінор і пояснювала ту перевагу, яку невдовзі обидві вони почали віддавати їй, і особливо Люсі, котра не минала нагоди вступити з нею в розмову і викликати прихильність до себе невимушеною відвертістю.

Люсі була властива природна гострота розуму, її спостереження нерідко здавалися влучними і цікавими, а тому півгодини Елінор з нею могла приємно поспілкуватися. Проте її здібності не підкріплювалися знаннями, вона була неосвічена і ніколи не намагалася виховати свій розум за допомогою книги. Хоч як хотілося їй виставити себе в найвигіднішому світлі, вона не могла приховати від міс Дешвуд, які малі в усьому її знання, яка вона неосвічена і не обізнана з найзвичайнісінькими, здавалося б, предметами. Елінор бачила, що освіта могла б розвинути і ушляхетнити здібності, що залишилися знехтуваними, і жаліла її, але не без жалю вона також бачила відсутність душевної витонченості, етичних засад і пошани до себе, які її догідливість і улесливість перед мешканцями Бартон-парку видавали щогодини. А тому вона недовго могла діставати задоволення від товариства особи, в чиїй душі фальш ішла пліч-о-пліч з неуцтвом, чия неосвіченість заважала їм розмовляти як рівним і чия поведінка з іншими позбавляла всякої ціни знаки уваги і пошани, що їй виказували.

— Ви, гадаю, визнаєте моє питання дивним, — якось сказала Люсі, коли вони разом йшли з Бартон-парку до котеджу, — але скажіть, будь ласка, — чи знайомі ви з матір’ю вашої невістки, з місіс Феррар?

Елінор і справді визнала таке питання більш ніж дивним, що і відобразилося на її обличчі, коли вона відповіла, що з місіс Феррар не знайома.

— Та невже! — вигукнула Люсі. — Мене це дивує, тому що, здавалося, ви могли бачити її в Норленді. У такому разі ви навряд чи зможете розказати мені, яка вона.

— Не зможу, — відповіла Елінор, остерігаючись висловити свою думку про матір Едварда і не маючи анінайменшого бажання задовольнити те, що могла визнати лише вульгарною цікавістю. — Я нічого про неї не знаю.

— Вам, звичайно, здалося дуже дивним, що я питаю про неї саме таким чином, — сказала Люсі, уважно вдивляючись в обличчя Елінор, — але, мабуть, для цього є причини… От коли б я наважилася… Та все ж тішу себе надією, що ви зробите мені честь і не вважатимете мене нахабою.

Елінор ввічливо сказала, що була далекою від такої думки, і кілька хвилин вони йшли мовчки. Порушила мовчанку Люсі, яка повернулася до колишньої теми, сказавши боязким голосом:

— Мені нестерпно думати, що ви визнали мене нахабно-цікавою. Їй-богу, я ладна зробити що завгодно, лише б не виглядати такою в очах особи, чия добра думка важить для мене так багато. І, природно, вам я могла б довіритися без побоювань. Мені була б неоціненною ваша порада, як слід вчинити в такому ніяковому становищі, в якому я опинилася. Проте мені немає сенсу завдавати вам клопоту. Шкода, що ви незнайомі з місіс Феррар!

— І мені шкода, — з великим подивом вимовила Елінор, — якщо моя думка про неї могла б піти вам на користь. Але ж я і поняття не мала, що родина ця вам знайома, а тому, зізнаюся, була трохи здивована подібним запитанням про характер місіс Феррар.

— Звичайно, звичайно! Я це добре розумію. Але якби я насмілилася розповісти вам усе, ви б уже не дивувалися. Поки місіс Феррар для мене ніхто, але може прийти час… і це в її волі… коли ми станемо дуже близькими родичами…

При цих словах вона сором’язливо похнюпилася, кинувши лише один швидкий погляд на свою супутницю, перевіряючи, яке вони справили враження.

— О Господи! — вигукнула Елінор. — Це ви про що? Ви що — знайомі з містером Робертом Ферраром? Може, ви…? — Думка, що у неї буде така своячка, не була для неї втішливою.

— Ой ні, не з містером Робертом Ферраром, — відповіла Люсі, підкреслюючи ім’я. — Я жодного разу в житті його не бачила. А з його, — додала вона, спрямувавши пильний погляд на Елінор, — старшим братом.

Що відчула Елінор у цю мить? Подив, який був би таким же болісним, як і сильним, коли б до нього негайно не додалася недовіра. Вона обернулася до Люсі в німому подиві, не розуміючи причини або мети подібного визнання, і, хоча колір її обличчя змінився, вона все більше утверджувалася у своїй недовірі і не боялася заплакати або втратити свідомість.

— Звичайно, ви здивовані, — вела далі Люсі, — звідки вам було знати? Гадаю, він ані словом не натякнув ні вам, ні вашим близьким. Тому що це було вирішено тримати в якнайглибшій таємниці, і я дотепер свято її дотримувалася. Ніхто з моїх рідних, окрім Енн, нічого про це не знає, і я ніколи б вам навіть не натякнула, якби не відчувала, що можу без вагань покластися на вашу стриманість. І справді, я раптом подумала, що мої розпитування про місіс Феррар, напевно, мають здатися дивними, а потім вирішила пояснити їх причину. І, гадаю, містер Феррар не гніватиметься, коли дізнається, що я довірилася вам: адже я знаю, як високо він шанує всю вашу родину і вважає вас, міс Дешвуд, і двох інших панночок, рідними сестрами… — Вона вичікувально замовкла.

Елінор на якусь мить оніміла від розгубленості — так вона була вражена. Але потім, примусивши себе заговорити і ретельно добираючи слова, вимовила зі спокоєм, який достатньою мірою приховував її подив і гіркоту:

— Чи можу я спитати, як давно ви заручені?

— Ось уже чотири роки.

— Чотири!

— Так.

Елінор хоча й була приголомшена, але все ще не могла в це повірити.

— Я тільки днями почула, що ви взагалі знайомі.

— Проте знайомі ми дуже давно. Бачите, він досить довго був доручений турботам мого дядечка.

— Вашого дядечка?

— О, так! Містера Претта. Хіба він ніколи не згадував про містера Претта?

— Здається, він щось казав, — відповіла Елінор з великим самовладанням, яке зміцнювалося в міру того, як зростало її хвилювання.

— Він чотири роки жив у дядечка в Лонгстейплі неподалік від Плімута. Тоді і почалося наше знайомство, адже ми з сестричкою часто гостюємо в дядечка. І там же ми заручилися, вже через рік після того, як скінчився термін його учнівства. Тільки він все одно постійно приїжджав до нас. Як ви легко можете уявити, я не хотіла діяти потайки, без згоди його матінки, але я була дуже молода, палко його кохала і не прислухалася до голосу розсудливості, хоча мусила… Адже, міс Дешвуд, хоча ви і не знаєте його так добре, як я, все ж таки, вважаю, ви могли помітити, що йому легко завоювати дівоче серце.

— Безперечно, — відповіла Елінор, сама не знаючи, що казати. Проте після хвилинного роздуму вона додала з колишньою вірою у чесність Едварда і його любов до неї, знов переконавши себе в брехливості своєї співбесідниці: — Ви заручені з містером Едвардом Ферраром? Зізнаюся, ваші слова так мене здивували, що, знаєте… прошу вибачити, але дійсно — тут якесь непорозуміння. Неможливо, щоб ми мали на увазі одну і ту ж людину. Може, тут або помилка в імені, або є якийсь інший містер Едвард Феррар.

— Ні, яка ж помилка! — вигукнула Люсі з посмішкою. — Я говорю про містера Едварда Феррара, старшого сина місіс Феррар, що мешкає на Парк-стріт, брата вашої невістки місіс Джон Дешвуд. Погодьтеся ж, що я не можу помилитися в імені людини, від якої залежить усе моє щастя.

— Дуже дивно, — болісно сказала Елінор, зовсім збита з пантелику. — Я жодного разу не чула, щоб він навіть згадав ваше ім’я.

— Але що ж тут дивного, якщо уявити собі наше становище? Важливіше за все нам було зберегти цю справу в таємниці. Ви ж не знали ні мене, ні мою сім’ю, тому й нагоди згадувати в бесідах з вами моє ім’я трапитися ніяк не могло. І він завжди особливо побоювався, як би його сестричка чого-небудь не запідозрила, і вже одного цього було досить, щоб він остерігався називати моє ім’я.