Нафта

Інтелектуал вирячив очі й ковтнув слину, поспішно збираючись дати розсудливу відповідь, яка ˂…˃ що він по-справжньому простодушний.

— Досягти становища в суспільстві, де я живу, — відповів, — та ще й у столиці, а не в цій глушині, де я зараз.

— Гаразд, гаразд, — погодилася з ним Темна Сила, — та це лише частина, етап твого справжнього призначення в житті. Ну ж бо, занурся у глиб своєї свідомості, краще попитай себе (сказавши так, гість по-попівськи добродушно посміхнувся).

— Я й так щосили стараюся, чесно, — (він навіть і на думці не мав копатися глибше, порушуючи усталений контроль над своїм життям. Він-бо гадки не мав, що саме він особисто, настільки ниций та немічний, а над усе — людина без жодного достоїнства, керував своїм життям так, що створив собі можливість досягти високого становища).

— Отже, якщо не хочеш казати сам, я скажу замість тебе: найбільша ціль твого життя — Влада.

Почувши таке, інтелектуал пильніше вдивився у химеру, котру понура ніч створила у його кімнатчині найманого працівника: він і справді спромігся краще розгледіти свого співрозмовника. Волосся на голові у нього стало сторчма, він похолов від жаху. (1) [89]

Трусячись від убивчого тремтіння, змокрілий від поту, як у гарячці, наш інтелектуал бачив не інакше як Сатану власною персоною, що сидів на краєчку його ліжка. Диявола, на сивій голові котрого стирчала пара маленьких ріжків, нечистий скидався на беззубого, мав розжарено-червоне, як у п’яниці, обличчя, був схожий на нікчему: він ніби у в’їдливій усмішці скривив рота, у якій разом з тим була бридка жалість до самого себе й сумирна злість на того, хто спостерігав за ним. Його ницість ніби зашкарубла, розлилася на хворобливому багрянці його обличчя, на шкірі голови, під скуйовдженими кучерями брудного сивого волосся. Від нього нестерпно смерділо, ніби він не роздягаючись й у черевиках ночував у багнюці чи серед лахміття, десь на вокзалі чи в коморі. (2) [90]

Та хоч інтелектуал похолов, а його волосся стояло сторчма, він визнав, що Дідько дійсно правду казав. Влада таки була головною метою його життя, погодився він, ухильно готуючи собі майбутнє спасіння:

— Якщо вже ти таке кажеш…

— Я прийшов допомогти тобі.

— Це ж як? (3) [91]

— Скажи мені, як ти хочеш досягти влади, і я допоможу.

В очах інтелектуала сіпнувся пролиск здорового глузду, на мить викликаючи в ньому удаване дитяче заціпеніння, але відповідь, яка пролунала після кількох митей зосередження, хвилювання, я б сказав, натхнення, була несподіваною.

Він би міг назвати тисячі способів досягнення швидкої й певної влади: наприклад, письменницька слава, завдяки не лише власним художнім творам, але й творам із соціології та публіцистики, до яких він, мабуть, був більш здібний: таку славу обов’язково б винагородили, скажімо, Нобелівською премією (Дияволу не складно було б допомогти йому у Швеції), або отримати місце в одній з потужних фірм, які зазвичай охоче допомагають інтелектуалам зайнятись технічними розробками (отримуючи чудові результати); тоді б Дияволу теж легко було б швидко просунути його кар’єрними сходами всередині фірми, аж поки він стане пліч-о-пліч з найвищими керівниками великої, ба навіть транснаціональної, компанії; чи, врешті, відверто попросити стати політиком з великої партії при владі, навіть найбільшої; тоді б Нечистому нічого не варт було б керувати взаємними послугами, махінаціями, котрі (разом із вродженою, хоч і досі не втіленою схильністю нашого провінційного інтелектуала до демагогії) кинули б його у вдаваний та дійсний політичний вир: зробити його міністром чи Головою Уряду, хоч би й Головою напівдиктаторського правого Уряду. (4) [92]

Дзуськи, наш інтелектуал не лише не запропонував Дияволу один з таких «цілком природних» способів досягти Влади: вони б геть усі були б несправжніми й оманливими, й такою самою була б потім Влада, отримана завдяки їм, а тому для його свідомості така Влада втратила б свою цінність. Мабуть, саме така блискавична думка прошмигнула в голові нашого інтелектуала, перш ніж той відповів. Врешті, він промовив^a [93]:

— Хочу досягти Влади завдяки своїй Святості.

— А чом би й ні? — відповів Диявол, — отримаєш ти свою Владу завдяки Святості, хай так! — Він знову підбадьорливо осміхнувся й щез.

Може, Диявол, заскочений, як то кажуть, контратакою, повівся дещо легковажно, а може, хто його зна, він, послуговуючись якимись складними своїми розрахунками, вирішив усе наперед, та наш інтелектуал дійсно з наступного дня розпочав нове життя, у якому він був святим, а справжнісіньку термінологічну суперечність він пережив у найприродніший для себе спосіб.

Він був одним з тих, хто завжди чудово знає, «як бути святим», як ті, що збились, зі шляху й сидять у в’язницях для неповнолітніх, знають, як поводяться «гарні діти», а як і не знають, то саме цього найперше навчаться, так засвоять, що коли вийдуть на волю, то саме завдяки цій науці стають справжніми злочинцями, в яких уже немає й краплі невинності.

Тому він, звісно, не мав жодного сумніву в тому, що має стати саме католицьким святим і не повинен вихвалятися своєю святістю.

Почав жити потайно, у мовчанні. Його права рука ніколи не знала, що робить ліва. (Певна річ, і це цілком закономірно, про це чудово знав дехто інший, що, позаяк геть не був святим, не мав наміру дотримуватись правил потайливості та мовчання; куди там, оскільки за людською природою своєю він був неймовірне базікало, та ще й любив козиряти своєю обізнаністю, бути у курсі того, що наразі приховується і т. ін.)

Чоловік почав проповідувати Віру та Надію: певна річ, вони мали бути публічними. А от на самоті закликав звертатись до Милосердя, яке, коли про нього голосно кричати, втрачає свою суть, обертаючись натомість на діяння Диявола (!).

Та він був дуже обачним, щоб не порушити традиційне розділення Церквою Віри та Надії з одного боку і Милосердя — з другого. Саме заради останнього він покинув усе матеріальне добро світу (себто свою державну посаду). Жив у справжнісіньких злиднях (у дуже популярному монастирі у центрі рідного міста). У його голові почала складатись думка, яку саму по собі не можна було назвати єрессю, однак у порівнянні із церковними традиціями вона була все ж новаторською. Він став трошки ближчим до лівих католицьких рухів, втім, і надалі зажурено й сумирно переконував у своїй вірності Ватикану. Припинив будь-які сексуальні контакти та «любити жінок», що у його попередньому суспільному житті мало неабияке значення, адже було неодмінною умовою будь-якого поступу, й наразі все це поступилося місцем безгріховності.

У міру того, як робота просувалася вперед, досягаючи крайнощів, почали проявлятися перші ознаки влади. Навколо нашого святого інтелектуала спочатку виникла аура впливовості, потім — пошани, а згодом — мовчазного й глибокого поклоніння, і врешті-решт — натхненних сподівань.

Проте саме в ту мить, коли все досягло піку своєї значущості, обставини перевернулися догори дриґом.

Приваблені ароматом Святості, у дворі монастиря (новенького, збудованого у стилі нового ліберті на кошти однієї великої промислової компанії) до нашого інтелектуала підійшов гурт молодих католиків: зустріч відбувалася з нагоди міського Кінофоруму, а монастир зголосився прихистити учасників зустрічі. Була неділя, відразу по Великодню, по-весняному тепло й ясно; на заллятих сонцем узбіччях розпускалися фіалки та примули. Пересохлі русла струмків блищали зворушливою блакиттю води, що щойно зійшла з гір. І справді темні й голі Апенніни здіймалися за спиною міста, гублячись у ще нетривкій блакиті, а перед ними, до самісінького низу, аж до берегів По, розповнілої від паводкових вод, простягалася рівнина. Здавалось, ніби тільки-но тут пройшов Салімбене [94] чи принаймні у пахощах конопель паслися коні якихось давніх варварських племен, котрі приречені зміряти свою старість з величним Оновленням Церкви…