З подорожньоi книжки

V

ЗЕМЛЯ! ЗЕМЛЯ!

Земле чужая, яка ж бо ти рiдна для мене!

Мати землице, рятуй свою бiдну дитину!

Зрадило море мене, за любов заплатило знущанням.

Чуєш? i досi радiють з жарту лихого чайки.

Що ж се? я бачу - i ти постраждала вiд зради?

Пишна земля вiзантiйська, наче вдова в простих шатах, в тяжкiм покровi снiгiв тихо сумує, бо сонце, сонце кохане її - полюбило сперечницю хмару…

Мати землице, потiшся! Нехай там зрадливого друга звабила iнша на час,- дiти з тобою зостались, лихо, i зрада, i горе - все їх зближає до тебе, а як доповниться чаша - вернуться в надра твої.

Щастя такого не має мати-людина нiколи.

Ти щасливiша над всiх. Земле, радiй i цвiти!

21. 1. Перед Босфором

ЕПIЛОГ

Хто не жив посеред бурi, той цiни не знає силi, той не знає, як людинi боротьба i праця милi.

Хто не жив посеред бурi, не збагне журби безсилля, той не знає всеї муки примусового бездiлля.

Як я заздрила тим людям, що не мали вiдпочинку, поки їх нелюдська втома з нiг валила на часинку!

День i нiч - вони на вартi, - довгий труд, коротка змiна.

День i нiч - вони в роботi, аж нiмiли руки й спина.

Певне, їм тодi здавалось, що немає гірше муки…

Ох, борцi, якби ви знали, що то є безсилi руки!

Що то є - лежати тихо, мов сумний розбиток долi, i на ласку здатись бурi та чужiй сназi i волi.

Що ж зосталося такому?

Тiльки думати-гадати…

Ви, борцi, приймiть сi думи.

Бiльш не маю що вам дати.