Завоювання Плассана

_{Публіцистична безпосередність критики, надзвичайне багатство документації збереглися і в художніх творах Золя антицерковної тематики. Відповідно до виробленої ним чіткої творчої методики, письменник-реаліст на підставі спеціальних книжкових джерел та особистих спостережень нагромаджує численні відомості про всі види церковної діяльності, про обов’язки, звичаї, побут духівництва всіх рангів, про психологію релігійного екстазу тощо. Та, звичайно, в антиклерикальних романах французького письменника знаходимо й інші ознаки, властиві вже виключно красному письменству і специфіці художнього бачення світу самого Золя: гостру, динамічну сюжетність, сміливу метафоричність, імпресіоністичні ефекти в колориті пейзажів, підкреслено різкі контури людських характерів, «гігантизм» стилю. Відважний і самобутній художник-новатор, Золя вільно змінює жанрові ознаки романів, чергуючи в серіях твори соціально-політичного акценту з романами ліричної, навіть сентиментальної манери, як от «Мрія», «Радість життя», «Сторінка кохання». Та всі романи про релігію, за винятком хіба «Провини абата Муре», з огляду на їх викривальну вагу, витримані у Золя в жанрі соціально-психологічних або соціально-аполітичних полотен з широкою суспільно-історичною панорамою, глибоко реальним життєвим тлом, показом великих людських колективів та класових антагонізмів.}

_{Першим у даній тематичній групі був роман «Завоювання Плассана», незвичність і несподіваність якого змусила тогочасну критику обійти його майже цілковитою мовчанкою. Справді, дивний твір, у якому не відчувається й крихти бажання «розважити» обивателя, суворий і жорстокий, що може схвилювати лише тих, хто здатний відчути його глибоку людську й суспільну правду.}

_{У мирній сім’ї провінціального комерсанта Франсуа Муре оселяється як квартирант бідний і скромний на вигляд, абат Фожа з матір’ю. Та через деякий час підступний святенник підкоряє собі не тільки доведену ним до цілковитого зруйнування сім’ю Муре, а й усе місто. Читача наших днів вражають, мабуть, як трохи штучні, надто мелодраматичні ті сторінки «Завоювання Плассана», де описуються відразливі сцени приступів релігійної істерії у Марти Муре, а особливо епізоди втечі її чоловіка з божевільні, разючі описи пожежі й кінцевої катастрофи. Та, за задумом письменника, все це мало певне творче обгрунтування. «Завоювання Плассана» — четвертий том серії «Ругон-Маккарів». Критики схильні порівнювати образи абата Фожа і Марти Муре з психологічно близькими до них персонажами «Турського священика» Бальзака (абат Трубер, мадемуазель Гамар). Щирий шанувальник Бальзака, Золя, безперечно, продовжував традиції соціально-аналітичного методу творця «Людської комедії». Але в 70-х роках він мав уже свою естетичну концепцію, яку називав «натуралізмом», і досить чітко вироблену проблематику цілої серії «Ругон-Маккарів», як «природної й соціальної історії однієї родини часів Другої імперії».}

_{Роман про абата Фожа і сім’ю Муре друкувався, починаючи з лютого 1874 року, в газеті «Сьекль», а в травні того-таки року вийшов окремою книжкою у видавництві Шарпантьє. Цей твір є яскравим доказом поступової трансформації задуму серії, де спочатку домінували природничо-наукові ідеї, в напрямку соціально-політичної проблематики. «Роман про священиків» був зафіксований уже в першому тематичному проспекті «Ругон-Маккарів» (1868). В третьому варіанті проспекту (1872) зустрічається вже назва «Завоювання Плассана», але це мав бути лише сімнадцятий роман серії. В центрі сюжету Золя збирався тоді поставити «фізіологічну» драму релігійної манії та божевілля, що згубила родину Муре. Точністю «клінічного» аналізу твір мав нагадувати перший «науковий» роман письменника «Тереза Ракен». Ця постановка питання давала можливість включити «Завоювання Плассана» до загальної схеми «Ругон-Маккарів», бо, як говориться в авторській передмові до першого тому («Щастя Ругонів»), вся серія повинна була показати «.. повільне чергування нервового розкладу і захворювання крові, що виявляються від роду до роду як наслідок першого органічного ушкодження». Представниками «генеалогічного дерева» Ругон-Маккарів, сім’ї, що вела свій родовід від психічно хворої Аделаїди Фук, в романі були: Марта — дочка Філісіте і П’єра Ругонів та їхній зять Франсуа Муре — по крові Маккар. Вірний засвоєній ним «науковій» методиці літературної праці, Золя простудіював для четвертого тому серії «Ругон-Маккарів» цілу низку медичних досліджень в галузі психіатрії та психопатології. З його рецензії на п’єсу Сарду «Серафіна», з новел та нарисів, надрукованих у республіканських газетах 1870–1872 років, видно, що письменника хвилювали також суспільні причини епідемії святенництва, які він вбачав у шкідливому впливі «духовних пастирів».}

_{Життєвий досвід Еміля Золя в період війни і Комуни, його робота як «парламентського кореспондента» Національних зборів (1871) допомогли майбутньому авторові «Завоювання Плассана» краще збагнути реакційну роль церкви в політичних подіях того часу. Безпосереднім поштовхом, що повинен був прискорити появу войовничого антиклерикального твору Золя, стали згадані вище акти церковної агресії 1873 року. Це спричинилося й до рішучої зміни основного сюжетного напрямку твору. Проблема спадковості, «клінічні» спостереження відійшли на другий план. Дію роману віднесено до 1858 року. Головною в ньому стала політична тема. Центральний персонаж тепер — «новий Тартюф», авантюрист і честолюбець абат Фожа, агент Другої імперії, надісланий до Плассана, щоб подолати легітимістські настрої, які там панували, і привернути населення до бонапартизму. В цьому аспекті релігійна істерія, що зламала психіку колись здорової і врівноваженої Марти Муре, а також божевілля її чоловіка почали виглядати як страшний наслідок безчесних політичних інтриг.}

_{Після другого й третього томів серії, котрі таврували розбещену гонитву паризьких верхів за насолодою на початку Імперії («Здобич», 1872) і тупий егоїзм паризького середнього класу, сліпо відданого «твердій владі» («Черево Парижа», 1873), письменник знову повертається до Плассана, де відбувається дія першого тому («Щастя Ругонів»), присвяченого темі кривавого бонапартистського перевороту. В попередньому ескізі до «Завоювання Плассана» Золя писав: «… цей роман буде зображенням провінції часів Імперії, картиною тріумфу П’єра Ругона і Фелісіте, яких я хочу знову показати. Вони повинні з’явитися знову й посісти значне місце. Та скоріше в глибині картини, ніж на її передньому плані».}

_{Роман про абата Фожа й сім’ю Муре відрізняється від надзвичайно мальовничого артистичного «Черева Парижа» зовнішньою стриманістю манери, підкресленою сірістю колориту. Але цілковиту рацію мав Флобер, написавши у листі до автора: «… надто вражає загальний тон книги — люта пристрасність під добродушною зовнішністю. Яка спостережливість! Яка глибина! Яка хватка!»}

_{Плассан — вигадана назва, за якою, як відомо, стоїть невеличке південне місто Екс, де пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника. Добра обізнаність з обстановкою полегшувала завдання змалювати суспільне тло, на якому розгортається центральна сюжетна драма. Антиклерикальний роман Золя був одночасно й антибуржуазним.}

_{У первісному задумі персонажем, що мав утілювати найтиповіші ознаки буржуазного філістерства, повинен був стати Франсуа Муре, колишній прикажчик з крамниці Ругонів, пізніше — чоловік їхньої дочки, що зрештою закінчив свої дні божевільним. Цю історію Золя попередньо розповів у нарисі «Історія божевільного», який двічі друкувався в газетах («Трібюн» — 1869, «Ла Клопі»1872). Золя і в романі наполегливо підкреслює «буржуазну» обмеженість Муре, його скупість, деспотизм у сімейному житті, порожній лібералізм, убоге вільнодумство. Але політичні, памфлетні інтонації твору у його останньому варіанті приглушили певною мірою сатиричний аспект цього образу. Історія Франсуа Муре набирає скоріше трагічного відтінку, як жертви ганебної політичної авантюри. «Щастя Ругонів» кінчається жахливою картиною тріумфу жовтого салону Фелісіте Ругон, де, вітаючи перемогу Луї Бонапарга, плассанські буржуа плакали і обіймалися над ще не захололим трупом Республіки. Тепер, через сім років (дія першого роману відбувалася в грудні 1851 року) плассанці, ображені неувагою імператорського Парижа, перейшли до опозиції, проголосувавши на останніх виборах за депутата легітимістів (прибічників династії Бурбонів). Та жовтий салон і досі лишається центром політичних інтриг. Приймаючи у себе всю дворянсько-буржуазну еліту «на нейтральному грунті», підступна й спритна Фелісіте насправді таємно керує бонапартистською місією абата Фожа.}