Останнiй листок. Оповiдання
Останнiй листок. Оповiдання читать книгу онлайн
До книжки відомого американського письменника ввійшли кращі його твори. Автор у гумористичній формі показує лицемірство моралі капіталістичного суспільства, засуджує основи буржуазної цивілізації, співчутливо ставиться до «маленької людини».
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Трясогузка, – кажу я, під'їжджаючи ближче до його дамського коника, – ваші засліплені любов'ю батьки, може, й нарекли вас Джексоном, але ви, полинявши, з усього видно, перетворилися на трясогузку, та ще й цвірінькаєте. Досить аналізувати дощик та інші стихії, й перейдімо до розмови, що виходить за межі словника папуа. У вас з'явилася погана звичка кататися верхи з молодими дівчатами. Я знав пташок, – кажу, – яких засмажували й за менші гріхи. Міс Уїллела, – кажу я, – не потребує гнізда, звитого з овечої вовни пташечкою з джексонівської породи. То як ви – перестанете тут крутитися чи волієте з розгону наскочити на те, що означає додаток до мого імені? Майте на увазі, що в моєму прізвиську «Дорога на Той Світ», крім чотирьох слів, є ще принаймні одна похоронна процесія.
Джексон Птиця спочатку трохи почервонів, а потім засміявся.
— Ну, містере Джадсон, – каже він, – ви помиляєтесь. Я справді кілька разів заїжджав до міс Лірайт, але зовсім не для того, що ви собі уявили. Мій інтерес має чисто гастрономічний характер.
Я потягнувся до револьвера.
— Всякий койот, – кажу, – який насмілиться без належної поваги…
— Заждіть хвилинку, – каже цей Птиця, – зараз я все поясню. Нащо мені дружина? Шкода, що ви не бачили мого ранчо! Я сам варю собі їсти, сам латаю одяг. Їжа – в ній уся втіха, яку я маю від розведення овець. Містере Джадсон, ви коли-небудь куштували млинці, що їх пече міс Лірайт?
— Я? Ні, – відповідаю. – Ніколи не чув, що вона займається кулінарними маніпуляціями.
— Це ж золоте сонячне сяйво, – каже він, – підсмажене до медового кольору на божественно солодкому вогні Епікура. Я віддав би два роки життя, аби дізнатися, як готувати оті млинці. Ось чого я їжджу до міс Лірайт, – каже Джексон Птиця, – але вивідати мені нічого не вдається. Це старовинний рецепт, він зберігається в родині вже сімдесят п'ять років. Його передають з покоління в покоління, а нізащо не кажуть чужим. Якби я мав той рецепт, то пік би сам собі такі млинці на ранчо й був би щасливою людиною, – каже Птиця.
— А ви певні, – кажу я йому, – що ганяєтеся не за рукою, яка місить тісто для млинців?
— Певен, – каже Джексон. – Міс Лірайт надзвичайно мила дівчина, проте можу заприсягтися, що' мої наміри не виходять за межі гастро… – Він помітив, як моя рука потяглася до кобури, і змінив вислів. – За моє бажання роздобути рецепт млинців.
— А ви не такий уже й поганий чолозічок, – кажу я, намагаючись бути справедливим. – Я надумав зробити ваших овець сиротами, але цього разу дозволю вам полетіти від мене цілим. Липніть до млинців, – кажу, – липніть так, як липне млинець до своїх сусідів, тільки не їздіть сюди й не змішуйте патоку з сентиментами, бо інакше на вашому ранчо співатимуть, а ви нічого не будете чути.
— Щоб переконати вас у моїй щирості, – каже вівчар, – я прошу допомогти мені. Ви з міс Лірайт великі друзі, і вона, мабуть, зробить для вас те, чого не хоче зробити для мене. Якщо ви дістанете мені рецепт млинців, то, даю слово, я ніколи до неї не приїду.
— Оце чесно, – кажу я і тисну Джексону Птиці руку. – Радий буду зробити вам послугу і дістати рецепт, якщо зможу.
Він повернув до порослої кактусами рівнини на П'єдрі в напрямі Дохлого Мула, а я взяв курс на північний захід до ранчо старого Білла Тумі.
Тільки через п'ять днів після цього я знову зміг заїхати в Пімієнту. Ми з міс Уїллелою провели приємний вечір у дядечка Емслі. Вона дещо заспівала й добряче помучила піаніно цитатами з опер. А я зображав гримучу змію, розповідав про новий спосіб оббілозувати корів, придуманий Снейкі Мак-Фі, і про те, як одного разу їздив до Сент-Луїса. Наша взаємна повага дедалі міцніла. І от, думаю я, якщо тепер мені вдасться переконати Джексона податись у вирій, перемога за мною. Згадавши Джексонову обіцянку, пов'язану з рецептом млинців, я вирішую умовити міс Уїллелу дати мені той рецепт, щоб переказати його Джексону; якщо я тоді знову зловлю тут пташенятко з Дохлого Мула, то скручу йому голову.
Отож десь близько десятої години я, напустивши на обличчя улесливу усмішку, кажу міс Уїллелі: «Знаєте, якщо мені й подобається щось більше, ніж бачити рудого бичка на зеленій траві, то це смак добрячого гарячого млинця, змазаного цукровою патокою».
Міс Уїллела аж підскочила на стільчику біля піаніно і якось дивно глянула на мене.
— Так, – каже вона, – це справді смачно. А як, ви казали, називається та вулиця в Сент-Луїсі, містере Одом, де ви загубили капелюха?
— Проспект Млинців, – кажу я, підморгнувши, аби показати, що знаю про родинний рецепт і на манівці мене не заведеш. – Ну, сміливіше, міс Уїллела, – кажу, – розкажіть, як ви їх робите. Млинці так і крутяться мені в голові, мов фургонні колеса. Починайте… фунт борошна, вісім дюжин яєць і так далі. Що там іще в списку складових частин?
— Пробачте, будь ласка, я на хвилиночку, – каже міс Уїллела і, косо глянувши на мене, сповзає зі стільчика. Потім швидко вибігає в другу кімнату, а звідти негайно виходить дядечко Емслі в жилетці і з пляшечкою води. Він повертається боком, щоб узяти зі столу склянку, і я бачу в кишені його штанів револьвер сорок п'ятого калібру.
«От тобі й маєш! – думаю я. – Ця сімейка так цінує свої кулінарні рецепти, що готова захищати їх вогнепальною зброєю. Інші люди не зайшли б так далеко навіть у разі спадкової родинної ворожнечі».
— Випий, – каже дядечко Емслі, даючи мені склянку води. – Ти сьогодні надто багато їздив, Джаде, і перехвилювався. Спробуй думати про щось інше.
— А ти знаєш, як пекти млинці, дядечку Емслі? – питаю.
— Ну, я не так обізнаний з їхньою анатомією, як дехто, – каже дядечко Емслі, – але, здається, треба взяти пів відра сироватки, трохи масла, соди та кукурудзяного борошна і змішати все це, як звичайно, з яйцями й сколотинами. А що, Джаде, чи не збирається старий Білл знову гнати худобу в Канзас-Сіті цієї весни?
Це була вся млинцева специфікація, яку мені пощастило дістати того вечора. Тож не дивно, що й Джексон Птиця нічого не добився в цьому ділі. Тому я облишив цю тему й трохи побалакав з дядечком Емслі про бичків та циклони. Потім увійшла міс Уїллела, сказала «на добраніч», і я поскакав до себе на ранчо.
Приблизно за тиждень після цього я зустрів Джексона Птицю, коли він повертався з Пімієнти, а я їхав туди. Ми зупинилися на дорозі й перекинулися кількома дріб'язковими фразами.
— Ну як, дістали список секретів ваших плескачів? – спитав я його.
— На жаль, ні, – каже Джексон. – І мені, мабуть, ніколи в цьому не пощастить. А ви пробували?
— Пробував, – кажу, – тільки це все одно, що викопати лугового собаку з його нори шкаралупою земляного горіха. Цей млинцевий рецепт, певно, вважається талісманом – так вони за нього тримаються.
— Я майже ладен облишити це діло, – каже Джексон так сумно, що я аж пожалів його, – але мені страшенно кортить дізнатись, як робити ці млинці, щоб їсти їх на своєму самотньому ранчо. Я ночами не сплю, все думаю, які вони смачні.
— Ну то не відступайтеся, – кажу йому, – і я теж старатимусь. Зрештою хтось із нас неодмінно накине їм на роги зашморга. Ну, бувайте, Джексі.
Розумієш, на той час ми були з ним у наймирніших стосунках. Коли я впевнився, що він не ганяється за міс Уїллелою, то почав дивитися на це руде ледащо більш терпимо. Щоб задовольнити потреби його апетиту, я все намагався виманити у міс Уїллели той рецепт. Але щоразу, коли я вимовляв слово «млинці», в очах у неї з'являлися якась відчуженість та неспокій, і вона старалася перемінити тему. Якщо ж я наполягав, то вона вислизала з кімнати й присилала дядечка Емслі з пляшечкою води й кишеньковою гарматою.
Одного дня я прискакав до крамнички з чималеньким букетом голубої вербени – я нарізав її у череді диких квітів на луках Отруєного Собаки. Дядечко Емслі глянув на букет, заплющивши одне око, та й питає:
— Чув новину?
— Мо, худоба подорожчала?
— Уїллела і Джексон Птиця повінчалися вчора в Палестині, – каже він. – Сьогодні вранці одержав від них листа.
