Вибранi новели (вид. 1928 р.)

Оці чудні його особливості, очевидячки, були йому дуже неприємні, і він частенько натякав на них якось роблено, наполовину поясняючи, наполовину виправдуючися, що дуже боляче мене вразило, коли я вперше почув оці натяки. Я швидко втім призвичаївся до них, і моя ніяковість зникла. Здавалося, він хоче не так стверджувати, як натякнути на те, що він фізично не завжди був таким, що він є тепер ― що довга низка невралгічних приступів призвела його не аби-яку вроду до того становища, в якому я його бачив. Багато років тому його лікував лікар на ім’я Темплтон, старий джентлмен, може, років семидесяти, якого він уперше зустрів у Саратозі; від догляду його Бедло тоді або мав, або думав, що мав велику користь для свого здоров’я. В наслідок цього Бедло, бувши людиною багатою, уложив з доктором Темплтоном угоду, в силу якої доктор за чималу річну платню зобов’язався присвячувати свій час і свій медичний досвід виключно на користь хворого.

Доктор Темплтон був багато мандрував замолоду й у Парижі зробився в великій мірі адептом доктрин Месмера*. Саме засобами магнетичного лікування він умів полегшити біль свого пацієнта, і цей успіх, звичайна річ, спричинився для пацієнта в певній мірі до довір’я до теорій, з яких походило це лікування. Доктор же, як всі ентузіясти, уживав усякого зусилля, щоб переконати свого пацієнта в повні, і зрештою зумів добитися дозволу проводити з ним численні експерименти. Через часте їх повторення постали результати що останніми часами стали зовсім звичайні і не забирають нічиєї уваги, але на той час, що я описую, були дуже маловідомі в Америці. Я хочу сказати, що поміж доктором Темплтоном і Бедло виникнув помалу дуже виразний і сильно виявлений rapport*, чи то магнетичний звязок. Я не хотів би, втім, стверджувати, що цей звязок був чимсь видавався за межі здатности усипляти, та ота здатність усипляти досягла великої сили. Перша спроба спричинити магнетичну сонливість месмеристові не вдалася ні в якій мірі. При п’ятій чи шостій він мав дуже частковий успіх, та й то після довгих зусиль. Тільки при дванадцятій спробі успіх був повний. Після цього воля пацієнта швидко підкорилася волі лікаря, так що, коли я вперше з ними познайомився, сон наставав сливе моментально, через просте побажання оператора, навіть коли хворий не знав, що він тут є. Оце тільки тепер, року 1845, тисячі людей що-дня бачать подібні чудеса, отже й я насмілююся подавати цю ніби-то неможливу річ, як серйозний факт.

Темперамент Бедло був у найвищій мірі чутливий, вразливий, ентузіястичний. Його уява на диво була сильна й творча; і, нема сумніву, вона набувала ще більшої сили від постійного уживання морфію, якого він ковтав дуже багато і без якого він не міг би був існувати. Звичаєм він приймав велику дозу його після сніданку рано, чи, точніше сказати, безпосередньо після чашки міцної кави, бо він нічого не їв перед обід, і потім подавався сам чи в товаристві собаки у довгу подорож межи пасма диких і страшних горбів, що лежать на захід і на південь від Шарлотсвіла і знані під пишною назвою Скелястих Гір.

Одного несонячного теплого туманного дня в кінці листопада і саме підчас того чудного межицарства частин року, що в Америці зветься індіянське літо, містер Бедло пішов, як звичайно, межи гори. День минув ― і він все ще не повертався.

Коло восьмої години ввечері, серйозно стурбовані його довгою відсутністю, ми були лагодилися йти його шукати, коли він несподівано з’явився, не хворіший, аніж звичайно, і в дещо підвищеному настрої. Про свою подорож і про події, що його затримали, він розповів таку дуже незвичайну повість.

― Ви пригадуєте, ― сказав він, ― що я покинув Шарлотсвіл біля дев’ятої години вранці. Я негайно подався до гір і коло десятої увійшов у провалля, що було мені цілком незнане. З великою цікавістю я проходив раз-у-раз нові вилучини цього проходу. Картина, що розгорнулася навколо, хоч навряд чи можна було б її назвати величною, мала в собі солодкий, для мене неописуваний дух невідрадности та одчаю. Самітність її здавалася абсолютно незайманою. Я не міг позбутися думки, що нічия нога ще не ступала на зелені прогалини й сіре каміння, по яких я йшов тепер. Такий абсолютно відлеглий і справді неприступний, якщо б не ціла низка випадкових відкрить, є вхід до того провалля, що цілком можливо, що я насправді був перший мандрівник ― найперший і єдиний мандрівник, що колись проникав у ці нетрі.

― Густий і особливий туман чи дим, що ним відзначається індіянське літо, важко навис над усією місцевістю і, без сумніву, поглиблював смутні й облудні образи, що вона породжувала. Така густа була ця приємна імла, що я бачив перед собою стежку ніколи не більше, як на дванадцять ярдів. Ця стежка була дуже покручена, сонця не було видно ― і я швидко втратив усяку уяву про напрям, у якому йшов. Тимчасом морфій почав робити своє діло, зодягаючи зовнішній світ у надзвичайно цікаві шати. У тремотінні листка, у кольорі бильця в траві, у формі трилисника, у гудінні бджоли, у блискові росини, у подихові вітру, у слабих запахах, що йшли з лісу, надходив цілий усесвіт натяків ― веселий і розмаїтий поїзд співучої й безладної думки. Захоплений цим, я йшов уперед скільки годин, а тимчасом туман згус навколо мене до того, що кінець-кінцем я мусив просто намацувати собі путь. Аж ось на мене напала неописувана недуга ― якась нервова нерішучість і ляк ― я боявся ступати, щоб не впасти в якусь безодню. Я пригадав також чудні оповідання про ці скелясті горби й про невідомі й люті племена людей, що живуть у них у ямах і печерах. Мене гнітили й лякали тисячі неясних фантазій, ще страшніших через оцю неясність. Раптом усю мою увагу враз перейняв барабан.

― Ясне діло, що мойому здивуванню не було краю. Барабан в цих горах ― річ незнана. Я не більше здивувався б, почувши сурму архангела. Але зараз же з’явилася нова і ще дужча причина цікавости й зачудування. Розлігся дикий брязкіт ніби від здоровенної в’язки ключів, і ту ж мить темнолиций напівголий чоловік з криком пронісся повз мене. Він так близько був від мене що я відчув його подих на своєму обличчі. Він мав ув одній руці інструмент, що складався з сталевих кілець, і, бігши, сильно струшував їх. Ледве він заник у тумані, як, сопучи, за ним пронісся з роззявленою пащею і вогненними очима великий звір. Я не міг його не впізнати з певністю. Це була гієна.

― Цей факт скоріше розвіяв, ніж підсилив мій страх, бо тепер я пересвідчився, що сплю, і намагався привести себе до тями. Я сміло й жваво пішов уперед. Я протер собі очі. Я голосно гукнув. Я вщипнув себе за ноги. Маленький ручай трапився мені по дорозі, і я, нахилившися, омив руки, голову і шию. Цим я, здавалося, розвіяв двоїсті почуття, що мене досі катували. Я підвівся, здалося мені, як нова людина, і пішов знову просто й певно своїм незнаним шляхом.

― Нарешті, знесилений стомою і якоюсь тяжкою згуслістю повітря, я сів під деревом. З’явився кволий промінь сонця, і тінь листя з цього дерева упала слабо, але чітко на траву. На цю тінь я дивився украй здивований кільки хвилин. Її форма вразила мене як громом. Я подивився вгору. Це була пальма.

― Я похапцем підвівся страшенно схвильований, бо фікція, що я сплю, була тепер ні до чого. Я бачив, я почував, що я цілком володію своїми змислами, і ці змисли тепер уселили в мою душу цілий світ нових і химерних почувань. Спека стала враз нестерпуча. Вітер був насичений чудним ароматом. Низький невпинний рокіт, що точився з повноводної, але тихої ріки, долинув до мого слуху, мішаючися з особливим гудінням маси людських голосів.

― Поки я прислухався, здивований і вражений украй, прикрий і короткий повів вітру відніс залеглий туман, як екран чарівника.

― Я побачив, що стою коло підніжжя високої гори і дивлюсь униз у широку долину, через яку вилася велична ріка. На березі ріки лежало місто східнього типу, отаке, що про них ми читаємо в арабських казках, але мало воно характер навіть чудніший, аніж яке-небудь з описуваних там. З свого місця, що було понад містом, я міг бачити кожен закуток і затишок його, ніби намальовані на мапі. Вулиці здавалися незчисленними і перехрещувались одна з одною в усіх напрямках, та це були скоріше довгі, зміясті алеї, ніж вулиці, і народ прямо роївся на них. Доми мали дико-мальовничий вигляд. Балкони, веранди, мінарети, каплиці й фантастичної форми виступи домів товпилися незліченною юрбою. Кишіли базари; на них виставлені були дорогі товари в безмежній розмаїтості й безладді ― шовки, мусліни, блискучі металеві товари, розкішні ювелірні вироби. Посеред цього навколо товпилися прапори і паланкіни, ноші з ставними дамами під густим вуалем, пишно убрані слони, химерно вирізьблені ідоли, барабани, прапори і ґонґи, списи, срібні й позолочені булави. І серед юрби й галасу, і загальної мішанини й плутанини, серед мільйону чорних і жовтих людей в тюрбанах і довгих одежах з хвилястими бородами бродила незчисленна сила священних пов’язаних стрічками биків, а цілі легіони брудних, але священних теж мавп, базікаючи й верещачи, лазили по карнизах мечетів або чіплялися за мінарети й виступи домів. Від вулиць, що роїлися народом, до пісків ріки сходили незліченні східниці ступенів, ведучи до купалень, а ріка неначе тяжко пробивала собі путь через величезні флоти вкрай нагружених кораблів, що, скільки скинути оком, затересували її поверхню. За межами міста часто здіймалися величними групами пальми й какаові дерева укупі з іншими гігантськими й химерними деревами древнього віку; поденеде можна було бачити рижове поле, солом’яну покрівлю селянина, басейн, далеко закинутий храм, циганський табор чи граційну дівчину, що самітна йшла, несучи на голові глек, до берегів величної ріки.