Вибранi новели (вид. 1928 р.)

Але що справді сталося, до цього жодна людська істота не могла бути готова.

Поки я спішно робив месмеричні паси, поміж викриками «мертвий! мертвий!», що буквально зривалися з язика, не з губів цього страдника, усе його тіло ураз, за єдину хвилю чи й менше, осілось — розсипалось — цілковито взялося прахом під моїми руками. На ліжкові перед усім товариством лежала майже текуча маса відворотної — гидкої гнилизни.

ЗНАЙДЕНИЙ У ПЛЯШЦІ МАНУСКРИПТ

Qui n’a plus qu’un moment а vivre,

N’a plus rien а dissimuler.

Quinault, Atys*

(Кому жити лишилось єдину  мить,

Той не має чого таїти.)

Про мій край та мою родину я небагато маю сказати. Суворість та віддаль часу розлучили мене із отчизним краєм, порізнили з родиною. Належавши до заможного роду, я дістав нерядову освіту, а розсудливі схильності мого розуму дали мені змогу впорядкувати надбання, старанно припасені ранніми студіями. Найбільшу втіху я мав із робіт німецьких моралістів: не від якогось нерозважного зачудування перед їхнім красномовним безумством, але наслідком тії легкости, з якою моє, з природи сурове мислення давало мені спроможність викривати їхні помилки. Мені часто було дорікали сухістю мого розуму; брак уяви покладано мені за злочин, і пірронізм* моїх поглядів завсіди достачав мені недоброї слави. Справді, велика схильність до фізичної філософії, боюся, заплямила мій розум дуже звичайною хибою наших часів – я розумію звичай зводити на принципи цієї науки навіть найменше придатні до такого трактування феномени. В цілому ніхто більш од мене не може бути відповідальний за збочення із суворих меж істини під оманою містичних ignes fatui*. Я вважав за належне подати таку довгу передмову, бо опасуюсь, що оцю неймовірну повість, яку я маю тут розказати, прийматиметься за буяння непогамованої уяви, а не за реальний досвід розуму, що йому примари фантазії є тільки мертва буква і нуль.

Зуживши багато років у подорожах по чужих краях, 18.. року я одплив із порту Батавії* на багатому й людному острові Ява, направляючись до Архіпелагу Зондських островів. Я плив пасажиром – не маючи інших побудників, окрім певної нервової невпокійности, що гонила мене світами, мов який демон.

Наш корабель, це була прекрасна споруда, десь на чотириста тонн, на мідяних звязках, побудована у Бомбеї з Малабарського тику. За вантаж були бавовна та олій з Лакадівських островів*. Мали ми також на борту кокосове прядиво та горіхи, буйволове масло та кільки ящиків опіуму. Навантажено все це безладно, через це корабель наш став на ході валкий.

Ми рушили в путь під слабеньким вітром і багато днів пробували під східнім берегом Яви, не маючи інших пригод розважити монотонність нашого плавання, окрім випадкових зустрічів із суденцями з Архіпелагу, що до нього ми направлялись.

Одного вечора я стояв, схилившись на гакаборт, коли спостеріг дивну самотню хмару в напрямкові на Норд-Вест. Вона одмітна була як своїм кольором, так і тим, що ми бачили її першу, відколи рушили із Батавії. Я уважно за нею стежив аж до заходу сонця, коли вона розпістерлась зразу од сходу на захід, оперезавши обрій вузькою імлистою смугою – так мовби довге пасмо низького берега. Мою увагу незабаром звернуло на себе темночервоне забарвлення місяця і своєрідний вигляд моря. Воно зазнавало якоїсь нагальної зміни, і вода видавалася незвичайно прозорою. Я міг ясно бачити дно, а проте, закинувши лот, визначив глибину у п’ятнадцять фадомів*. Повітря зразу зробилось нестерпно гаряче і обважніло вихристими подувами, подібними тим, що встають із розпеченого заліза. Скоро настала ніч, найменший подих вітру ущух, і повнішу тишу не можна було собі уявити. Полум’я свічки на юті стояло без ніякого видимого поруху, і довгий волос, затиснений між двома пальцями, висів так, що годі було побачити й знак коливання. В кожному разі, капітан казав, що не може розглядіти жодних указівок на небезпеку, а що нас зносило просто на берег, то він наказав згорнути паруси та кинути якір. Сторожі не ставлено, і команда, що складалася головне із малайців, безпечно порозтягалася скрізь на палубі. Я зійшов на низ – не без певного передчуття біди. Справді, уся видимість остерігала мене, що іде самум. Я сказав капітанові про мої побоювання, але він ні мало не звернув уваги на мої слова і одійшов, не зізволивши дати відповіди. Одначе, мій непокій не давав мені спати, і десь опівночі я рішив був зійти на палубу. Ледве поставши ногу на горішній щабель трапу, мене вразив сильний дзизкучий гугіт, як від нагального обертання млинового колеса, і, не встигувши ще зрозуміти, що це таке, я відчув, як судно стенулося аж до самої середини. В дальшу мить піниста водяна навала вкинула нас зовсім на бік, поставивши сторч на бімси, і, метнувшись горою через ціле судно, змела всю палубу від форштевня аж до корми.

Скрайня лють цієї навали забезпечила, у великій мірі, порятунок судна. Зовсім затоплене водою, воно, одначе, коли щогли пішли за борт, по хвилині тяжко звелося з моря і, деякий час змагавшись із шаленим натиском бурі, врешті випросталось.

Як я вирятувавсь од загибели,  негоден сказати. Приголомшений ударом води, я, спам’ятавшись, побачив себе затисненим поміж ахтерштевнем та стерном. З великим трудом я увільнив свою ногу і, озирнувшись безтямно довкола, подумав був зразу, що ми опинилася в прибережному буруні; бо такий жахливий, поза всякою як-найбуйнішою фантазією, був той вир горбастого пінявого океану, що в нього ми занурились. Перегодя я почув голос старого Шведа, що плив із нами від нашого виходу з порту. Я гукнув до нього на цілий голос, і він добувся якось на корму. Ми скоро виявили, що одні пережили аварію. Все, що було на палубі, за винятком нас самих, знесло за борт; капітан та матроси загинули, мабуть, сонні, бо вода залила каюти. Без чиєїсь помочи ми мало чого могли сподіватись зробити для безпечности корабля; та й наші зусилля паралізувалися що хвилинним чеканням, що ми підем на дно. Нашу якірну линву порвало, звичайно, мов яку шворку, першим подихом урагану, а то б нас ураз поглинули хвилі. Ми гонили морем, аж дух займало, і вода на очах нам нівечила наш корабель. Основа корми була вкрай розбита, і скрізь ми мали великі пошкодження; але, на превелику втіху ми знайшли помпи в цілості, і баласт наш не дуже зсунувся. Головна лють хуртовини вже перейшла, і ми не бачили великої небезпеки від сили вітру; зате з замішанням очікували цілковитого його  спаду, гаразд знаючи, що, отак пошарпані, ми б неминучо загинули в жахливих валах, що тоді постануть. Але це зовсім слушне передчуття не скоро, здавалось, мало справдитися. Цілих п’ять днів і ночей, коли єдиною нашою їжею були малі порції тростяного цукру, насилу добуті з баку, кістяк нашого корабля мчав з невимірною скорістю в бистрій зміні поривів вітру; і через увесь цей час хуртовина, не дорівнюючись своїй першій силі, була, одначе, страшніша за всі ті бурі, що їх мені випадало колись побачити. Наш курс за перші чотири дні був, з незначними одхиленнями, Зюд-Ост-Зюд, і ми мали проходити повз береги Нової Голандії*. На п’ятий день настав надзвичайний холод, хоча вітер звернув одним румбом на північ. Сонце встало в хворовитому жовтому сяйві і мало градусів підвелося над горизонтом, не даючи справжнього світла. Хмар не було, але вітер брався де-далі дужчий і бурхав рвачкою, нерівною люттю. Десь у півдні, скільки ми спроможні було здогадатися, нашу увагу знов привернув до себе вигляд сонця. Власно кажучи, воно не світилося, тільки тліло мертвим, похмурим жарінням без відсвіту, наче проміння його було споляризоване. Якраз перед тим, що запасти в спузирене море, його осередні вогні раптом згасли, мов би нагло задуті якоюсь незнаною силою. А коли воно упадало до незглибного океану, це була тільки тьмава сріблиста окрайка.