Таeмний сад

— Зара’ скажу, — посміхнувся Дікен. — Можеш ліпше їсти, аби набратися сили, ну і ще навчитися пташиної мови, аби говорити з малинівкою, як я. І тоді нас звідси віником не виженеш — так нам буде ту’ файно.

Дікен ще раз обійшов усе довкола, замислено роздивляючись дерева і кущі.

— Слухай, давай не будем ту’ все підстригати, як у решті садів, — звернувся до неї. — Най воно росте собі як хоче, най ся в’є, переплітає — так набагато гарніше, правда?

— Звичайно, звичайно, — схвильовано мовила Мері, — нічого ми не будемо підстригати, інакше він стане звичайним і зовсім не нагадуватиме потаємного саду.

Дікен замислено провів рукою по волоссю.

— Ту’ і так скрізь загадки, — мовив він. — Бо виглядає, що, крім малинівки, за десять років ту’ таки хтось бував.

— Але хвіртка була зачинена, а ключ закопано, — здивувалася Мері. — Хто ж міг сюди потрапити?

— Твоя правда, — погодився Дікен, — тому й кажу: дивне то місце. Все одно, диви: ту’ гілки обрізалися два або три роки тому, а ту’ — зо п’ять.

— Як таке могло бути? — спантеличено спитала Мері.

Дікен ще раз оглянув трояндовий кущ, а тоді похитав головою.

— Ото мене й цікавить, — відповів він.

Далі вони пішли розчищати землю під квітник. Мері відчула, що скільки житиме — не забуде того дня, коли ожив її сад. Так-так, їй видавалося, що саме цього ранку він ожив. Коли вони вже мали висіяти насіння, дівчинка згадала собі пісеньку, якою її дражнив Безил.

— А тут є якісь квіти, які були б подібні на голівки осоту? — спитала вона.

— Може, лілеї, або дзвіночки, — відповів Дікен, роблячи рядки.

— Добре, я сама їх хочу посадити, — сказала Мері.

— Лілеї ту’ є, я бачив. Але вони ростуть занадто густо — тре’ розсадити, тоді їх буде скрізь повно. А інші квіти зацвітуть щойно на другий рік, тре’ чекати. Можу хіба принести тобі розсаду з нашого городу. Чому ти про них питаєш?

Тоді Мері розповіла йому про Безила з Індії та його братів і сестер, про те, що ненавиділа їх, бо вони прозивали її «А-міс-Мері-вічно-проти».

— Так, витанцьовували кругом мене і співали:

Мері нахмурила брови і з силою загнала лопату в землю.

— Вони ще впертіші за мене, ті дітиська. То ось, хочу їм наперекір зробити справжній квітник, і хай там будуть квіти, які подібні до осоту!

Дікен засміявся.

— Ох, та годі тобі вже, — вимовив хлопець, розрубавши заступом чорну скибу. Мері помітила, як він вбирає ніздрями цей запах. — Ну чого вже ся хмурити? Що було, то минуло. Коли ту’ все зацвіте, коли пташки заспівають з кожного куща, ти що, будеш ото ходити і згадувати, як тебе дражнили в Індії?!

Вислухавши це, Мері перестала супитися і нахилилася, щоб висіяти насіння.

— Дікене, ти такий милий, — мовила вона. — Мушу сказати, що ти став п’ятою людиною, до якої я маю симпатію. Якби колись мені сказали, що у мене буде аж п’ятеро друзів, то я б і не повірила.

Дікен сів навпочіпки, як це робила Марта, коли чистила решітку.

— П’ятеро? — перепитав він. — І хто ж решта четверо?

— Твоя мати, Марта, тоді малинівка і Бен Везерстаф, — Мері по черзі загинала пальці.

Почувши це, Дікен засміявся, але тут-таки закрив рот рукою, бо мусив зберігати тишу.

— Певно, я тобі видався дивним, але ось що я тобі скажу: дивнішої дівчинки від тебе я ще в житті не бачив, — сказав він врешті.

Тоді Мері вирішила поставити йому одне питання — хоча зроду нікого про таке не питала. Мало того, дівчинка спробувала сказати це по-йоркширському:

— Слухай Дікене, а я тобі ся подобаю? Ти хочеш зі мною дружити?

— Ну звичайно! Як ти могла ся сумнівати? — щиро вигукнув хлопець. — Якби ти була погана, то малинівка тебе б і близько не підпустила, то я тобі кажу!

— Що ж, тепер у мене є друзі. Як гарно! — втішено вимовила Мері.

І вони ще веселіше взялися до роботи. Діти так захопилися, що забули про час. Мері аж здригнулася від несподіванки, коли великий годинник у маєтку вибив полудень. Їй було шкода кидати роботу.

— Мушу йти. Марта чекатиме, — із жалем проказала вона. — Ти також підеш обідати, правда?

Дікен усміхнувся від вуха до вуха.

— Мій обід ходить зі мною, — сказав він. — Мама завжди щось впхне мені в кишеню.

Дікен підняв зі землі своє пальтечко і витягнув з кишені пакуночок, зав’язаний чистенькою носовою хустинкою, і дістав звідтам два товстих шматки хліба, розділених тоненьким шматочком сала.

— Переважно беру один хліб, — сказав він, — але нині мама ще дала кавальчик бекона. Смакота!

Мері подумала, що як на обід це дещо незвично, але хлопець з таким смаком відкусив шмат, що вона цього не сказала.

— Ну добре, біжи, — сказав хлопець, всівшись під деревом. — Я ще троха попрацюю сам, а тоді піду додому. А шкірку з бекона лишу малинівці: птахи страх як таке люблять, — додав він.

Мері ніяк не могла його покинути. Дівчинка вже повільно рушила до хвіртки, проте з половини дороги повернула назад.

— Ти… ти ж нікому не розкажеш про сад, правда? — схвильовано спитала вона хлопця.

Дікен аж закашлявся від несподіванки, бо саме відкусив добрячий кусень хліба і мав повний рот. Тоді проковтнув і щиро посміхнувся.

— Егей, подумай сама: коли якась пташка підпускає мене до свого гнізда, то хіба я можу її зрадити? І про сад також можеш бути певна, чуєш? Це ж як потаємне гніздо!

У Мері відлягло від серця.

Розділ 12

«Чи можна мені клаптик землі?»

Мері так бігла, що геть задихалася. Волосся прилипло до спітнілого лоба, а щоки палали. Марта уже чекала з обідом.

— Десь ти ся загаяла, — добродушно промовила вона. — І де то тебе носило?

— Я… я бачила Дікена! — випалила Мері.

— Ага, тепер розумію, — втішилася Марта. — Я знала, що він ся вибирав. Ну і як, сподобався тобі наш Дікен?

— Та він… та він найліпший! — впевнено заявила Мері.

Марту це приємно вразило.

— Так-так, він хлопець надійний, певний, ту’ такого ще пошукати тре’, — задоволено мовила вона, — але, знаєш, ми й самі нераз троха собі з нього жартуєм, особливо з його носа: ото вже кирпатий вдався!

— Подумаєш, ніс трішки задертий. Нічого страшного! — заперечила Мері.

— А як з чогось ся дивує, то очі ся роблять такі круглі, як в кота чи зайця, — вела далі Марта.

— Неправда, у Дікена гарні очі, такі, як небо над пустищем, от, — завзято відповіла Мері.

Марта розплилася у задоволеній посмішці.

— Так, так, мама все каже: «Ти, сину, так за пташками ся задивляєш, що трошки неба впало тобі в очі. Оно які сині!» Ну а коли сміє’ся, то хіба губи в нього ся не розтягують від вуха до вуха? — глянула вона на Мері.

— Що ти таке кажеш? — мало не образилася та. Здається, Мартині зауваги повернули дівчинці колишню впертість. Тільки тепер вона захищала друга. — Коли Дікен сміється, то хоч яка б ти була сердита чи невдоволена — і сама з ним зарегочеш. То я тобі кажу, — повторила вона Дікенову фразу.

Марта весело гмукнула.

— Ну добре, добре, бачу, ти вже справді з ним ся подружила, — примирливо сказала вона. — То що, добре насіння він приніс? А лопатку?

— А ти звідки знаєш, що він все приніс? — здивувалася Мері.

— Гм, велика мудрість! Раз він у Мізелтвейті, то певно що приніс, бо ми ж йому писали. Дікен — хлопака надійний, — з гордощами заявила Марта. Досі-бо вона тільки жартома вивідувала у Мері, яке враження справив на неї хлопець, а насправді дуже пишалася своїм братом.

Мері побоювалася, що Марта розпитуватиме її далі. Так воно і вийшло. Спершу дівчина цікавилася лише насінням — які сорти, які кольори, скільки пакетиків і так далі — та знаряддями. Чи Мері вже пробувала ними працювати? Чи не важкий для неї заступ? Чи вміє обходитися з вилами? Тоді ще напучувала, щоб була обережна, бо ж вила гострі. Ну а потім, звісно, захотіла знати, де Мері збирається це все садити.