Фальшивомонетники

— Непогано. Але не так добре, як міг би.

— Ті, хто вміє добре працювати, завжди мають відчуття, що могли б попрацювати й більше, — промовив Едуар тоном повчання.

Він сказав це, попри власну хіть. І відразу ж ця фраза здалася йому безглуздою.

— Ти все ще пишеш вірші?

— Вряди-годи... Мені дуже потрібні поради.

Олів’є підняв погляд на Едуара. «Мені потрібні ваші поради, — хотів би він сказати, — твої поради». І його погляд, за браком голосу, сказав це так виразно, що Едуар подумав: «Це повага або делікатність примусили його так сказати». Але яка потреба спонукала його відповісти та ще й так різко:

— О, поради слід давати собі самому або просити їх у товаришів. Поради людей старших нічого не варті.

«Але ж я нічого в нього не просив, — подумав Олів’є. — Чому він протестує?»

Кожен із них дорікав собі в тому, що не може видобути з себе нічого, крім сухих, натягнутих реплік. І кожен, відчуваючи ніяковість та роздратування другого, вважав себе об’єктом і причиною цих почуттів. Такі розмови не можуть привести ні до чого доброго, якщо ніщо не прийде на порятунок. Ніщо не прийшло.

Олів’є цього ранку встав не з тієї ноги. Смуток, який він пережив, коли прокинувся й побачив, що Бернара немає поруч із ним, що той пішов, не попрощавшись, цей смуток, про який його на мить примусила забути радість зустрічі з Едуаром, тепер знову піднявся в ньому, мов каламутна хвиля, затопивши всі його думки. Йому хотілося б поговорити про Бернара, розповісти про все Едуарові, зацікавити його долею друга.

Але найменша посмішка Едуара, завдала б йому невигойної рани, і вираз його обличчя виказав би ті палкі й бурхливі почуття, що нуртували в ньому, хай би навіть та посмішка була ледь помітною. Олів’є мовчав; він відчував, як тверднуть і застигають риси його обличчя; йому хотілося б упасти Едуарові в обійми й заплакати. Але Едуар хибно витлумачив цю мовчанку, вираз цього зсудомленого обличчя; він надто любив цього хлопця, щоб не втратити легкість і рівновагу; якби той наважився подивитись йому у вічі, він би захотів схопити його в обійми й приголубити як дитину. Та, зустрівши його засмучений погляд, він подумав:

«Атож, йому нудно зі мною... Моя присутність стомлює його, уриває йому терпець. Бідолашний хлопчик! Він чекає лише одного слова від мене, щоб піти». І це слово вихопилося в Едуара, з жалости до Олів’є:

— А зараз мені пора йти. Твої батьки чекають тебе до сніданку, я певен.

Олів’є, якого непокоїли ті самі думки, у свою чергу витлумачив слова Едуара хибно. Він швидко підхопився на ноги й подав йому руку. Щонайменше він би хотів сказати Едуарові:

«Коли я знову тебе побачу? Коли я знову вас побачу? Коли ми знову зустрінемося?..»

Едуар чекав від нього цих слів. Але вони не пролунали. Пролунало тільки банальне:

— До побачення.

X

Сонце розбудило Бернара. Він підвівся зі своєї лави із сильним болем у голові. Ранковий доблесний оптимізм покинув його. Він почував себе жахливо самотнім, а серце йому розпирали гіркі почуття, які він не хотів називати смутком, але які наповнили його очі слізьми. Що робити? І куди йти?.. Якщо він подався на вокзал Сен-Лазар на ту годину, на яку він знав, туди прийде Олів’є, то зробив це з точним наміром і без іншого бажання, крім бажання побачитися з другом. Він докоряв собі за свій раптовий вранішній відхід: його несподівана втеча могла завдати Олів’є прикросте. А хіба Олів’є не був тим, кого Бернар любив найдужче на цьому тлінному світі?.. Коли він побачив його поруч із Едуаром, якесь дивне почуття примусило його піти за ними й водночас утримало від того, щоб потрапити їм на очі. Він зі смутком почував себе зайвим, а проте йому дуже хотілося б бути з ними. Едуар здався йому чарівним. Лише трохи вищий, ніж Олів’є, хода лише трохи менш молода. Саме до нього він вирішив підійти й лише чекав, коли Олів’є з ним розлучиться. Але під яким приводом він до нього підійде?

Саме в цю мить він побачив клаптик пожмаканого паперу, який вислизнув із неуважної руки Едуара. Коли він підняв його, то побачив, що це була квитанція камери схову... Чорт забирай, ось він, чудовий привід!

Він побачив, як двоє друзів увійшли до кафе. На якусь мить він трохи розгубився, а потім поновив свій монолог:

«Людина нормальна відразу віддала б йому цю квитанцію, — сказав собі він. —

сказав Гамлет. Бернаре, Бернаре, ну що за думка стукнула тобі в голову? Учора ти вже нишпорив у чужій шухляді. На яку дорогу ти звернув? Треба бути дуже обережним, хлопче!.. Варто скористатися з того, що опівдні службовець камери схову, якому Едуар здавав свої речі, піде обідати, і його замінять кимось іншим. А хіба ти не казав своєму другові, що на все готовий?»

Але він подумав також про те, що надмірна поквапність тільки все зіпсує. Якщо клієнт прийде забрати свою валізу відразу по тому, як її здав, це може здатися дивним. Заглянувши в книгу записів, службовець камери схову може запитати себе, чому це багаж, зданий лише за кілька хвилин до полудня, забирають відразу пополудні. А що як якийсь надто доскіпливий перехожий помітив, як він підняв квитанцію?.. Бернар вирішив дійти аж до площі Конкорд, неквапною ходою. Приблизно стільки часу треба людині для того, щоб пообідати. Це ж так часто роблять, хіба ні, здають валізу до камери схову, щоб пообідати, а пообідавши, відразу її забирають? Ці міркування розвіяли побоювання Бернара. Проходячи повз терасу ресторану, він безцеремонно взяв зі столу зубну копирсалку (вони лежали там у невеличких пакетиках) і вирішив, що гризтиме її, стоячи перед камерою схову, щоб справити враження людини, яка щойно добре пообідала. Зрештою, він має цілком пристойний вигляд, на ньому добре пошитий костюм, у нього добрі манери, приязна усмішка й щирий погляд і вся його зовнішність та поведінка незаперечно свідчать, що це людина, яка виросла в достатку і, маючи все, не має потреби зазіхати на щось чуже. Але все це може пом’ятися, якщо людині доводиться спати на лаві.

Він потрапив у непередбачену ситуацію, коли службовець сказав, що він повинен заплатити десять сантимів за зберігання. У нього не було більше жодного су. Що робити? Валіза вже стояла поруч, на прилавку. Найменша невпевненість могла розбудити підозру. А що може бути підозріливішого, аніж відсутність грошей? Але диявол не допустив до того, щоб він зазнав невдачі. Він уклав у знервовані пальці Бернара, які нишпорили по кишенях, нібито шукаючи гроші, монетку в десять су, забуту невідомо коли в кишені його камізельки. Бернар простяг її службовцеві. Він нічим не зрадив свою стурбованість. Він узяв валізу й простим і чесним порухом поклав до кишені решту, яку йому повернули. Ох! Йому стало жарко. Куди він піде? Ноги йому підгиналися, а валіза здалася дуже важкою. Що він із нею робитиме?.. Бернар раптом згадав, що не має від неї ключа. Ні, ні, ні! Він не стане ламати замок, адже він не злодій, нехай йому чорт!.. Якби він знав принаймні, що там усередині. Він обливався потом. Відтак зупинився на мить і поставив свою ношу на хідник. Звичайно ж, він її поверне, цю валізу, але спершу хотів би поглянути на її вміст. Хлопець навмання натне на замок. І, о чудо, вона відкрилася, й Бернар побачив дорогоцінний гаман, із якого виглядали банкноти. Бернар схопив гамана й відразу закрив валізу.

А зараз, коли в нього з’явилися гроші, швидше в готель! Він знає тут один, зовсім близько, на вулиці Амстердам. Він помирав від голоду. Але перш ніж сісти за стіл, він хотів залишити валізу в надійному місці. Службовець готелю поніс її вгору сходами. Бернар рушив за ним. Три поверхи; коридор; двері, які він замкнув на ключ, щоб залишити свій скарб у безпеці. Після цього він спустився сходами вниз.

Сидячи перед своїм біфштексом, Бернар не наважився дістати гамана з кишені (чи можна бути певним, що за ним ніхто не спостерігає?), але його ліва рука любовно обмацувала його в цій внутрішній кишені.