Твори том 2

У мене був двоюрідний брат, мій одноліток. Коли я розповів йому про свій намір, він жахнувся з моєї зухвалості.

І от якось увечері, коли вся родина сиділа ще в вітальні, я потихеньку пробрався до кімнати пані Дюфур і відшукав (пробачте мені, пані) ту круглу посудину, що її звичайно ставлять під ліжком. Пересвідчившись, що вона зовсім суха, я вкинув туди добру дрібку фосфористого кальцію.

А потім сховався на горищі і почав чекати. Невдовзі звуки голосів і кроків сповістили мене, що всі розходяться по своїх кімнатах; запанувала тиша. Тоді я, затамувавши дух, спустився босоніж униз і припав до замкової шпарки.

Пані Дюфур ретельно готувалася до сну. Одну по одній познімала свою одежу і нап’яла на себе широкий білий капот, який наче повис на її кістках. Потім узяла склянку, налила води і, застромивши пальці в рот, — немов хотіла вирвати язик, — витягла якусь біло-рожеву штуку — і занурила її у воду. Я злякався, немов став свідком якоїсь ганебної й жахливої таємниці. То були усього-на-всього її вставні зуби.

Потім вона зняла свою чорну перуку, і в усій красі постала її маленька голівка, обліплена ріденьким сивим волоссям; це було так кумедно, що я мало не розреготався під дверима. Помолившись, вона підвелася і наблизилася до мого знаряддя помсти. Вона поставила його посеред кімнати, і, сівши, зовсім закрила своїм капотом.

Я чекав з калатанням серця. Вона сиділа спокійна, задоволена, щаслива. А я чекав… і теж був щасливий, як усякий, хто смакує помсту.

Спочатку я почув тихесенький звук, дзюрчання, і зразу ж потому — цілий залп вибухів, глухих, як далека канонада.

За одну мить обличчя пані Дюфур спотворив дикий жах. Вона кліпнула очима раз, удруге — і раптом схопилася з такою проворністю, якої від неї годі було чекати. І все глипала, глипала…

Біла посудина потріскувала, вибухала, повна перебіжного летючого полум’я, схожого на грецький вогонь стародавніх часів. Піднімаючись до стелі, клубочився густий дим, таємничий, незрозумілий, наче в кухні відьми.

Що вона могла подумати про це, бідолашна? Що це диявольські витівки? Чи якась страшна хвороба? Може, їй спало на думку, що викинуте з неї полум’я мало пожерти її утробу, що воно виверглося, наче з жерла вулкана, і могло висадити її, як гармату, куди набито подвійний заряд?

Вона стояла в нестямі від жаху, прикипівши очима до страшного феномена. Потім раптом заверещала так, як я зроду не чув, і гепнулася навзнаки.

Я дав драла і, сховавшися в ліжку, міцно заплющив очі, немов бажаючи довести собі, що я до цього непричетний, що я нічого не бачив і навіть не виходив з кімнати.

«Вона померла, — думав я. — І це я її вбив».

І збентежено прислухався до руху в будинку.

Ходили туди й сюди, розмовляли, потім я почув регіт; а далі мені перепало кілька добрих ляпасів. Я пізнав батькову руку.

Наступного дня пані Дюфур була дуже бліда. Щомиті вона пила воду, очевидно, намагаючися всупереч запевненням лікаря загасити пожежу, яка, здавалося їй, спалювала її нутрощі.

Відтоді, коли при ній заходила мова про якусь хворобу, вона глибоко зітхала і бурмотіла:

— О пані, якби ви тільки знали, які дивні на світі бувають хвороби…

Але більше нічого не додавала.

Месник

Антуан Лейє побрався з пані Матільдою Сурі, вдовою, а кохав її ще перед тим мало не десять років.

З паном Сурі, своїм гімназійним товаришем, Лейє приятелював здавна. Він дуже його любив, хоч і вважав за трохи недоумкуватого. Він говорив частенько: «Бідолаха Сурі пороху не винайде».

Коли Сурі одружився з панною Матільдою Дюваль, Лейє здивувався, і йому стало навіть трохи прикро, бо й сам накинув на неї оком. Панна Матільда, дочка їхньої сусідки, колишньої власниці галантерейної крамнички, яка покинула торгівлю, заощадивши невеличкий капітал, гарна, дотепна, розумна, вийшла заміж за Сурі задля його достатків.

Тоді у Лейє виникли інші надії. Він почав залицятися до приятелевої дружини. Непоганий на вроду, не дурний, багатий, він був певен, що йому пощастить, однак опікся. Тоді він закохався остаточно, але як близький чоловіків приятель остерігався, соромився, почував себе ніяково. Пані Сурі подумала, що він уже на неї не зазіхає, а тому щиро з ним заприятелювала. Так воно тяглося дев’ять років.

Аж якось посланець приніс коротеньку розпачливу звістку від бідної приятелевої дружини. Сурі нагло помер від аневризму.

Це приголомшило Лейє страшенно, бо були вони обидва перевесники; але майже одночасно всю його душу і тіло опанувало почуття глибокої радості, безмірної втіхи, полегкості — пані Сурі була вільна!

Він пожурився, однак, про людське око, для годиться перечекав належний час, як то личило, а через рік одружився з удовою.

Усі вважали той його вчинок за природний, шляхетний навіть. Так мусив зробити добрий приятель, чесна людина.

Нарешті він зазнав щастя, справжнього щастя.

Вони жили, як найщиріші друзі, зразу порозумівшися, шануючи одне одного. Не мали ніяких таємниць поміж собою, він їй, а вона йому розповідали про найпотаємніші свої думки. Лейє любив тепер свою дружину спокійно, в усьому на неї здавався. Він любив її, як чулу та віддану супутницю, як товаришку і друга. Але на серці в нього залишилася якась чудна, незрозуміла ненависть до покійного Сурі, що перший мав її, для якого вперше зацвіла її молодість, серце, який позбавив її до певної міри поетичності. Згадка про мертвого чоловіка затьмарювала щастя чоловікові живому. І ці запізнілі ревнощі до мертвого точили тепер його серце вдень і вночі.

Він зводив завжди мову на Сурі, розпитував без кінця про інтимні, таємні подробиці, бажав усе дізнатися про нього, про його звички. Переслідував Сурі своїми кпинами і в могилі, згадуючи поблажливо про його дивацтва, підкреслюючи його хиби й смішні риси.

Щохвилини він гукав до жінки через усю домівку:

— Матільдо!

— Чого тобі, мій друже?

— Йди-но сюди, на одне слово!

Вона підходила посміхаючись, знаючи наперед, що буде мова про Сурі, і потурала цій нешкідливій манії свого нового чоловіка.

— Скажи мені, чи пам’ятаєш, як Сурі хотів мені довести, ніби маленькі чоловіки завжди більше до вподоби жінкам, ніж високі?

І він вдавався в міркування, образливі для небіжчика, малого на зріст, і похвальні для себе — бо був на зріст високий.

А пані Лейє давала йому зрозуміти, що він має цілковиту, цілковиту рацію. І сміялася від усього серця, глузуючи з колишнього свого чоловіка на превелику радість теперішньому, що завжди докидав укінці:

— Що не кажи, а таки дивак був з того Сурі!

Вони були щасливі, зовсім щасливі. І Лейє безперестанку доводив жінці своє невгасиме кохання всіма звичайними засобами.

Аж ось однієї ночі, коли вони не могли ніяк заснути, бо в них обох прокинулась друга молодість. Лейє, міцно стискаючи в обіймах свою дружину та цілуючи щосили, промовив раптом:

— Скажи мені, серденько…

— А що?

— Чи Сурі… трудне, трудне це питання… Чи Сурі дуже… чи дуже він був палкий?

Вона у відповідь міцно його поцілувала й прошепотіла:

— Не такий, як ти, котику…

Ці слова потішили йото чоловіче самолюбство.

— Він був, мабуть, незугарний… так? — запитав.

Вона нічого не сказала. Засміялась тільки тихенько,

пустотливо, ховаючи обличчя на грудях у чоловіка.

Він запитав:

— Певне, був дуже незугарний і… як би то сказати… незграбний?

Вона ворухнула злегка головою, що мало означати: «Так… незграбний».

— Добре тобі надокучав за ніч, га?

Вона на цей раз відповіла щиро, з запалом:

— «г- Ой! Певне!

Він поцілував її ще раз за таку відповідь і прошепотів:

— Ото ще недотепа! Тобі за ним нещасливо жилося?

— Так. Невеселе було життя… щодня те саме…

Лейє відчув надзвичайну втіху, порівнюючи в думці

колишнє та теперішнє становище, на свою користь, звичайно.

Він трохи помовчав, йому набігли веселі думки.

— А скажи мені…— промовив.