Останнi орли

"Мовби щипає… та дарма!" — i навiть пiдвiв голову, спершись на руку.

— Каторжнi ляхи, — розповiдав старий запорожець, — пробралися в монастир, мов злодiї… таємним лазом… i напали зненацька… перебили охорону… Що накоїли гаспиди-розбiйники — то й подумати страшно. Я лежав пiд трупами й нiчого не бачив уже…

— Дяка боговi, батьку, що вашi очi не бачили цих страхiть, а то б ви самi вирвали їх iз лоба, щоб бiльше й на свiт божий не дивитися!

— О! — простогнав запорожець. — Пiдведи тiльки, господи, мене iз смертного ложа, i вони ще згадають дiда Свирида Тарана! I як усе це сталося — втямити не можу! Я з двома хлопцями привiз сюди поранених, щоб пiдлiкувати їх i тебе дочекатися, — чула моя душа, що тут я з тобою, рiдним, зустрiнуся… I ось, коли кругом нашi орли-бiлозорцi б'ють шулiк i гадюк, коли довкола палають панськi маєтки й княжi замки — нараз чималий загiн з команди проклятого Кшемуського, пiд проводом того звiра Стемпковського, виринає тут… Вночi чую тривогу i передсмертнi крики… Вибiгаю й бачу, що вже висаджують дверi в церквi… А монахи там замкнулися з велебними iєрархами… Я кидаюсь iз своїми хлопцями в самiсiньку гущу… Кришу направо й налiво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене… У головi враз закрутилося, наче в млинi, а в ушах задзвенiло… i земля стала пiдi мною хитатися… Блиснула думка, що кiнець менi приходить… то я до хлопцiв: "Тiкайте, — мовляв, — i мерщiй кличте сюди Залiзняка!.." Один iз них прорвався через браму до лiсу, а другий десь заховався… От уже не знаю, як i чого… тiльки вiн як гукне: "Панове! Гайдамаки!" — то ляхи й кинулися навтiкача! Я лежу напiвживий i чую, як Стемпковський командує, щоб замикалися в монастирi, бо тут, за мурами, оборонятися легше… Та куди там — не слухають: "Брама, — репетують, — зламана!" I всi — до лясу! А насправдi гайдамакiв i не було, хлопець навмисне обдурив… Тiльки де вiн потiм дiвся — не знаю… Я вже другий день на цьому кладовищi; вилiз з-пiд трупiв i доповз до сiней, усе шукав води… спрага мене мучила… Ну, й дуба дав би, звiсно, коли б господь не послав вас, моїх рятiвникiв…

Ця розповiдь стомила знесиленого вiд втрати кровi дiда, i вiн, ледве доказавши останнi слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його:

— Це вiн не зомлiв, а наче б теє… заснув од безсилля… То нехай спочине: це на краще!

Найда прислухався до тихого дихання пораненого i заспокоївся.

— А чи можна його взяти з собою? — пiсля довгої мовчанки спитав знахаря отаман.

— Навряд… Дороги, либонь, не витримає… Рана тяжка, а сили поки що замало… З тиждень би йому полежати треба та добре, як водиться, поїсти й попити — ну i прибуло б кровi… Тодi зовсiм iнша справа… Ач який велетень, старовинного заводу… Хiба такий не витримає? Еге! Тiльки що не кажи, а на це потрiбен час!

— Тодi хай побуде тут, — вирiшив Найда. — Але треба залишити п'ять-шiсть надiйних хлопцiв, щоб доглядали його i на випадок, коли нападе яка-небудь лядська банда, дали їй вiдсiч-Отаман послав Петра з наказом до козакiв будь-що полагодити мiст, а надто браму, i звелiв, щоб прийшло кiлька чоловiк копати братськi могили й ховати мученикiв.

У монастирських майстернях знайшовся рiзний столярний iнструмент i вiрьовки — це допомогло швидше полагодити мiст i ворота. Тим часом у храмi з гакiв i цвяхiв знiмали трупи замордованої братiї i клали їх посеред церкви, а на цвинтарi копали глибокi й широкi ями. Отець диякон з Дариною готувалися ховати вбитих. Знахар не вiдходив од запорожця, пильнуючи його неспокiйний сон. А Найда в цей час устиг обiйти iз смолоскипом монастирськi стiни та рови й переконався, що вони не пошкодженi. Бiля брами отамана наздогнав Охрiм i сказав, що знахар просить його зайти до пораненого запорожця — вiн щойно прокинувся. Коли Найда зайшов у келiю, дiд Свирид уже напiвсидiв, спираючись спиною й лiктями на попiдмощуванi киреї.

— А що, батьку, як вам? — спiвчутливо спитав отаман.

— Та бачиш, сину, вже сиджу… — посмiхнувся запорожець. — А завтра стоятиму, а пiслязавтра… чого доброго, й ворога битиму.

— Тiльки для сього треба теє… набратися сил… а для сил ось це зiлля помiчне… — I знахар подав якусь настоянку, в котрiй за основу правили горiлка й мед. Хворий випив запропоноване питво й поманив Найду ближче до себе.

— Це ти, сину мiй коханий, справедливо величаєш мене батьком… — лагiдно заговорив вiн. — Багато що тобi вiдомо… багато дечого я давно збирався тобi розповiсти, та ось замалим не забрав своєї таємницi в могилу… Але господь не схотiв того… Пане знахарю, голубе, залиш нас з отаманом самих на часинку: менi треба побалакати з ним…

— Гаразд, — вiдповiв знахар, — тiльки б лiпше пановi лицарю зараз спати, нiж теревенити…

— Встигнемо, голубе! Виспатися можна i в могилi, а поки язик повертається в ротi, то чого ж i не потеревенити?

— Та воно так, звiсно… як помiркувати… — знахар не доказав i вийшов з келiї.

— Сину мiй! — вже мiцнiшим голосом, хоч i перепочиваючи раз у раз, почав запорожець, коли вони залишились удвох. — Я маю право назвати тебе цим iм'ям i пригорнути, як батько, до своїх старечих грудей… — I вiн простят жилавi руки до Найди, що сидiв перед ним на низенькому ослiнчику. Отаман вiд несподiванки здригнувся, поцiлував дiдовi руку й припав до його грудей.

— Так, — вiв далi, трохи заспокоївшись, запорожець, — я врятував тобi життя… I ти менi заступив моїх дiтей, якi загинули… Слухай же, настав час, коли я мушу тобi вiдкрити все… Хтозна, чи ми ще побачимося з тобою! Хоч я й уповаю на господа, що вiн пiдтримає мої сили… I що я доживу до хвилини розплати… Але людина гадає, а бог чинить свою волю… та й часи такi настали — сьогоднi пан, а завтра пропав… I певно, господь послав тебе нинi, щоб я мiг вiдкрити тобi мою душу й висловити останню волю.

Запорожець змовк i, спершись на руку, довго й пильно вдивлявся в одну точку, нiби там перед ним розгорталися картини прожитого життя, з усiма його давнiми ранами, з усiма його болями, якi старий хотiв повiдати своєму названому синовi…

— Так, так… пам'ятаю… усiх вас… мов живi! — простогнав запорожець, швидко обернувшись до Найди. — Слухай i не перебивай. Лiт iз двадцять тому я був, звiсно, i молодший, i дужчий, i щасливiший. Вiдтодi серце моє скам'янiло-Колись у мене була люба сiм'я… i жiнка-порадниця в хатi, кохана дружина, мила розмова, i дiтки — щебетливi пташенята: два синочки, мов яворочки… та пiдлiток дiвчинка, рокiв чотирнадцяти, краща за ясну зiроньку… Як я тiшився своєю сiм'єю, жив, немов у раю! Ех, не вернеться!

Тяжке зiтхання вирвалося з козакових грудей, голова з сивим оселедцем, закрученим за вухо, важко похилилась, а по бiлому з жовтизною вусовi скотились i впали на стиснутi кулаки двi важкi, пекучi сльозини.

Найда ловив кожне слово, кожен звук, i вони вогненними стрiлами впивалися в його серце.

- Є тут, у мiстечку Лисянцi, губернатор Кшемуський, — продовжував свою розповiдь старий запорожець. — Кшемуський… так! Напевно, чував про нього, сину?.. Гаспид над гаспидами, звiр, сатана з самiсiнького дна пекла! Я жив на хуторi миль за п'ять од Лисянки, а цей розбiйник десь поблизу полював i, на лихо, побачив мою доньку-красуню, побачив — i накинув на неї своїм неситим оком… командi було наказано взяти дiвчинку в замок. Але дружина моя, справжня козачка — я був тодi на Сiчi — гордо зустрiла непроханих гостей, заявивши, що вона не пiдданиця губернатора, а вiльна, i дiти її — вiльнi люди, що чоловiк її запорожець i земля, на котрiй сидить, — власна, запорозька, а не панська… У нас на той час гостювало двi родички та брат їхнiй, молодий парубок… Посланцi повернулися до того диявола Кшемуського й переказали йому смiливу вiдповiдь моєї дружини… Осатанiв губернатор!.. Вiн не мiг стерпiти, щоб хтось перечив його волi, й звелiв привезти дiвчинку силою, а коли хто чинитиме опiр… знищити всю сiм'ю!.. Так i сталося: на мою беззахисну родину напала зграя розбiйникiв… Але три молодицi з парубком не далися в руки живими, та й дочка теж боролася… поки не заарканили її… Вони макогонами та ножами душ iз десять на той свiт спровадили… Та сила була на боцi гаспидiв… Дружину й синiв порубали, а хутiр пiдпалили… Сердешну ж дiвчинку, зв'язавши, вiдвезли у своє чортяче гнiздо… Що там було з бiдолашною — не знаю… Але дитя не знесло ганьби й втопилося в лисянському ставку… А! — заскреготав зубами запорожець i вхопився за груди, аж нiгтi впилися в тiло, i з-пiд них виступила кров. — Не вдалося менi й трупiв побачити, попрощатися навiки, — хрипким голосом провадив вiн далi. — Усi вони згорiли… i вугiль iз спаленої хати змiшався з дорогим попелом…