Будденброки

Повір мені, що з мене нічого не може вийти. Пастор Прінгсгайм готує мене до конфірмації і оце недавно після розмови зі мною сказав комусь, що на мене треба махнути рукою, бо я походжу із звироднілої сім’ї…

— Так і сказав? — з напруженою цікавістю запитав Кай…

— Авжеж, він мав на увазі мого дядька Христіана, що сидить у психіатричній лікарні в Гамбурзі. І він, звичайно, має слушність. Хай на мене всі махнуть рукою, я їм буду такий вдячний за це!.. Я маю стільки прикростей, все мені йде так важко! Скажімо, коли я вріжу собі пальця, подряпаюся… в іншого все загоїлося б за кілька днів, а в мене робиться рана, ятриться, болить, довго не минає… Останнього разу пан Брехт сказав, що зуби в мене дуже погані, майже всі гнилі, попсовані. А скільки їх уже вирвано! І це тепер. А чим я жуватиму в тридцять, у сорок років? Ні, мені вже нема на що сподіватися…

— Гм, — муркнув Кай і піддав ходи. — Краще розкажи мені про свою музику. Бо я хочу написати щось чудесне, справді чудесне… Може, почну зараз, на уроці малювання. Ти гратимеш сьогодні пополудні?

Ганно помовчав. В очах його блиснула якась сумна, бентежна жага.

— Мабуть, гратиму, — сказав він, — хоч не повинен би. Мені треба було б тільки розучувати етюди й сонати, і на цьому край. Але я, мабуть, імпровізуватиму, не можу втриматись, хоч потім мені стає ще гірше.

— Гірше?

Ганно не відповів.

— Я знаю, про що ти граєш, — сказав Кай.

Обидва замовкли. Вони якраз переживали критичний вік, Кай спаленів і опустив очі, але голову тримав рівно. Ганно, блідий, смертельно поважний, дивився затуманеними очима кудись убік.

Та ось пан Шлеміль подзвонив, і вони пішли нагору. Почався урок географії, на якому вони мали писати контрольну, дуже важливу контрольну про область Гессен-Нассау. Зайшов рудобородий чоловік у брунатній куртці. Обличчя в нього було бліде, а на руках з пористою шкірою не росло жодної волосинки. То був Бистрий Глузд, доктор Мюзам. У нього часом бувала кровотеча з легень, і він про все на світі говорив іронічно, вважав себе не тільки за дуже хворого, але й не меншою мірою дотепного. Вдома в нього був цілий музей Гейне — колекція паперів і речей, що колись належали тому зухвалому, хворому поетові.

Він показав на карті кордони Гессен-Нассау, меланхолійно і водночас глузливо всміхнувся і попросив шановних добродіїв зробити йому ласку: взяти зошити і написати про все варте уваги в цій області. Здавалося, що він хоче висміяти і учнів, і ту область, а одначе то була важлива контрольна робота, і всі її боялися…

Ганно Будденброк нічого не знав про Гессен-Нассау, майже нічого. Він хотів зазирнути в зошит Адольфа Тотенгаупта, але Генріх Гейне, якому його ядуча й страдницька іронія не заважала пильно стежити за кожним рухом учнів, відразу помітив це і сказав:

— Пане Будденброку, мені кортить забрати у вас зошита, але боюся, що тим самим я зроблю вам велику ласку. Отже, пишіть далі.

Те зауваження таїло в собі подвійний дотеп: по-перше, доктор Мюзам назвав Ганно «паном Будденброком», а по-друге, доточив оту «ласку». Ганно довго сидів над зошитом, нарешті віддав його вчителеві майже чистим і разом з Каєм вийшов з класу.

Всі сьогоднішні небезпеки минулися. Щасливі ті, хто перебув їх цілим, чиє сумління не обтяжувало зауваження в журналі. Тепер вони могли собі спокійно відпочивати на уроці малювання в пана Дрегемюллера…

Зала для малювання була простора й світла, На полицях під стінами стояли гіпсові копії античних статуй, а в великій шафі повно було різних дерев’яних фігур та іграшкових меблів, які також правили за моделі. Пан Дрегемюллер був огрядний чоловік з круглою стриженою бородою і дешевою каштановою перукою, що зрадливо відставала ззаду на потилиці. Власне, перук було дві: одна з коротшим волоссям, а друга з довшим: коли пан Дрегемюллер підстригав собі бороду, то надягав коротшу… Були в нього й інші химери. Замість «олівець» він казав «грифель». Від нього завжди тхнуло спиртом та олійною фарбою, і дехто запевняв, що він п’є гас. Найкращими в житті для нього були години, коли він заступав когось і вів урок з іншого предмета. Тоді він виголошував цілі лекції про політику Бісмарка. Свою мову пан Дрегемюллер підсилював дивним жестом: проводив спіралі й дуги від плеча до носа і з ненавистю й страхом лаяв соціал-демократію…

— Ми мусимо триматися разом! — звертався він до слабших учнів, хапаючи їх за руки. — На нас чигає соціал-демократія!

Йому була властива якась гарячкова метушливість. Вік сідав біля котрогось учня, поширюючи навколо себе спиртовий дух, стукав його перснем по лобі й сипав такими словами, як: «перспектива!», «глибока тінь!», «грифель!», «соціал-демократія!», «триматися разом!» — і переходив до когось іншого…

Кай на уроці малювання почав писати свій твір, а Ганно подумки виконував одну увертюру. Потім урок скінчився, вони зібрали книжки і спустилися вниз. Тепер вони могли вільно вийти за браму, ніщо їм не стояло на заваді.

Ганно і Каєві. було по дорозі аж до самої червоної вілли. Далі малий граф Мельн уже йшов сам: додому йому було ще далеченько. А він не мав навіть пальта.

Замість ранкової мряки тепер падав мокрий лапатий сніг, що обертався в грязюку. Вони попрощалися коло хвіртки. Коли Ганно вже пройшов половину стежки до дверей, Кай вернувся і обняв його за шию.

— Не впадай у відчай… І краще не грай! — сказав він тихо, і його струнка, обшарпана постать зникла в сніговиці.

Ганно залишив книжки в коридорі на таці у ведмедя і зайшов привітатися з матір’ю. Герда сиділа в шезлонзі й читала книжку в жовтих палітурках. Поки син наближався по килиму, вона дивилася на нього своїми карими, близько посадженими очима, а коли він спинився перед нею, взяла його за голову й поцілувала в чоло.

Він вернувся до своєї кімнати, де панна Клементина приготувала йому легкий підобідок, умився і попоїв. А коли скінчив, витяг з шухляди пачку тоненьких міцних російських цигарок і — не вперше вже — закурив. Тоді сів біля фісгармонії і зіграв дуже важку, складну фугу Баха. Нарешті заклав руки за голову і глянув у вікно на сніг, що, кружляючи в повітрі, нечутно падав на землю. Більше там не було на що дивитися. Тепер його вікно виходило не в гарний садочок з плюскітливим фонтаном. Усе затуляла сіра стіна сусідньої вілли.

О четвертій подано обід. За столом сиділо троє: Герда Будденброк, Ганно Будденброк і панна Клементина. Потім Ганно приготував у салоні ноти і почекав біля рояля на матір. Вони зіграли сонату Бетховена, опус 24. Під час адажіо скрипка співала, мов ангел; але Герда невдоволено опустила її, похмуро глянула на неї і заявила, що вона не настроєна. Більше Гер да не захотіла грати і пішла нагору відпочити.

Ганно лишився в салоні. Він підійшов до засклених дверей, що вели на невеличку веранду, і кілька хвилин дивився на мокрий садок. Та нараз відступив від дверей, хапливим рухом засунув кремову завісу, від чого кімната сповнилася жовтавим присмерком, і схвильовано підійшов до рояля. Там він, ще трохи постояв, непорушно вдивляючись в одне місце, і перед очима в нього все почало тьмянішати, затуманюватись, розпливатися… Тоді сів і заходився імпровізувати.

То був простенький мотив, уривок ще не народженої мелодії, фігура на півтора такта; і коли вона вперше з несподіваною силою прозвучала під його пальцями на басовому тоні в один голос, ніби труби органу одноголосно і владно провістили початок і першооснову того, що мало наступити, ще ніяк не можна було передбачити, який буде цілий задум. Та коли він удруге повторив її на дисканті, забарвленому сріблястим тембром, виявилося, що фігура має єдине розв’язання, складається з тужного, болісного переходу з однієї тональності в іншу — коротенький, простий мотив, але поданий і виконаний він був так філігранно, врочисто й рішуче, що набув дивної, таємничої значущості. А тоді почався бурхливий вир пасажів, невтомне наростання і спад синкоп, що з нестямним криком блукали, кидались навколо, наче душа, стривожена тим, що вона почула і що не хотіло замовкнути, знов і знов верталося, все в інших тональностях, — запитально, з жалем і смертельним смутком, вимогливо і знадливо. Синкопи ставали щораз навальніші, гнані швидким тріоле; але вигуки страху, що проривалися в них, почали набирати дедалі чіткішої форми, злилися докупи, стали мелодією, і ось надійшла мить, коли вони, мов жагучий, благальний хор духових інструментів, могутні й покірні, запанували над усім. Те, що досі накочувалось, хвилювалося, нестямно кидалось на всі боки і вислизало, тепер замовкло, переможене, і в непомильно простому ритмі прозвучав скорботний, по-дитячому чистий хорал… Він закінчився майже церковним фіналом — фермата й тиша. І враз тихо-тихесенько, в сріблястому тембрі, озвався той перший мотив, та простенька тема, безглузда чи загадкова фігура — солодке, болісне переливання з однієї тональності в іншу. Мить — і все закипіло, завирувало в нестямній метушні; з неї вирізнялися, панували над нею тільки пронизливі, схожі на звуки фанфар, наголоси, сповнені несамовитої рішучості. Що сталося? Що готувалось? Чи це не голос мисливського рога, що кличе виступати? Ось голосів стало більше, вони злилися у великий, могутній хор, до них приєдналися суворіші ритми, і виникла вже зовсім нова фігура, смілива імпровізація, немов мисливська пісня, бадьора, навальна. Але не радісна; в ній бринів гордий розпач, чулися поклики, схожі на зляканий крик. І серед тих викривлених химерних фігур знов болісно, невиразно, солодко виринув той перший, загадковий мотив… І почалася нестримна зміна подій, значення й зміст яких не можна було вгадати, навала звукових химер, ритмічних і гармонійних, над якими Ганно вже не мав влади, — вони самі народжувалися під його пальцями, і він відчував їх усім своїм єством, хоч вони були нові й незнані. Він сидів, схилившись над клавішами, ледь розтуливши губи, втупивши поперед себе невидющий погляд, і м’які каштанові кучері спадали йому на скроні. Що це було? Що він переживав? Долав важкі перепони, вбивав драконів, ламав скелі, перепливав річки, проходив крізь вогонь? І як пронизливий сміх, як невимовно радісна обіцянка, в ті звуки вплітався перший мотив, простенький образ, перехід з однієї тональності в іншу… Він ніби зваблював Ганно до щораз нових могутніх зусиль. За ним котився шалений вал октав, що переходили в крик, а тоді починалась нова хвиля, повільне, ненастанне піднесення, хроматичний клубок шаленої, непереможної пристрасті, що раптово уривався страшним, дражливим піаніссімо, ніби в людини зникала під ногами опора і вона тонула у вирі жадоби… Раз видалося, ніби десь далеко почали тихо пробиватися перші акорди благальної, скорботної молитви; але натомість ринули хвилі бурхливої какофонії. Вони наростали, котилися вперед, відступали, меншали, розсипалися, знов збиралися на силі і рвались до якогось невимовно радісного фіналу, що повинен був настати, і настати тепер, у цю мить найбільшого піднесення, коли вже несила терпіти муку жаги… І він настав, ніщо більше не могло його стримати, відтягти судому пристрасті. Він настав. Роздерлась завіса, розчахнулась брама, розступилися тернові кущі, запалися вогненні стіни… Настало звільнення, сповнення бажань, цілковите задоволення і з радісним зойком вилилось у чудесний разок звуків, що в солодкому й тужному рітардандо відразу ж перейшов у інший — то був знов той мотив, перший мотив! І почалося свято, тріумф, нестримна оргія тієї самої фігури, що бризніла в усіх тональностях, проривалася крізь усі октави; плакала, тремтіла в тремоландо, співала, раділа, схлипувала, весь час переможно верталася в шумких, дзвінких, мерехтливих, пінявих шатах звуків… Щось брутальне, тупе і водночас релігійно-аскетичне, схоже на віру і самозречення, було у фанатичному культі тієї дрібнички, того уривка мелодії, короткої, простенької фрази на півтора такта… Навіть щось грішне, цинічно розпачливе, немов прагнення сконати в блаженстві, було в непомірній, невситимій насолоді нею, в жадібному використанні її, у висмоктуванні з неї останніх солодощів, аж до знемоги, до відрази, до пересичення. І ось нарешті, нарешті, в знемозі після всіх тих надмірностей, забриніло довге, тихе арпеджіо в мінорі, піднялося на один тон, перейшло в мажор і завмерло в скорботному тремтінні.