Будденброки

— Загальний огляд, — тихо й чемно сказав він, боязко всміхаючись і витягаючи шию. — «Книга Йова» ділиться на три частини. У першій розповідається про життя Йова до того, як господь послав йому випробування: розділ перший, строфи від першої до шостої. У другій — про саме випробування і все пов’язане з ним; розділ…

— Добре, Перлемане, — перебив його пан Балерштедт, зворушений такою боязкою послужливістю учня, і поставив йому добру оцінку, — Генріці, кажіть далі!

Генріці був один із тих високих бешкетників, яких уже ніщо не цікавило в школі. Він сховав до кишені ножика, яким досі грався, підвівся, грюкнувши партою, відкопилив спідню губу і відкашлявся грубим, хрипким, уже зовсім чоловічим голосом. Клас був невдоволений, що покірного Перлемана змінив Генріці. Розімлілі від тепла учні сиділи собі й думали про своє під тихе сичання газових ламп. Усі були стомлені після неділі, всім цього холодного туманного ранку довелося, зітхаючи і цокаючи зубами, вставати з теплих ліжок. Добре було б, якби Перлеман щебетав цілий урок. А Генріці неодмінно почне сперечатися…

— Я не був на уроці, коли це проходили, — буркнув він.

Пан Балерштедт натужився, підняв і опустив свою кволу руку, ворухнув губами, звів брови і втупився в обличчя Генріці. Голова його почервоніла і аж тремтіла з величезної натуги. Нарешті він видавив із себе: «Отже…» — і після цього все пішло як по шнурочку.

— Від вас ніколи нічого не вчуєш, — сказав він уже легко й плавно, — і завжди ви знайдете, чим виправдатись, Генріці. Якщо минулого разу ви були хворі, то за стільки днів могли надолужити пропущене. До того ж, коли в першій частині йдеться про життя Йова до випробування, а в другій про саме випробування, то можна вирахувати на пальцях, що третя частина розповідає про події, які були теля цього. Та вам бракує справжньої любові до навчання, і ви не тільки слабка людина, а й завжди готові боронити і виправдувати свою слабкість. Але затямте собі, Генріці, якщо так і далі триватиме, то навіть не сподівайтесь виправити оцінку й перейти до наступного класу. Сідайте. Вассерфогелю, продовжуйте!

Генріці, товстошкірий і впертий, сів, грюкнувши партою, сказав сусідові якусь грубість і знов витяг з кишені ножика. Тим часом підвівся Вассерфогель, кирпатий, клаповухий хлопець з червоними очима й обгризеними нігтями. Писклявим голосом він докінчив загальний огляд і почав розповідати про Йова з країни Уц і про те, що з ним сталося. Він розгорнув біблію за плечима в учня, — що сидів перед ним, і з якнайневиннішим виглядом читав її, вдаючи, що напружено думає, тоді втуплював очі в стіну і, навмисне затинаючись і кашляючи, переказував прочитане немічною сучасною мовою… В ньому було щось огидне, але пан Балерштедт похвалив його за пильність.

З цього погляду Вассерфогелеві жилося добре: більшість учителів вихваляли його дужче, ніж він того був вартий, щоб показати йому, самим собі і всьому класові, що хоч би який бридкий був учень, вони ніколи не допускаються несправедливості.

І урок закону божого тривав далі. Учитель викликав іще кількох учнів, щоб вони показали свої знання про Йова з країни Уц, і Готліб Касбаум, син оптового купця Касбаума, який спіткнувся на фальшивому векселі, незважаючи на прикрі родинні обставини, отримав високу оцінку, бо докладно визначив, що Йов мав сім тисяч овець, три тисячі верблюдів, п’ятсот волів, п’ятсот ослів і дулю багато слуг.

Потім пан Балерштедт дозволив розгорнути біблії, що й так здебільшого були розгорнені, і учні по черзі почали читати далі. Коли траплялось місце, яке вчителеві треба було пояснити, він, як звичайно, натужувався, казав: «Отже…» — і виголошував коротеньку лекцію з того питання, пересипаючи її загальними міркуваннями з царини моралі, Ніхто його не слухав, усіх опанувала сонна байдужість. У класі, де дихали й пітніли двадцять п’ять чоловік, де весь час горіли лампи й не вимикалося опалення, повітря було важке й задушне. Тепло, сичання газового полум’я і монотонне читання огортало знуджені голови учнів тупою сонливістю. На парті графа Кая Мельна, крім біблії, лежали «Незбагненні й таємничі події» Едгара-Аллана По, і він читав їх, підперши голову аристократичною, не зовсім чистою рукою. Ганно Будденброк, млявий, обважнілий, відкинувся назад і, ледь розтуливши уста, дивився сухими, затуманеними очима в «Книгу Йова». Рядки і літери її зливалися в сіру пляму. Часом, згадавши мотив Грааля або «Походу в монастир», він поволі примружував повіки, і до горла йому підступав клубок. А серце його молилося, щоб цей безпечний, спокійний урок ніколи не скінчився.

А проте він скінчився, хід речей лишився незмінним, пронизливий дзвоник сторожа розсипався коридорами і вивів двадцять п’ять голів з теплої дрімоти.

— На цьому зупинимось! — сказав пан Балерштедт і звелів подати журнал, щоб своїм підписом ствердити, що урок відбувся.

Ганно Будденброк згорнув біблію, нервово позіхнув і, тремтячи всім тілом, потягнувся; та коли він знову опустив руки і розпружив м’язи, йому довелося швидко, судомно хапнути повітря, бо серце в нього вже завмирало в грудях. Зараз буде латинська мова… Він благально позирнув на Кая, який, мабуть, зовсім не помітив кінця урока, такий був поглинутий своєю книжкою, витяг з-під парти оправленого під мармур Овідія і розгорнув на тих віршах, що їх на сьогодні треба було вивчити напам’ять… Ні, немає вже ніякої надії хоч сяк-так завчити ці чорні рівні рядки, позначені олівцем і через кожний п’ятий пронумеровані, такі безмежно темні й загадкові. Як він прокаже бодай один із них напам’ять, коли заледве розумів їхній зміст. А з тих, що йшли далі і були задані на сьогодні, він не міг перекласти ані речення.

— Що означає «deciderant, patula Jovis arbore, glandes»? [75] — розпачливо спитав він Адольфа Тотенгаупта, який поряд записував щось у класний журнал. — Якесь безглуздя! Аби тільки людину збити з пантелику…

— Що? — перепитав Тотенгаупт, не перестаючи писати. — «Жолуді з Юпітерового дерева…» Виходить, з дуба… Я й сам до пуття не знаю…

— Підкажи мені трохи, Тотенгаупте, як мене викличуть! — попросив Ганно і відсунув книжку.

Перший учень кивнув недбало й не дуже прихильно. Ганно похмуро глянув на нього, витяг ноги з-під парти і встав.

Становище змінилося. Пан Балерштедт вийшов з класу, і на його місці за кафедрою, намагаючись триматися якомога рівніше, стояв уже кволий, виснажений чоловічок з ріденькою русявою борідкою і тонкою червоною шиєю, що випиналася з тісного комірця; в руці, зарослій світлими волосинками, він тримав наголовком донизу свого циліндра. Це був учитель Гюкоп, якого учні прозивали Павуком. Оскільки він під час цієї перерви чергував у коридорі, то повинен був заглядати й до класів…

— І Погасіть світло! Підніміть завіси! Повідчиняйте вікна! — наказав він, силкуючись надати своєму кволому голоскові якомога владнішого тону, і навіть жваво покрутив рукою, ніби вже піднімав завісу. — І всі вниз, на свіже повітря, сякі-такі!

Лампи погасли, завіси шурхнули вгору, кімнату сповнило блякле денне світло, у великі вікна ринуло холодне вологе повітря, і учні сипнули повз Гюкопа до дверей. У класі мав право лишитися тільки перший учень.

Ганно з Каєм зіткнулися на порозі, разом спустилися широкими, зручним сходами вниз і через гарний, зі смаком оздоблений вестибюль вийшли надвір. Обидва мовчали. Ганно був дуже пригнічений, а Кай поринув у задуму. Вони походжали серед школярів різного віку, що галасливою юрбою заповнили просторе, викладене червоною цеглою мокре подвір’я.

Тут чергував молодий ще добродій з гострою русявою борідкою. То був Тонка Душа, доктор Гольденер. Він тримав пансіон для хлопців, синів багатих аристократів-землевласників із Гольштінії і Мекленбурга. Під впливом відданих під його опіку молодих феодалів він навчився дбати про свій зовнішній вигляд, чим різко відрізнявся від решти вчителів. Він носив барвисті шовкові краватки, короткі піджачки, ніжних кольорів панталони з І штрипками і завжди напахував свої хусточки з кольоровими крайками. Він походив з убогої родини, і ця пишна декорація зовсім йому не личила: наприклад, його величезні ноги справляли кумедне враження в гостроносих черевиках на гудзиках. З якоїсь незрозумілої причини пан Гольденер пишався своїми незугарними червоними руками, ненастанно потирав їх, сплітав пальці і вдоволено роздивлявся на них. Він мав звичку схиляти набік голову і, примруживши очі, зморщивши носа й розтуливши рота, дивитися на кожного з таким виразом, ніби хотів сказати: «Ну, що там знову скоїлося?» А проте він був досить благородний і делікатно не помічав невеличких порушень шкільних правил, що траплялися на подвір’ї; Не зауважував, що декотрі учні взяли з собою підручники і в останню хвилину сподіваються ще трохи підучити урок; не бачив, що хлопці з його пансіону дають гроші сторожеві Шлемілю, щоб той купив їм тістечок; що в одному місці двоє п’ятикласників почали боротьбу, яка швидко переросла в бійку, і їх відразу оточили охочі до такого видовиська, а в іншому — якогось хлопця, що повівся не по-товариському, боягузливо чи нечесно, однокласники потягли до крана, щоб на глум і сором облити водою…