Будденброки

Вона гірко плакала, коли настала пора розлучатися з малим Йоганном. Він обняв її, потім заклав руки за спину, сперся всім тілом на одну ногу, а другу зігнув у коліні, ледь торкаючись носком підлоги, і провів Іду тим самим задуманим, зверненим углиб свого власного єства поглядом, яким його золотаво-карі очі, підведені синюватими тінями, дивилися на мертву бабусю і на батьків скін, на продаж бабусиного і їхнього нового будинків, а також на багато інших, схожих на ці, хоч і не таких важливих подій… Від’їзд старої Іди здавався йому логічним продовженням попередніх нещасть, до яких він звик, — батькової смерті, ліквідації фірми, розпаду. Вони його більше не вражали; якимось дивом вони його ніколи не вражали.

Часом, коли він підводив свою темно-русяву, кучеряву голову, як завжди, трохи скрививши уста, його чутливі ніздрі розширювались, і здавалося, що він обережно принюхується до навколишнього повітря, сподіваючись вловити той дух, дивно знайомий дух, якого біля бабусиної труни не міг забити запах усіх квіток…

Коли пані Перманедер приходила до своєї невістки, вона щоразу підкликала до себе небожа, обіймала за плечі і розповідала йому про минуле, а також про те майбутнє, яке Будренброки з божою допомогою завдячуватимуть йому, Йоганнові. Що невтішніше ставало теперішнє, то жвавіше й докладніше оповідала вона про «аристократичне» життя в домі її батьків і в діда, про те, як прадід Ганно їздив по країні четвериком… Одного дня вона мала тяжкий напад кольки в шлунку тільки тому, що Фрідеріка, Генрієта і Пфіфі Будденброк одностайно заявили, буцімто Гагенштреми — верхи суспільства…

Від Христіана надходили сумні звістки. Видно, одруження не пішло на користь його здоров’ю. Зловісні химери й настирливі ідеї обсіли його ще дужче, і дружина разом з лікарем спровадила його до психіатричної лікарні. Там йому не подобалось, він писав жалісливі листи до родичів, у яких заявляв про своє палке бажання звільнитися з того закладу, де з ним, мабуть, не вельми панькались. Але ніхто його звідти не збирався випускати, і це, либонь, було для нього найкраще. В кожному разі, поки Христіан сидів у лікарні, його дружині ніщо не заважало провадити колишній незалежний спосіб життя, користуючись усіма практичними й моральними вигодами, яке їй давало становище заміжньої жінки.

Розділ другий

Пружина в будильнику клацнула, І він задеренчав сердито й невблаганно. Він не дзвонив, а скорше хрипко, шепеляво деркотів, тому що був старий і спрацьований; зате не вмовкав довго, безнадійно довго, бо його сумлінно накручено.

Ганно Будденброк злякано здригнувся. Як і кожного ранку, від того злісного і водночас щиросердого лементу на нічному столику, біля самого його вуха, все в ньому зіщулилося з гніву, жалю і розпачу. Але зовні він лишився цілком спокійним, навіть не ворухнувся в ліжку, тільки, раптово вирваний з якогось ранкового сну, що миттю розвіявся, швидко розплющив очі.

У холодній кімнаті було ще зовсім темно; Ганно не розрізняв навіть меблів, а вже й поготів не міг побачити стрілок будильника. Проте він знав, що була шоста, бо ж сам учора наставив будильника на цю годину… Вчора… вчора… Напружуючи нерви, щоб набратися відваги встати й засвітити світло, він нерухомо лежав на спині, і поволі йому пригадувалося все, що сповнювало вчора його серце…

Вчора була неділя, і в нагороду за те, що він кілька днів підряд ходив на тортури до пана Брехта, мати пообіцяла взяти його з собою в театр, послухати «Лоенгріна». Радісне очікування того вечора цілий тиждень скрашувало його життя. Шкода тільки, що перед такими святами завжди нагромаджується безліч прикростей і вони аж до останньої миті затьмарюють передчуття того щастя. Але врешті все ж таки суботні уроки якось минули, і бормашина востаннє боляче продзижчала у нього в роті… Тепер уже все було позаду, все скінчилося, а домашні! завдання він, не довго думаючи, відклав надалі. Бо що означає понеділок? Невже він справді колись настане? Хіба можна повірити в понеділок, коли в неділю ввечері йдеш слухати «Лоенгріна»?.. Він устане раненько в понеділок і вивчить ті кляті уроки… І на цьому край! А поки що він був вільний, виношував у серці свою радість, мріяв, сидячи за роялем, і забув про всі прикрощі.

І ось щастя здійснилося. Воно прийшло до нього з усім своїм неземним блаженством, з потаємним ляком і тремтінням, з раптовим плачем без сліз, п’янке й безмежне… Щоправда, дешевенькі скрипки оркестру в увертюрі трохи фальшивили, а човен з огрядним, чванькуватим чоловіком з широкою рудою бородою випливав з-за сцени поштовхами. Крім того, в сусідній ложі сидів його опікун, Стефан Кістенмакер, який почав бурчати, що такі розваги тільки псують хлопця і відволікають від обов’язків. Але то нічого — чудесна світла музика, яку він слухав, піднесла його над усіма тими дрібницями…

Та врешті таки надійшов кінець. Співуче, мерехтливе щастя затихло, погасло, Ганно з розпаленою головою знову опинився в своїй кімнаті і усвідомив, що лише кілька годин сну в ліжку відділяють його від сірих буднів. Тоді його охопив страшний відчай, добре йому знайомий. Він знов відчув, якого болю завдає краса, в яку безодню сорому й тужливої розпуки вкидав вона людину, відбираючи в неї відвагу і здатність до буденного життя. Все це сповнило його такою жахливою безнадією, таким каменем лягло йому на серце, що він знов подумав: мабуть, над ним тяжіє щось більше за особисті прикрощі, якийсь тягар, що з самого початку життя гнітить його душу і колись зовсім роздушить її…

Потім він накрутив будильника, і заснув таким глибоким, мертвим сном, як той, що хотів би вже ніколи не прокинутись. І ось уже понеділок, уже шоста година, а він не приготував жодного урока!

Ганно підвівся і засвітив свічку на нічному столику. Та від крижаного повітря його руки й плечі зразу ж почали дрижати, тому він швидко опустився назад на подушку й натягнув ковдру.

Стрілки показували десять хвилин на сьому… Ох, тепер уже немає глузду вставати й готувати уроки, надто їх багато, майже з кожного предмета щось задано, не варто й починати. І година, яку він собі визначив, уже минула… Та й чи справді його сьогодні викличуть з латинської мови і з хімії, як йому вчора здавалося? Можливо, звичайно… Так, наче повинні викликати. Останнього разу — з Овідія питали тих учнів, чиї прізвища стоять у кінці списку, то сьогодні можуть знов почати з «А» і «В». Можуть, але не обов’язково Почнуть! Адже правила мають і винятки! Чого тільки не буває випадково, боже мій!..

І поки він потішав себе цими облудними, за вуха притягненими міркуваннями, в голові йому все переплуталось, і він знов заснув.

Мерехтлива свічка осявала тиху кімнатку, холодну й голу, з гравюрою Сікстинської мадонни над ліжком, з розкладним столом посередині, з полицею, напханою книжками, з незграбним пюпітром з червоного дерева, фісгармонією і вузеньким умивальником. Завіси не були спущені, щоб ранкове світло швидше попало до кімнати, і на шибках видніли морозяні візерунки. А Ганно Будденброк спав, притулившись щокою до подушки. Спав, ледь розтуливши рота, міцно заплющивши очі, немов палко, болісно віддавався снові, і м’які темно-русяві кучері спадали йому на скроні. Свічка на нічному столику поволі втрачала свій червонястий блиск, бо крізь засновані памороззю шибки до кімнати вже зазирав холодний, блідий ранок.

О сьомій Ганно знов злякано прокинувся. Минула й ця година. Доведеться вставати і брати собі на плечі тягар дня — від цього вже ніде не дінешся. Лишилась тільки одна година до початку уроків… Мало часу навіть, щоб зібратися, не те щоб готувати домашні завдання. А проте він і далі лежав, сповнений гіркоти, смутку, жалю на цей брутальний примус, що велів йому морозяним досвітком уставати з теплого ліжка і йти до суворих, злих людей, де на нього чекали небезпека й лихо. «Ох, ще нещасні дві хвилинки, добре?» — спитав він свою подушку в нападі ніжності. А тоді з упертості подарував собі цілих п’ять і ще трохи заплющив очі, тільки подеколи розплющував одне і з відчаєм поглядав на стрілки, що тупо, несвідомо, неухильно посувалися вперед…