Знахар

Мельника це здивувало.

– Аякже! У мене ж сім’я.

– Але, якби не доведи Боже, всі померли, то чи знайшов би ти когось близького?.. Знайшов приязних, щирих людей, які б допомогли тобі в біді?..

Незнайомець говорив із гіркотою в голосі й дивився просто в очі Прокопові.

– Ніхто не має близьких, – сказав він, і Мельник нічого на те не відповів.

Уперше в житті він почув таку думку, і вона видалася йому слушною. Тому Прокіп уже приязніше глянув на прибульця.

– Що там люди про мене кажуть чи думають, – мовив він, – мене не обходить. Певне, тобі вже однаково байок наоповідали. Але я сам знаю, як мені жити. Кривди чи нещастя нікому не бажаю. Прийде хтось до мене, то голодним не піде. Богом присягаюся! Так і тобі скажу: мені хліба не бракує, і ти наїсися. Так само й на вулиці не ночуватимеш. Знайдеться для тебе куток. Але роботи в мене для тебе немає. Я тобі так скажу: ти мені здаєшся недурним, може й чесним. Але я потребую робітника здорового, дужого й молодого. А ти вже свої літа маєш.

На те незнайомець мовчки підвівся. За кілька кроків від хати лежав у траві млиновий камінь, що навпіл розколовся. Чоловік нахилився над ним, підважив обіруч: його половину, розставив ноги, вперся й підняв. Потримав його так трохи, мовчки дивлячись на Мельника, а тоді кинув, аж земля загула.

Прокіп повільно натоптував люльку. Прибулий сів поруч, витягнув з кишені цигарку. Закурили, і мельник сказав:

– Уже й полудень доходить.

– Та доходить, – погодився прибулий, глянувши на сонце.

– Час обідати. Що це баби у святий день порядку не пильнують.

Проте баби пильнували, бо за мить із сіней почувся тоненький дівочий голосок.

– Дідуню! Обід!

– Ходи, поїси з нами, що Бог дав, – буркнув Прокіп, підводячись.

– Дай тобі Боже, – озвався незнайомець і пішов за ним.

Із сіней, де не було підлоги, праворуч через високий поріг вели двері до кімнат, а ліворуч через іще вищий – до світлиці, чи то пак до просторої кухні, яка слугувала водночас їдальнею, і де через це проводили цілий день. Чи не чверть приміщення займала здоровенна піч, білена вапном. Величезний отвір пашів жаром. На його червоному тлі чорніли казани, які сичали, булькотіли й сповнювали повітря запахом смачної страви. На печі й на добудованих лежанках, де взимку спали дорослі й діти, зараз лежав хіба що якийсь мотлох, прикритий смугастим килимом.

Непотиньковані, але обшиті шалівкою стіни вкривали сотні кольорових вирізок. У кутку висів визолочений іконостас, прикрашений кольоровим папером, а перед ним на мосяжних ланцюжках горіла невелика оливна лампадка.

У тому таки кутку стояв великий стіл, задля неділі накритий скатертиною із грубого чистого полотна. На скатертині лежала велика пласка хлібина, дерев’яні й алюмінієві ложки, виделки, ножі й сіль у зеленій сільниці з накривкою у вигляді вівці з ягнятами. Під стіною тяглася широка лава, а над нею висіли мисники, прикриті газетами з вирізаними зубчиками. На мисниках стояли глечики, миски, чашки, тарілки, емальовані каструлі й казанки, а на почесному місці пишалися шість мідних каструль, що виблискували різкою металічною червінню.

У світлиці було шестеро людей. Стара, згорблена баба, дві досить ще молоді жінки й бліденька дівчинка з гарними чорними очима. На вигляд їй було років тринадцять. Крім того двоє чоловіків: кремезний рудий мужик із широкими плечима. Цей скромно сидів біля дверей. Та ще худорлявий молодий брюнет, про якого прибулий відразу здогадався, що то син господаря, Василь. Цей сидів на лаві за столом, обпершись на лікоть, та й дивився у вікно. Поява батька й незнайомця не порушила його невеселих думок.

Тим часом жінки заметушилися й заходилися подавати. За мить на столі вже парували дві здорові миски: одна із жирним, щедро забіленим борщем, друга – з вареною картоплею.

Для Прокопа й Василя поставили глибокі фаянсові тарілки. Решта їла зі спільних мисок. Старий сів на почесному місці під образами, розмашисто перехрестився, інші зробили те, що й він, і за мить у кімнаті почулося смаковите сьорбання. Присутність незнайомого гостя нікого не здивувала. Таке часто траплялося. Ніхто й не звернув на нього особливої уваги. Присутні зрідка перекидалися словами, то польськими, то білоруськими, як і всі в тих краях. Невдовзі миски спорожніли, і стара господиня, яку всі називали матінкою Агатою, звернулася до однієї із жінок:

– Ну ж бо, Зоню! Ти що, вчаділа? Ворушися!

Зоня, висока, із широкими стегнами жінка підхопилася, прибрала порожні миски й побігла до печі. Узяла в кутку кочергу на довгому держалні, швидко сунула її у розжарений отвір і витягла казана. її рум’яні, пуцуловаті щоки розчервонілися від вогню, а повертаючись із повного мискою, мусила тримати її в простягнених руках, бо мала дуже великі й повні груди.

Після борщу прийшла черга на м’ясо, варену свинину, покраяну на шматки, великі як кулак, жирну, із прорістю.

– Ольго! – нетерпляче проскрипіла матінка Агата, звертаючись до іншої жінки. – Відкрай-но братові хліба! Не бачиш?

Ольга, худенька й метка, узяла буханець, піднесла його, притулила до грудей і відтяла довгий, тонкий і рівний окраєць.

– І мені хліба, мамо, – попрохала дівчинка, що її всі кликали Наталкою.

– І подорожньому не забудь, – буркнув Прокіп.

Ольга зиркнула на гостя й поклала перед ним таку саму

акуратну скибку.

– Спасибі, – озвався той, а вона засміялася й кивнула головою.

– Немає за що.

– А ти здалеку? .

– Здалеку, з Каліша.

– То ти й у Вільні був?

– Та був!..

– І Остру Браму бачив?.

– Бачив. Там ікона Богородиці, чудотворний образ.

Прокіп спідлоба глянув на сина й знову похнюпився.

– Це кожен знає, що так і є, – буркнув він.

– А ти сам чудеса бачив? – запитав Василь.

– Бачити не бачив, але люди розповідали. Про різні чудеса.

– А приміром, які, будь ласкавий, розкажи.

– Та я таких речей не втну, – подумавши, відказав гість, – але що сам чув, як зумію, розповім.

– Розкажи, розкажи, – мала Наталка підсунулася ближче.

Він знехотя почав оповідати про матір, що мертвих близнят народила, про торговця, якому злодії товар покрали, про блюзніра, котрому язик відсох, солдата, якому на війні обидві руки відірвало, і всім їм Матір Божа Остробрамська допомогла.

Усі саме скінчили обідати, і жінки заходилися прибирати, але поставали нерухомо, заслухавшись оповідача. А він, видко, від природи не належав до балакучих, то й говорив тихо й небагато.

– Багато й про інші чудеса чував. Усього й не пригадую, – закінчив він.

– Але ж то католицький образ? – запитала Зоня.

– Католицький.

– Мені цікаво, – озвався знову Василь, – чи Вона й людям іншої віри допомагає, православним, приміром?

– Цього я не знаю, – знизав плечима гість, – але думаю, що аби людина добра була, то Вона кожному допоможе.

– Звісно, аби християнин, – сердито виправила його матінка Агата. – Ти ж не скажеш, що Вона б жидові допомагала!

– Жидові? – басом озвався рудий наймит, що досі мовчав. – На жида то вона ще б і холеру наслала. Отак.

Він голосно засміявся й ляснув долонями по колінах.

Старий Прокіп підвівся й перехрестився. Це був сигнал для решти. Жінки взялися мити посуд. Чоловіки, крім Василя, що залишився біля столу, вийшли перед хатою. Мельник викурив люлечку, а тоді приніс кожуха, розіслав його під кленом на траві й ліг подрімати після ситого обіду.

– А я тут за наймита, – озвався рудий парубок, звертаючись до прибулого, що сидів поруч. – Уже шостий рік служу. Добрий млин. А ти за фахом хто будеш?

– Я без фаху. На різній роботі знаюся…

– Якби ти на ніч залишився, а вранці мав охоту, то коли на слюсарській роботі розумієшся, полагодь мені револьвера. Затнувся, і курок не піднімається. Якийсь дідько в нього вселився.

– Я просився на нічліг. Мені дозволили, то я й переночую. А вранці радо подивлюся. Я слюсарну справу трохи знаю.

– А я тобі подякую.