Нафта

Нотатка 10 bis

ГАЙНУВАННЯ РОЗУМУ

Нестримно обертаючи нарівно з радістю і болем шекспірівські рядки:

на

Карло повернувся у родинний маєток за містом. Розбитий і нажаханий напруженням, яке йому не терпілося поновити, починаючи з тієї миті, коли воно минало, він відчував, як його серце стискалося від тривоги, рівночасно з тим розширюючись, ніби сповнене вдячності за безліч нового, що він почав пізнавати. Через лілове надвечір’я площа ххх, на якій чоловік вийшов з автобуса (на той час Карло ще був людиною середнього достатку й робив те, що й усі), ставала жаскою. Ластівки літали високо, люди поверталися додому, повертаючись спиною до променів сонця, що, ніби палюча закам’янілість, досі не відступало, вибілюючи оливкуватий небосхил. Карло, ніби сновида, хриплячи й стогнучи сам до себе, потайки, намагаючись мати незворушний вигляд та йти спокійно, покрокував до батьківської садиби. Коли він прийшов, холодна ніч ще сизіла. Оливкові дерева стояли синіми, ніби простирадло, розстелене під сліпучим сяйвом Третього Неба [41]. Садові квіти збирали все це сяйво, боляче прошиваючи^a [42] ним у півпітьмі, від якої боліли очі. Карло сподівався, що зустріне сестер чи хоча б одну з них, щойно зайшовши до хати. Та дарма, у будинку стояла неприродна тиша. Йому на очі трапилась служниця, — в її очах уже цілком схоронилися спогади про те, що робив хазяйський син в її присутності, — і вона розповіла, що Наталія, К’яра та Емілія пішли до бабусі. Бабина оселя була недалечко (вона сховалася у тому маєтку вже багацько років тому). Карло, стікаючи кров’ю через рану, якої завдавала йому віддаленість місць, де його член може «через пекло досягнути раю». Йдучи наосліп через смуток, що струменів з невідступного світла, яким було сповнене повітря, він вхопився за єдину рятівну нагоду. Зробити з К’ярою (чи Наталією, чи Емілією) те, що він робив з дівчатами на вокзалі чи у громадському саду. І негайно. Чоловік вийшов із дому, повернув на ґрунтову дорогу, обабіч якої росли ряди височезних тополь і яка вела до бабиного дому. Він опинився у сутінковій півтіні, освіченій із-за спини пагорбів прозорим світлом зовсім безхмарного неба. Було страшенно^a [43] спекотно: йти уздовж трав’янистого взбіччя дороги було наче йти у повітрі, що розпеклося від світла фар, котрі тільки-но погасли. Та все-таки саме в цю мить Карло почувався щасливим. Мета отримати сексуальне задоволення обернула вечір, котрий раніше був театром пожертви, споконвічного сімейного життя, присвяченого цноті й коханню у шлюбі, нав’язаному почуттям обов’язку, котре для серця було смертельним умертвлінням, на театр маневру, який кине виклик будь-якій сором’язливості та будь-якій дійсності, від чого серце затріпоче від сліпої радості, якої треба зазнати навіть ціною смерті. Попри те, що Карло йшов поволі, він весь упрів. І це вкрай здивувало його, здивувало так само, як ніч навколо, де вже неприродно засяяли зорі, як і, хоч і ледве чутний, але несамовитий гавкіт зграї собак десь далеко. Та коли вже видко було садибу, хвіртка на току, перебудованому під щось штибу патіо просто неба, розчинилася й показалися трійко сестер, що вели свої велосипеди, а слідом — бабуся, яку за руку міцно тримала Віола. Жінки (певна річ, вони не помітили Карло, який стояв у тіні тополь) сердечно попрощалися, говорячи загадково^c [44], — незрозуміло, говорили вони радісно чи голосом, сповненим болю, як гавкіт собак удалині, — а потім розійшлися. Сестри, трошки розігнавшись, злазять на велосипеди й, сміючись одна до одної, увімкнувши ліхтарики та дурнувато-радісно бібікаючи у дзвіночки, рушають уздовж шляху. Побачивши, як сестри під’їжджають до нього ближче, Карло ліг у канавку, що простягалася уздовж дороги, просто за гладеньким та пахучим стовбуром тополі. Геть усе на землі пахло надзвичайно, ніби щойно пройшов дощ. А от у канавці було сухо. Сестри проїхали повз Карло, незграбно крутячи педалі, й незабаром зникли вдалині на шляху, вигулькуючи й знову ховаючись у ряду тоненьких тіней тополь, поблискуючи ліхтариками у слабкому світлі заходу сонця, що затрималось до пізнього вечора. Бабуся з дівчиною залишились стояти біля хвіртки, спостерігаючи за тим, як сестри зникають з очей. Тихо постояли там. Потім, обмінявшись кількома нерозбірливими фразами, пішли назад. Цуцик на подвір’ї загавкав, радісно метляючи хвостом. Карло причаївся в канавці. Треба було зачекати, поки сестри доїдуть у глиб вулички, повернуть на заасфальтований шлях і в’їдуть у маєток. Тільки так він міг сказати бабці, що дорогою до неї не бачив дівчат, а сестрам ніколи не згадувати про те, що цієї ночі він був у бабиній садибі. Наростало напруження, від якого шарпаються нерви, нескінченна боротьба з часом, який забирають незначущі події, які ніколи не можна передбачити. Карло буквально не мав змоги розрахувати точну кількість часу, що знадобиться сестрам, щоб дістатися додому. Він знемагав від хвилювання, і це ставало йому на заваді, хвилина здавалась вічністю. Однак він не мав права на помилку. Механічно, просто випроставшись у густих зелених пахощах канави, що була не глибша за дві п’яді, він, розстебнувши штани, аби вбити час, зрештою, він був добряче збуджений, взяв у руку пеніс і почав мастурбувати; я вже казав, що він робив це, щойно мав нагоду побути сам, коли його ніхто не бачить. Але він не вставав. Хвилювання було засильним, Карло віднімало дихання. У голові був лише образ того, як сестри ідуть додому. Через збудження він не міг зосередитися й уявити навіть те, заради чого він усе це затіяв. Що він скаже бабці, щоб виправдатися за свою присутність в її оселі? Не було чим виправдовуватись. Втім, може, й не потрібно було шукати виправдань. Через свою муку Карло нервувався, він відчував і потребу в тому, щоб знайти виправдання, і страх не знайти їх. Він силкувався зосередитися на мастурбації, яка мала б заспокоїти його, переносячи на перший план єдине, у чому був для нього зміст цього вечора (такого чудового, дивовижно багатообіцяючого) й усього життя, готуючи його до щастя, якому все було підпорядковано. Але нічого не виходило. Член лишався обм’яклим і заледве налитим, почервонівши від його рук. Наперед сповнившись упевненістю, Карло, застебнувшись, підвівся. Коли він підійшов до невинної хвіртки маєтку своєї бабці, у нього тремтіли ноги, а перед очима стояв туман. Чоловік подзвонив у двері. Враз у помешканні, ясно відбиваючись у лункій задусі, долинули голоси, які скоро стихли у кімнатах. Незабаром хвіртка розчинилася, й Карло увійшов; він швиденько й аж занадто сердечно, винувато-спокійно привітався із старою служницею, яка відчинила йому двері, погано приховуючи своє здивування, а тоді нахабно попростував простісінько у будинок. Вікна були прочинені настіж, і червоне, посмучено-святкове сяйво сочилося у дзеркальне обійстя, де акуратно стояли вазони з квітами, громіздкі^d [45] столи та стільчики з білого дерева, шкіряні шезлонги. Поруч із вхідними дверима, які теж були розчинені настіж, на лавочці, що стояла на долівці з червоної теракотової цегли, радісно заллятій світлом, сиділа Віола. Вона тримала в руках скриньку, розписану, наче скринька з-під якоїсь настільної гри. Це, либонь, для гри «У гусака» [46]. Вона сиділа мовчки й дивилася у темінь, обіпершись об стіну будинку, гарячу, як у пічці. В одвірку, зодягнена у біле, з’явилася бабуся, вона, на відміну від служниці, навіть не намагалася приховати своє здивування. Карло знайшов найбільш звичайне виправдання, мовляв, хотів побачитися з нею й привітатися, адже приїхав з Рима й невдовзі знов має від’їжджати. Здивування старої швидко минуло, й вона навіть запросила онука повечеряти разом. Саме так Карло і планував, а тому його переповнило нездоланне, хвастливе задоволення. Його огорнув спокій. Отож, чекаючи, коли буде готовий, поки бабця тим часом клопоталася, Карло пішов полежати на одному з шезлонгів, просто навпроти Віоли, яка саме прийшла посидіти у тому самому дикому саду коло ґанку. Єдине, що лишалося Карло, лежачи на шезлонзі, — споглядати зорі. Вони вкрили геть-чисто все небесне полотно над старим током з рівними межами, на якому було розставлено старі глиняні глечики для оливкової олії. Нарешті спала ніч; сяйво зникло, залишивши по собі неприродну темряву. На багато кілометрів навколо не було жодного вуличного ліхтаря, а місяць ще не зійшов. Лишилися лише зорі. Дивовижні зорі молодості, на які потім уже ніхто не зводить очі, хоч вони й надалі продовжують сяяти абсолютно незворушно своїм зернистим та неспокійним сяйвом. Їхнє безугавне мерехтіння було ніби мовою. Раптом до їхньої розмови, по-рідному, приєднався такий близький і безкінечно далекий переспів цвіркунів. Здавалося, що вони ладні без угаву продовжувати свій спільний, нескінченний переспів: думка про те, що він навіює роздуми про смуток та смерть, була б занадто простою, тут було щось набагато більше — це було щире знання, вкрай виразна думка, яка, втім, не мала певної теми. Але Карло цим не переймався: він просто насолоджувався миттєвостями, коли міг закарбувати у пам’яті, як над ним нависає небесна сфера. Нічого не мало значення: все було лише оточенням, пречудовим оточенням. Єдине, що справді було для нього значущим, — це Віола. Він не міг добре роздивитися, дивиться вона на нього чи ні. Проте поволі він опустив руку в штани й поклав її просто на те місце, яке для дівчинки було незвіданим і сороміцьким. Та коли вже вечеря була майже на столі, з-за хвіртки почулося нав’язливе дзвоніння й чоловічий голос гукнув: «Віола!» Служниця, ніби за звичкою, пішла до дверей, відчинила, й показався худющий чолов’яга на велосипеді, одягнений, як селянин (на ньому була сорочка й штани, які селяни зазвичай одягають після роботи, вимившись у діжці у своєму дворі). Віола враз скочила й побігла до нього. В одвірку вигулькнула стара у білому й, докірливо звертаючись до дівчини, промовила: «І навіть не попрощаєшся?» Бабця говорила таким же діалектом, як і дівчина, котра, ледь обернувшись, вигукнула: «На добраніч, пані Емілія!» А слідом батько: «Вибачте, пані, добривечір, на все добре!» — «Добраніч, Віто», — сказала насамкінець жінка трохи ображено й пішла геть. Карло зостався на шезлонзі наодинці, а над ним — зорі. Тепер на нього чекала ціла вечеря з бабцею наодинці.