Останнi орли

— Шановний пан iще забув до списку лицарiв приєднати й Левандовського, який очолив хлопський бунт, — зауважив Кшемуський.

— Пан полковник так висловлювався про хлопiв, схизматiв i взагалi про всiх… не знаю вже, як пановi приємнiше їх назвати, що, може, й сам не вiд того, щоб стати гетьманом чернi?..

— Годi! — вставши, рiзко зупинив Стемпковського Пулавський. — Спростовуйте мене, доводьте помилковiсть наведених мною фактiв скiльки завгодно, але ображати себе безглуздими пiдозрами я не дозволю! Пулавський нi перед якою небезпекою не пасував, меч Пулавського вiдомий ворогам, Пулавський не ховався вiд служби Речi Посполитiй у своїх маєтках, як iншi; коли Пулавський рiзко заговорив, то це вiд сердечного болю, вiд усвiдомлення, що гине кохана ойчизна, гине вiд наших же рук, якi пограбували її для своєї особистої вигоди! Пулавський волає до честi й гонору синiв Польщi, закликаючи їх рятувати свою матiр, а хто цьому не вiрить, той нехай схрестить свою шаблю з моєю!

Стемпковський позеленiв од злостi, зрозумiвши, що виклик адресовано йому, i чуючи схвальний гомiн у всiх кутках вiтальнi, але прийняти той виклик не вiдважився. Губернатор виручив його з неприємного становища:

— На бога, панове! Окраса нашого лицарства! — заговорив вiн стривожено, звертаючись то до Стемпковського, то до Пулавського. — Ви наша єдина опора… Але в цю мить до свiтлицi поквапно ввiйшов гайдук i перепинив сварку:

— Ясновельможний пане! Жидки прибiгли до брами з якоюсь страшною звiсткою… Впустити?

— Веди їх до мого кабiнету, — тремтячим голосом звелiв губернатор i вийшов слiдом за гайдуком.

Усi затихли в напруженому чеканнi, передчуваючи щось лихе. Господар недовго барився. Вiн увiйшов до свiтлицi блiдий, iз перекривленим вiд жаху обличчям.

— Бiда, панове, погибель! — прошепотiв Кшемуський, хапаючись рукою за високу спинку крiсла. — Тисячi запорожцiв вдерлися до нашого краю, усе поспiльство повстало й згуртувалося в гайдамацькi загони, вибравши собi за ватажкiв Залiзняка i якогось мiфiчного ченця Найду; у Мотронинському монастирi освячено ножi… I от учора бунтiвники взяли Чигирин… Всю шляхту вирiзано… А сьогоднi, зараз, горять Млiїв i Смiла!

— Ой рятуйте! — зарепетували дами; почулися ридання та iстеричнi викрики. Молодь кинулася втiшати жiноцтво; старi хрестилися й зiтхали, Мокрицький голосно почав читати молитву. Стемпковський розлючено скреготав зубами.

— Нема чого, панове, занепадати духом! — пiдвищив голос Пулавський. — Гроза збиралася давно, а ми безтурботно бенкетували… То вiзьмiмося ж за дiло хоч тепер, коли вже вдарив перун! Тутешнiй замок неприступний, а тому ви, окраса нашого життя, пишнi панi й чарiвницi панянки, можете бути цiлком спокiйнi!..

— Еге ж, замок мiй… теє… замок — фортеця, — забелькотiв i губернатор, силкуючись пiдбадьорити себе й перейнятися вiрою в слова Пулавського. — I менi тут нiякий дябел не страшний, як бога кохам!

— Та й ми своїми грудьми й шаблями постоїмо! — загукала молодь, брязкаючи острогами й шаблями.

— О, me miserum! — вигукнув Мокрицький. — Усьому злу причиною той баламут Мельхiседек!.. Я давно казав, що проклятого попа треба знищити, та його ясна мосць, пан бiскуп, усе не зважувався… Ох, правда, я й сам мiг дати наказ, та схибив… Меа culpa, mea maxima culpa! А заварив кашу цей схизматський пес, ця бестiя! Вiн усюди їздив iз скаргами — i в Київ, i в Петербург, i до Варшави; вiн скрiзь розсилав iз свого схизматського гнiзда бунтiвникiв i шпигунiв, вiн вигадав байку i про Найду: нiбито цей чернець є Богун, якому господь послав Мафусаїлiв вiк i якого призначив стати на чолi повстанцiв… Бараняче бидло повiрило цiй байцi й носиться нинi з тими героями, як дурень iз ступою… Але я присягаюсь iм'ям найсвятiшого папи, що цього головного пророка, цього хлопського месiю Мельхiседека знищу, розчавлю… i всi їхнi надiї розсиплються на порох! Днiв три тому я одержав звiстку, що мотронинський iгумен подався до Гервасiя у Переяслав i що його мало не схопили бiля Сокиринцiв, та вiн вислизнув, — але це йому вдруге не вдасться!.. I я його скараю на горло! Ось навiть зараз поїду туди…

— А я того Найду посаджу на палю!.. Бий мене триста перунiв, коли не посаджу! — вигукнув Стемпковський.

— Так! Поражу пастиря, i розбредуться вiвцi! — напутливе промовив Мо-крицький.

— Ось що, панове! — владним голосом заговорив Пулавський. — Я негайно вирушаю в Радомишль, де стоїть наше кварцяне вiйсько, i примчу з ним сюди… Треба вдарити зненацька й приголомшити ворога!

— Цiлком слушно, — пiдхопив Стемпковський. — I я поїду з паном колегою!

— Хай зiйде на вас beneditio! — пiдняв руки Мокрицький. — Я теж їду разом з вами, панове, пiд вашим крилом!..

— I гайда зараз же! Тепер жодної хвилини гаяти не можна! — вирiшив Пулавський.

— Але, ласкавi панове, браття мої! — запротестував губернатор. — Як же ви мене залишаєте самого… в розпалi пожежi?

— Шановний пане! — вiдповiв Пулавський. — Цю твердиню захищає хоробрий i досвiдчений комендант, а ми вмiємо битися тiльки в чистому полi. Крiм того, гарнiзону в пана бiльш нiж досить… Я навiть побоююсь, що пiд впливом поганих звiсток усе околишнє й дальнє шляхетство злетиться сюди, так що й мiсця для всiх не вистачить, а тому прошу пана дати нам загiн для супроводу.

— На бога! — заволав Кшемуський. — 3 чим же я лишусь?

— Я вже сказав пановi, що тут гарнiзону бiльш нiж досить… А зайвi люди при оборонi тiльки збiльшують метушню i перешкоджають швидкостi маневру… Нарештi, ми вiд'їжджаємо, щоб повернутися з вiйськом, принести вам i всьому краю порятунок.

— Amen! — закiнчив Мокрицький.

Усе заметушилося. Пулавський перебрав владу до своїх рук i почав вiддавати накази на свiй розсуд. Уже через годину сотня драгунiв була готова до походу; багато хто охоче приставав до цього загону, i коли б воля, то за полковником вирушила б уся надвiрна команда: кожному здавалося, що в полi, на привiллi, не так страшно, як у цiй кам'янiй клiтцi.

Надвечiр одчинилася брама, i з неї виїхали обидва полковники й Мокрицький, у супроводi доброї сотнi драгунiв та невеликого обозу.

Випровадивши загiн з усiлякими добрими побажаннями, а головне з проханням швидше повернутися з вiйськом, усi, хто залишався в замку, знову зiбралися в ту ж вiтальню. Панiка, яка була охопила їх, тепер почасти вляглася, її заступила дiяльна тривога. У фортецi подвоїли варту й встановили найсуворiший порядок, немов пiд час облоги; комендант фортецi, хоробрий ротмiстр Рустицький, присягався господаревi й дамам, що коли б замок облягло i п'ятдесятитисячне вiйсько, то й таку облогу вiн витримає принаймнi пiвроку. Губернатор погоджувався i на чотири мiсяцi, розумiючи, що до того часу зима й так розжене обiдрану голоту, а росiйськi вiйська прийдуть на допомогу навiть ранiше. Запропонований господарем старий мед i добрий венгжин ще бiльше пiднесли дух, i безтурботний настрiй потроху знову почав опановувати товариство. Навiть панi Кшемуська, вийшовши до гостей, була тепер не така пригнiчена.

Коли серед жвавого гомону вже залунали веселi вигуки й голосний смiх, у дверях вiтальнi з'явився гайдук з якимсь вузликом у руцi, всi вiдразу замовкли в тривозi.

— Ясновельможний пане! — доповiв гайдук, подаючи губернаторовi вузлик. — Якийсь лицар пiд'їхав щойно до брами й засурмив у рiг. Воротар йому розтлумачив, що по заходi сонця до замку нiкого не впускають, тодi лицар вручив цей вузлик i звелiв його передати вашiй ясновельможностi, та ще додав, що той, хто носив цю сорочку, — живий, здоровий i славний на весь свiт лицар, але що вельможне панство, мовляв, побачить його тодi, коли розквитається iз старим боргом.

Панi Кшемуська рвучко кинулася до чоловiка й, вихопивши з його рук вузлик, розв'язала.

До її нiг упала шовкова дитяча сорочечка.

— Сорочечка! — скрикнула панi i втупилася в неї безтямними очима. — Ай! — зойкнула вона за мить нелюдським голосом. — Сорочечка Стася!.. Мiй Стась живий! — i, знепритомнiвши, впала на пiдлогу.

Усi кинулися приводити до пам'ятi нещасну матiр. Губернатор, схопивши сорочечку, судорожно притискав її до обличчя, пристрасно шепочучи: "Стась, Стась! Коханий, незабутнiй!" А потiм, опам'ятавшись, наказав негайно знайти того лицаря. Полетiли у всiх напрямках десятки гiнцiв, та невiдомий лицар щез, наче крiзь землю провалився.