У черевi дракона

Часом лісова звіринка голос подасть, інколи проторохтить мотоцикл. Але найвиразніше чути рівномірне, напружене гудіння траси. Далеченько вона звідси, та в нічній тиші аж сюди докочувалось двигтіння землі від потужних ЗІЛів з причепами.

Чогось я ждала від отого гудіння. Мовби десь там рідна душа загубилася.

Час від часу починали захлинатися у своєму гавкотінні сусідські собаки, але ці звуки я вже й не сприймала — вони зробилися надто звичними. Здебільшого собаче валування починалося тоді, коли до нашого хуторця наближався лось або дикий кабан. Та ось біля самих дверей моєї хати щось загупало, закректало, а відтак я почула голос Сергія:

— Еге, злодюго, попався! — Потім Сергій гукнув уже до мене: — Мамо, відчини! Тут я добрячого кабана спіймав.

Солодке і водночас тривожне почуття хлюпнуло в мою душу. Повернувся! Але що ж там сталося? Та я добре розпізнала голос Сергія, він кликав на допомогу — які можуть бути вагання?

В сінцях на полиці завжди лежав електричний ліхтарик, я вхопила його й відчинила двері. В освітленні ліхтарика побачила Петра Кулика, що, хрипко дихаючи, лежав горілиць, а також Сергія — він сидів на його череві, мов справді на туші кабана. Як видно, поміж ними щойно точилася боротьба, але Сергій не змарнував років у війську, набрався чоловічої сили й вправності, а Кулик був товстий, мов снігова баба, — ледве носив на ватяних ногах своє вгодоване тіло.

Упізнавши Кулика, Сергій здивовано вигукнув:

— Чи ти ба! Та це ж Петро Іванович. Недаремно мені видалося, що то його машина під берізками стоїть… Мамо, поглянь, яка в нього зброя. Просто мушкетер, та й годі. Це він, мабуть, нашу хату від нечистої сили охороняв.

Я взяла інструмент, схожий на шашличний шампур, але значно довший, — і мені все одразу ж прояснилося.

— Я його в сараї застав. Замок у нас такий, що гвіздком відмикається… Вставайте, Петре Івановичу. Ходімо до хати — побалакати треба.

Сергій підхопив Кулика під пахви й не без зусиль відірвав від землі. Звівшись на ноги, Кулик хотів було вишмигнути з двору, але Сергій спіймав його за комір і заштовхав у сінці.

— Не поспішайте, Петре Івановичу. По чарці, мабуть, не знайдеться, а чаєм почастуємо.

— Пусти, комір відірвеш, — прохрипів Кулик.

Сергій, тримаючи його за комір, підвів до кухонного столу й силоміць усадовив на табурет, змайстрований іще дядьком Сашком.

— Чай знайдеться? — звернувся він до мене. — Дорогий гість у хаті.

— Не треба мені вашого чаю, — вороже зиркаючи спідлоба, пробурмотів Кулик.

— Боїться, що отрути підсиплемо. В цій хаті такого зілля не водиться… ну, гаразд. Тоді, шановний гостю, розкажіть, чим це ви займалися в нашому сараї?

Кулик мовчав і зухвало барабанив пальцями по столу. Він, здається, вже оговтався. Я хотіла було внести сокиру, яка, падаючи з дашка над порогом, ледве не провалила мені череп. Мабуть, даремно я подумки звинувачувала Макариху — це більше схоже на Кулика, ніж на неї. Та й не від самого Кулика, звісно, це походило — за всіма його стараннями стояв той, кому я власноруч передала Василеву працю. За мить я уявила, як мусив відреагувати Петро Іванович на сокиру в такій ситуації, і мене розібрав сміх. Може, навіть у цьому сміхові було щось істеричне.

— Чого ти, мамо? — занепокоївся Сергій.

— Потім розкажу.

Тим часом Кулик завовтузився на стільці.

— Мені пора, — процідив крізь зуби.

Тепер засміявся Сергій.

— Куди поспішаєте? Ви ще не відповіли на моє запитання. Що ви робили в нашому сараї?

Наш сміх вплинув на Кулика доволі несподівано. Він підвівся за столом, наче раптом опинився в президії якихось зборів, де йому належали провідне місце. Руки з розчепіреними пальцями поклав на синю церату. Голос зазвучав владно, з генеральськими нотками. Мабуть, він у цю мить відчув, яка нездоланна сила стоїть за його спиною. Правду кажучи, я також це відчула — і мені вже було не до сміху.

— Смійтесь, смійтесь. Якщо хочете знати, я за радянську владу брата рідного не пожалію — не те що вас… Добре знаю, чим ви тут займаєтесь, і не тільки я знаю… Ану лишень подумайте, ким був Кулик учора? Еге, волам хвости крутив би… Змалечку й до смерті… А тепер я хто? Самі знаєте, хто Куликові руку подає. Не вам рівня. А тепер геть з дороги! Ти… Ти… — захлинаючись люттю, зашипів він в обличчя Сергієві. — Знай, вбивця: повернешся туди, звідки тебе випустили. Це не хтось — це тобі Кулик обіцяє. А він, знайте, слів на вітер не кидає.

Петро Іванович окинув нас презирливим поглядом і набундючено вийшов з хати. Ми його не затримували — стояли мовчазні, скам’янілі. Реальність дихнула нам в обличчя зблизька — з її пащі тхнуло гидко, погрозливо. У мене затремтіли руки, по спині поповз холодний вужак.

— Він їх покличе, — чомусь напівшепотом звернулася до Сергія. — А я ж знала Володьку Семичасного, якому Микита Сергійович КДБ передав. У волейбол з ним грали. На «ти» були… Семичасний, бач, малює сучасних чекістів з ангельськими крильцями.

Якщо за релігію арештовують… А тут же такий букет… Сьогодні вони не прийдуть, але завтра…

Сергій взяв мене за руку й вивів з хати. Походив подвір’ям, придивляючись до темних кущів, а потім тихенько мовив:

— Де?..

— Там, де ти його спіймав.

Завела Сергія в сарай, освітила ліхтариком місце, де була схована Василева праця. Воно було прометене березовим віником, який лежав поруч, і густо поштрикане Куликовим шампуром. До болю у власних пальцях стиснула руку Сергія.

— Він знайшов!

— Це було не так важко, як тобі здавалося.

Взявши заступ, Сергій за кілька хвилин видобув із піщаного ґрунту ретельно запакований у товстий целофан машинопис, що був для нас дорожчий за життя. А я ж гадала, що моя криївка взагалі недосяжна.

Мовчки пішли в нічний березняк — у хаті боялись розмовляти, бо я була певна, що в ній тепер господарювала не тільки я. Тут Сергій сказав:

— Принеси й той примірник, що в скриньці лежить.

— А ти й про нього знаєш? — лагідно запитала я. — Може, й читав?

— Хіба ти моїх зошитів не читала? — з невидимою в темряві посмішкою, що бриніла в його голосі, запитав Сергій.

А я подумала: яке це щастя — мати дорослого, розумного сина!

— Де ти їх хочеш сховати? — запитала я майже пошепки.

— Принаймні не вдома. І в лісі ризиковано. Відвезу в Семенівку, до Карпа Трохимовича. Зараз же, негайно… доки вони похопитися не встигли. Як-не-як, а на обшук дозвіл прокурора потрібний.

— Хіба ти знаєш, де живе Осадчий?

— Ми з батьком колись були в Семенівці. Я добре запам’ятав його хату… Винось, я тут зачекаю. До ранку повернуся, бо завтра буде пізно.

Я вагалася. Потім сказала:

— Ні, сину. Того примірника, що в скриньці, не дам. Це моє євангеліє. Без нього жити не зможу. Я час від часу перечитую.

— А якщо заберуть і його, й тебе?

— Хіба це можливо? Зараз же не сталінські часи. Зрештою… Зрештою, сама знайду, де заховати.

— Ой, мамо!..

— Не дам! — крізь сльози, але доволі твердо мовила я. — Як же ти доберешся до Семенівки?

— На попутних, звичайно.

Я поцілувала Сергія — і він зник у темряві поміж деревами. Мимоволі я її перехрестила — оту темряву, що проковтнула сина.

Я вперше відчула, що це вже не юнак — це муж, до якого прийшла людська і громадянська зрілість. Ми часто сперечаємося про виховання, але нерідко уявляємо його оранжерейним. Батьківський егоїзм хоче убезпечити дітей від страждань, які випали на нашу долю. А природа кидає своїх улюбленців у суворі випробування, мов коваль, що для витвору власних рук має не лише сонячні жарини, а й холодну воду.

Власне, тільки зараз відбулася наша справжня зустріч після тюремної розлуки. Сергій повернувся о шостій ранку, сумовито посміхався, не поспішаючи наблизитись до мене. Ніби й сам розумів, що ці чотири місяці зробили його іншою людиною. Хотів, щоб я теж це усвідомила, бо вже, напевне, ні в чому не можна повернутись до минулого — ні в думках, ні у вчинках.

Я мимоволі піддалась оцій стриманості почуттів. Не було сліз, ми спокійно, прояснено наблизились одне до одного, мовчки поцілувалися.