У черевi дракона

На автобусній зупинці страх посилився. Із лісу вибіг мій давній знайомий — чорний, куцохвостий песик. Він був такий худий, що здавалося, незабаром з-під шкіри повилазять ребра. Білий Мефістофель! Так я назвала його жартома. Та сьогодні мені було не до жартів.

Ось уже третій місяць песик не відходить від цієї зупинки. Власне, це та сама зупинка, куди я інколи під’їжджаю автобусом, щоб звідси йти додому пішки. Кілька разів, коли я поверталася з роботи, песик несміливо рушав за мною. Ми разом приходили додому, я його годувала й виганяла за двері. Та песик був безнадійно розбещеною істотою. Видно, змалечку служив для когось живою іграшкою, доки ця іграшка не набридла. Поївши, песик одразу ж стрибав у ліжко, вважаючи себе його повноправним господарем. Життя за порогом йому здавалося карою, він цілу ніч скиглив під дверима, а коли я його впускала в хату, між нами починалася боротьба за місце в ліжку. Песик ніяк не міг второпати, що мені не подобається таке близьке сусідство. Місце під ліжком або десь у запічку він вважав ознакою приниження його собачої гідності. Коли я сердилася, він, згорбившись, стояв біля ліжка, але на підлогу не лягав. Мені було шкода цього нерозумного пестуна, я ще кілька разів приводила його додому, та потім це почало мене виснажувати — він не давав заснути й на годину. Все домагався для себе місця під ковдрою.

Так він і жив біля зупинки, де його, напевне, висадила якась примхлива господиня. Де вже тепер цьому бідоласі зрозуміти, що природа вимагає від кожної живої істоти боротьби за власне існування? У його пам’яті збереглися білі пуховики, теплі руки, які прикрашали його бантиками, смачні недоїдки з хазяйського столу. Лише таке життя здавалося йому справжнім, природним, а дебелий дворовий собака був для нього істотою нижчого класу — краще вмерти, ніж прийняти оцей плебейський побут.

Якби мої думки обмежилися тільки песиком, якби тут не виникали зовсім не собачі проблеми, то, може б, це й не посилило мого страху.

О восьмій вечора я прийняла чергування. Мабуть, було б краще взяти відпустку. Медсестра якось підозріло поглядає на мене. Що думають про мене співробітники, що вони говорять між собою?..

О десятій завітав Микола Олександрович. Напевне, його все більше непокоїв мій психічний стан. Так, я це розумію. У нього є для цього досить підстав.

Микола Олександрович, як і завжди, був спокійний, урівноважений, в очах світилася щира доброта.

— Ну, як вам чергується? — запитав головлікар, пильно зазираючи мені у вічі. — Не забудьте навідатись до Кривицького. Він після інфаркту. А взагалі… Знаєте, чого я зайшов? Мені хочеться вибачитись перед вами.

— За що? — пожвавішала я, бо мені справді відлягло від душі. Все ж таки добре, коли відчуваєш, що про тебе хтось думає.

— За ту нашу розмову.

Я засміялася.

— Це ви про обов’язки медика?.. Ну, що ви, Миколо Олександровичу! Все правильно.

— Але отак повчати… Ніби ви щойно з інституту.

— Напевне, вам щось про мене розповідали.

— Не звертайте уваги… Що нового? Я про сина кажу.

Хотілося розпитати, які плітки про мене ширилися, але я розуміла, що Микола Олександрович не стане мені їх переказувати. Важливо те, що сам він у них не вірить. Це дуже важливо! Бо цю людину я поважала.

Не знала, що йому відповісти. Стропи не знайдені, Сергій і виконроб твердитимуть, що вони порвалися, а Яків заперечуватиме. Сергій не змінить свого рішення. Він дозволить Якову заспокоїти власну совість — а разом з там і совість Надійки, — але від попередніх тверджень не відступиться. Правда, в мені жевріла надія, що виконроба все ж таки змусять подати головний речовий доказ, але певності в цьому я не мала.

— Візьміть себе в руки, Софіє Кирилівно, — по-дружньому торкнувся мого плеча Микола Олександрович. — До речі, тут завтра буде професор Ващенко… Здається, він вами цікавиться.

Головлікар, побажавши мені спокійного чергування, вийшов.

А я думала про своє. Яків і Сергій не можуть бути винні разом — провина одного виключає провину другого. Винні разом можуть бути лише Яків і виконроб. І, напевне, виконроб винен більше, ніж Яків…

Вдосвіта я згадала, що сьогодні має приїхати професор Ващенко — відомий психіатр, що колись обстежував Василя. Його запросили до хворого, який після смерті дружини перебував у стані тяжкої депресії. Але чому Микола Олександрович натякнув, що професор мною цікавиться? Може, він сам попросив мене оглянути?..

Закінчивши чергування, я вирішила чекати професора.

Ващенко підійшов до мене зненацька, галантно вклонився, взяв за лікоть. Було це у вестибюлі, де я знічев’я переглядала газетну підшивку.

— Софіє Кирилівно! Радий вас бачити. Може, зайдете до мене?..

Я пішла попереду, Ващенко відчинив переді мною двері кабінету, запросив сісти в крісло. Сам сів не за столом, а також у крісло навпроти мене. Це мало підкреслювати, що поміж нами відбувається товариська розмова. Високий, далеко немолодий чоловік, який не змарнував своїх сил у надмірностях, — так виглядав Ващенко. Мабуть, йому було близько шістдесяти років, але й колір обличчя, і енергійні рухи, і пишний ореол сивого волосся, що було ще густим, свідчили про здоров’я, котре навіть глибоку старість робить порою розквіту творчих сил.

— Мені немає причин приховувати, чого я вас запросив. З вами розмовляв Микола Олександрович? — почав Ващенко.

— Так, розмовляв.

— То й добре. Ми, лікарі, інколи забуваємо, що все людське нам також властиве. Ніби носимо здоров’я у власних кишенях і даруємо його людям, як цукерки… Я знаю, яке лихо спіткало вас. Що ж, це може стати причиною депресії. Поштовх, зрушення… А вже потім долучаються інші чинники. Вам легше це пояснити, ніж людині іншої професії. Скажіть, галюцинацій у вас не було?.. Та ви не соромтеся. Гете, наприклад, пишався тим, що інколи бачив себе на білому коні. Так бачив, як можна бачити сторонню людину. Тонка організація психіки. Інакше він би не зміг стати великим поетом. Ви — терапевт. До речі, я гадаю, що найкращим терапевтом може бути саме жінка. Знання знаннями, але інтуїція… В терапії вона має вирішальне значення. Ну, звісно, конопляні нерви тут не годяться… То як, бувають галюцинації?..

Мені справді хотілося віддати власний мозок у повне розпорядження професора. Колись у Вязьмі я переживала щось схоже на психічний шок. Та для цього було так багато причин — війна, руїни, мільйони людських смертей, — що це слід вважати нормою. Хіба можна назвати людину нормальною, якщо навіть вселюдське горе — люди падали в землю, мов осіннє листя! — не здатне викликати в її душі глибокого струсу?

Балакучість професора мене трохи насторожила. Чомусь я з недовірою ставлюся до надміру балакучих людей.

— Ні, галюцинацій немає, — відповіла я.

Ващенко на хвилину замислився.

— Вас переслідує якась ідея? — запитав він. — Я зараз кажу не про сина. Це зрозуміло. Та чи немає у вас якоїсь ідеї, що гнітить вас?.. Про характер самої ідеї я не питаю. Це може лишатися вашою таємницею.

— Є така ідея, — відповіла я. І раптом згадала, що так само Дмитро Максимович допитував Василя. І навіть тими ж самими фразами. Наче я чула патефонну платівку.

— І вам здається, — продовжував Ващенко, — що всі люди мусять її поділяти.

У мене майнула думка: Ващенко трохи інформований про те, які плітки ширилися про мене.

— Так, Дмитре Максимовичу.

Раз уже повторюється все, що відбувалося з Василем, то нехай повторюється у всьому. В мене з’явилася підстава пишатися: бачиш, Василю, однією міркою нас міряють.

Ващенко, помітивши гнівний вогник у моїх очах, погасив посмішку.

— Розумію, — з глибокодумною серйозністю проказав він. — Треба лікуватися, Софіє Кирилівно.

— Від чого ж лікуватися? — стримуючи роздратування, запитала я. — Ви ж навіть не поцікавилися, що це за ідея. А може, від неї взагалі не можна вилікуватися?

— У вас іще до цього не дійшло, — відповів Ващенко. — Сподіваюсь, працездатність збережеться. Так я й доповім.