Твори: оповiдання, романи, листи, щоденники

Йозеф K., син багатого торговця, якось увечері, після гучної пересварки з батьком — той дорікав йому за розпусне життя й вимагав негайно його припинити, — не маючи особливого наміру, стомлений і сповнений цілковитої безнадії, вирушив до клубу торгового товариства, що стояв на видному місці поблизу гавані. Швейцар зробив низький уклін. Йозеф, не привітавшись, мимохідь кинув на нього погляд. «Ці мовчазні лакизи роблять усе, чого від них ждуть, — подумав він. — Коли я думаю, що він непристойно за мною підглядає, то він і справді це робить». І Йозеф ще раз, знов не вітаючись, озирнувся на швейцара; той повернувсь обличчям до вулиці й задивився на вкрите хмарами небо…

Нотатки про подорож зробив в іншому зошиті. Невдало почав працювати над кількома речами. Але не складаю рук, незважаючи на безсоння, головний біль, загальну слабкість. Щоправда, довелося зібрати останню життєву снагу. Я завважив, що уникаю людей не задля того, щоб спокійно жити, а задля того, щоб спокійно померти. Та я чинитиму опір. У мене місяць часу — поки не буде шефа.

31 липня. Я не маю часу. Оголошено загальну мобілізацію. К. і П. вже призвали. Тепер у нагороду я дістану самотність. Щоправда, навряд чи це — нагорода, самотність — то покара. Принаймні мене мало зворушило загальне лихо, я сповнений рішучості, як ніколи. Пополудні доведеться бувати на фабриці, житиму не вдома, позаяк до нас перебирається Е. з двома дітьми. Але писатиму, не зважаючи ні на що, неодмінно, це — моя боротьба за самозбереження.

2 серпня. Німеччина оголосила Росії війну. Пополудні школа плавання.

3 серпня. Сам у сестриному помешканні. Воно розташоване нижче, ніж моя кімната, та й вулиця бічна, тож унизу перед дверима — гучні балачки сусідів. І насвистування. А загалом — цілковита самотність. Двері не відчиняє бажана дружина. Через місяць я одружився б. Нестерпні слова: чого хотів, те й дістав. Стоїш, боляче притиснушись до стіни, боязко опускаєш погляд, щоб побачити руку, яка тебе пригортає, і з новим болем, що змушує забути колишній, упізнаєш власну скарлючену руку — вона тримає тебе із силою, з якою ніколи не тяглася до справжньої роботи. Підводиш голову, знов відчуваєш колишній біль, знов опускаєш очі, і цьому погляданню вгору-вниз нема кінця-краю.

4 серпня. Винаймаючи помешкання, я, мабуть, підписав господареві якийсь папір, де зобов’язався орендувати житло два чи й усі шість років. Тепер господар висуває вимоги, згідно з цією угодою. Безглуздя чи, краще сказати, цілковита й остаточна беззахисність — ось що притаманне моїй поведінці. Ковзнути в потік. Це ковзання уявляється мені таким бажаним, либонь, через те, що нагадує про «підштовхування».

6 серпня. Уздовж Ґрабена тяглась артилерія. Квіти, вигуки «heil» і «nazdar» [44]. Судомно застигле, вражене, насторожене, смагляве й чорнооке обличчя.

Я не відпочив, а став іще розбитіший. Порожня посудина, ще ціла, але вже присипана уламками, або вже уламок, але ще під гнітом цілого. Сповнений брехні, ненависті й заздрощів. Сповнений нездатності, невігластва, тупості. Сповнений лінощів, слабкості й безпорадності. Тридцять один рік. На фотокартці в Отли бачив двох управителів маєтку. Свіжі молодики, які щось уміють і досить міцні, щоб скористатися своїм умінням серед людей, котрі з необхідності чинять легкий опір. Один веде гарних коней, другий, з обличчям, яке зазвичай незворушне й неодмінно викликає довіру, лежить у траві й кінчиком язика водить по губах.

Я виявляю в собі саму дріб’язковість, нерішучість, заздрість і ненависть до тих, хто воює, й палко бажаю їм усіляких лих.

З погляду літератури доля моя дуже проста. Прагнення змалювати моє сповнене мрій внутрішнє життя відсунуло вбік, зробило несуттєвим усе інше, яке в жахливий спосіб занепадало і занепадає й досі. Ніщо інше ніколи не могло мене вдовольнити. Та хтозна, чи стане моєї снаги для того змалювання, може, вона вже навіки вмерла, може, вона все ж таки оживе ще раз, хоч мої життєві обставини їй і не сприяють. Отож так я й хитаюся з боку в бік, раз у раз злітаю на гірську вершину, але ні на мить не годен там утриматись. Решта людей також хитаються з боку в бік, але хитаються в низинах, та й снаги у них більше; щойно вони починають падати, як їх підхоплює родич — він задля цього й ступає поруч. А я хитаюся з боку в бік там, угорі; це, на жаль, не смерть, але вічні муки загину.

Патріотична процесія. Промова бургомістра. То завмирає, то чується знов, і німецький вигук: «Слава нашому улюбленому монархові, ура!». Я стою вкупі з усіма, погляд у мене лютий. Ці процесії — одне з найогидніших явищ, що супроводжують війну. Їх влаштовують торговці-юдеї — то німецькі, то чеські, — які, щоправда, собі в цьому зізнаються, але ніколи не можуть так гучно накричатись, як оце тепер. Звичайно, багатьох людей процесії захоплюють. Організовані вони добре і проходитимуть щовечора, а завтра, в неділю, двічі.

15 серпня. Уже кілька днів пишу [45]; от якби так тривало й далі. Тепер я не такий захищений і не такий захоплений роботою, як два роки тому, але в житті з’явився сенс, моє розмірене, пусте, безглузде існування неодруженого має якесь виправдання. Я знов можу провадити розмови із самим собою і вже не втуплюю погляду в цілковиту порожнечу. Лише на цьому шляху на мене чекає одужання…

21 серпня. Почав з такими сподіваннями, й усі три історії [46] відкинули мене назад, сьогодні найдалі. Мабуть, найкраще буде, якщо за «російське оповідання» завжди братимуся тільки після «Процесу». З такою смішною надією, що спирається вочевидь лише на звичну фантазію, я знову приступаю до «Процесу». Зовсім марно це не було.

29 серпня. Закінчення одного розділу не вдалася, інший розділ, непогано розпочатий, я навряд чи зможу — або, скоріше, цілком напевно не зможу — писати далі так добре, а тоді, вночі, це вдалося б мені запевне. Але я не маю права сам себе покинути, я зовсім сам.

30 серпня. Холодно й порожньо. Я надто добре відчуваю межі свого хисту, які, коли я не захоплений цілком, без сумніву, досить вузькі. Гадаю навіть, що й у стані захопленості я також скутий лише цими вузькими межами, але тоді я цього, щоправда, не відчуваю, бо скутий. І все ж у цих межах є місце для життя, і задля нього я користуватимусь ними доти, доки, мабуть, не почну сам себе зневажати…

13 вересня. Знов заледве дві сторінки. Спершу гадав, туга з приводу поразок Австрії і страх перед майбутнім (страх, що в основі своїй здається мені смішним і воднораз ницим) не дасть мені писати взагалі. Цього не сталося, мене лише раз у раз поймає заціпеніння, і я раз у раз мушу його долати. Для самої туги в мене досить часу й без писання. Роздуми, пов’язані з війною, нестерпні, вони шматують мене з усіх боків і нагадують колишні тривоги у зв’язку з Ф. Я не в змозі зносити тривоги і, мабуть, задля того й створений, щоб від них загинути. Коли я неабияк ослабну — а чекати на це вже, либонь, не довго, — досить буде, певно, найменшої тривоги, щоб вибити мене з колії. Звичайно, я, усвідомлюючи таку перспективу, можу знайти спосіб якомога відтягти біду. Щоправда, хоч я й напружив усі сили ще не дуже ослабленого на той час організму, я погано впорався зі своїми тривогами, пов’язаними з Ф., але тоді писання вельми допомогло мені лише на початку, а тепер позбуватися цієї допомоги я вже не хочу.