Твори в 4-х томах. Том 4

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Твори в 4-х томах. Том 4, Хемингуэй Эрнест Миллер-- . Жанр: Классическая проза. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Твори в 4-х томах. Том 4
Название: Твори в 4-х томах. Том 4
Дата добавления: 15 январь 2020
Количество просмотров: 824
Читать онлайн

Твори в 4-х томах. Том 4 читать книгу онлайн

Твори в 4-х томах. Том 4 - читать бесплатно онлайн , автор Хемингуэй Эрнест Миллер

Хемінгуей Е. Твори в 4-х томах. Том 4. — К.: Дніпро, 1981. — 718 с.

Зміст

Небезпечне літо (Переклали Юрій Покальчук та Людмила Гончар)

Свято, що завжди з тобою (Переклали Володимир Митрофанов та Мар Пінчевський)

Острови в океані. Роман (Переклав Володимир Митрофанов)

Частина перша. Біміні

Частина друга. Куба

Частина третя. У морі

Із книги «Оповідання про Ніка Адамса» (Переклали Людмила Гончар та Юрій Покальчук)

Три постріли

Індіанці виїхали

Останній незайманий край

Переїзд через Міссісіпі

Остання ніч у морі

Сезонники

День одруження

Про творчість

Вибрані репортажі, публіцистика, листи

Муссоліні — найбільший шахрай у Європі (Переклала Ольга Ночева)

Хто вбив ветеранів? (Переклав Сергій Сингаївський)

Крила над Африкою (Кілька слів про орнітологію) (Переклала Ольга Ночева)

Два листи до І. Кашкіна (Переклала Соломія Павличко)

Лист до К. Симонова (Переклала Соломія Павличко)

Фашизм — це облуда (Переклала Соломія Павличко)

Долина Кларкових вил, Вайомінг (Переклала Оксана Дяченко)

Битва за Париж (Переклав Віктор Ружицький)

Як ми вступили в Париж (Переклав Віктор Ружицький)

Промова з нагоди вручення Нобелівської премії (Переклала Оксана Дяченко)

Інтерв'ю з Ернестом Хемінгуеєм (Переклав Віктор Ружицький)

Післямова

Основні дати життя і творчості Ернеста Хемінгуея

Алфавітний покажчик творів, вміщених у чотиритомнику

 

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

Перейти на страницу:

— То святе діло, — сказала вона. — Гаразд, я запам'ятаю цю побрехеньку і скрізь повторюватиму її. Томе, ти справді нічого до неї не почуваєш?

— Анічогісінько.

— І досі кохаєш мене?

— Хіба я не виявив ніяких ознак цього?

— А може, ти знову граєш роль. Такого собі непохитно вірного закоханого, хоч би з якими повіями я тебе заставала. «Не. був ти, Сінаро, й по-своєму вірний мені».

— Я завжди казав, що надмірна освіта тобі не на користь. Ці вірші я переріс ще в дев'ятнадцять років.

— Атож, а я завжди казала, що якби ти більше малював І ставився до свого діла як належить, а не вигадував собі химер і не закохувався в кого попало…

— Ти хотіла сказати: не одружувався з ким попало.

— Ні. Що одружувався — це теж погано. Але ти закохувався направо й наліво, і я вже не могла тебе поважати.

— Впізнаю милу давню пісеньку: «І я вже не можу тебе поважати». Признач ціну, я заплачу скільки хочеш, аби тільки вилучити її з обігу.

— Я поважаю тебе. А її ти не любиш, правда ж?

— Я люблю тебе і поважаю тебе, а її я не люблю.

— От і чудово. Я страшенно рада, що захворіла й спізнилася на літак.

— А знаєш, я таки справді поважаю тебе, і всі твої бісові дурниці, колишні й теперішні, теж поважаю.

— І прекрасно зі мною поводишся, і виконуєш усі свої обіцянки.

— Яка була остання?

— Не пригадую. Та коли й була якась, ти її однаково не виконав.

— Чи не обминути нам цю тему, голубонько?

— Та я б залюбки обминула.

— То, може, і обминемо. Ми ж багато чого обминали.

— Ні, неправда. І на те є наочні докази. Ти вважаєш, що жінці досить любощів у ліжку. А не думаєш про те, що їй хочеться пишатися тобою. Що їй потрібно й трохи звичайної собі ніжності.

— І не вдаю з себе дитини, як оті чоловіки, що з ними ти так любиш няньчитись.

— Якби ж то я була тобі справді потрібна і знала, що ти без мене не можеш, а не тільки чула оті твої «дай», та «візьми», та «забери, я не хочу їсти».

— Навіщо ми сюди приїхали? Вичитувати мораль?

— Ми приїхали, бо я люблю тебе і хочу, щоб ти був гідний самого себе.

— І тебе, і господа бога, і всіх інших абстракцій. А я навіть як художник не абстракціоніст. Ти б, напевне, умовляла Тулуз-Лотрека не ходити по борделях, Гогена — не хворіти сифілісом, а Бодлера — рано повертатись додому. І хоч мені до них далеко, але ну тебе к бісу.

— Я ніколи така не була.

— Була, була. А ще ота твоя клята робота. Скільки годин на добу вона забирала?

— Я б перестала зніматися в кіно.

— Еге ж, я знаю. І співала б по нічних клубах, а мене взяла б за викидайла. Пригадуєш, як ми укладали такі плани?

— Що чути від Тома?

— У нього все добре, — сказав він і відчув, як по черепу в нього перебіг той дивний колючий біль.

— Я вже три тижні не маю від нього листів. Здавалося б, матері можна вже написати. Він завжди був дуже акуратний щодо цього.

— Ти знаєш, як воно буває з хлопцями на війні. А може, десь затримали всю пошту. Часом таке роблять.

— Пригадуєш ті часи, коли він ще не вмів говорити по-англійському?

— А яку збив ватагу в Гштаді? І в Енгадіні, і в Цузі.

— Ти маєш його нові фотографії?

— Тільки ту, що є і в тебе.

— Чи не могли б ми чогось випити? Що ти тут п'єш?

— Все. що завгодно. Зараз піду знайду свого хлопця. Вино в льоху.

— Тільки, будь ласка, не йди надовго.

— Трохи смішно нам казати таке одне одному.

— Будь ласка, не йди надовго, — повторила вона. — Ти чуєш? І ніколи я не умовляла тебе рано повертатися додому. Не в тому була біда, сам знаєш.

— Знаю, — сказав він. — Я ненадовго.

— Може, той твій хлопець приготує нам і щось попоїсти.

— Може, й приготує, — відказав Томас Хадсон. Тоді мовив до кота: — Побудь з нею, Бойзе.

Ну от, подумав він. Навіщо я таке сказав? Навіщо збрехав їй? До чого всі ці перестороги? Чи я справді хочу зберегти своє горе для себе самого, як каже Віллі? Невже я справді такий?

Збрехав то й збрехав, подумав він. А як сказати матері, що її син загинув, одразу ж після того як ти знову ліг з нею до ліжка? Як сказати собі самому, що твого сина вже немає? Ти завжди мав на все відповідь. То дай мені відповідь і на це.

Немає на це відповіді. Тобі слід би вже знати, що немає. Ніякої відповіді.

— Томе, — почув він її голос. — Мені нудно самій, а кіт — це все-таки не ти, хоч він і уявив себе тобою.

— Прожени його на підлогу. Хлопець пішов до селища, то я дістаю лід.

— Я обійдуся й без вина.

— Я теж, — сказав він і повернувся до кімнати, ступивши з кахляної підлоги на мату. Подивився на неї і побачив, що вона сидить де й сиділа.

— Ти не хочеш говорити про нього, — мовила вона.

— Не хочу.

— Чому? По-моєму, так буде краще.

— Він надто схожий на тебе.

— Не в тому річ, — мовила вона. — Скажи мені. Він загинув?

— Так.

— Будь ласка, обніми мене міцніш. Тепер я справді захворіла.

Він відчув, що вона вся тремтить, і став на коліна перед кріслом, і обняв її, відчуваючи, як її тіпає дрож. Потім вона сказала:

— Ох ти ж бідолаха. Бідолаха ти мій… — А трохи згодом додала: — Пробач мені за все, що я будь-коли робила чи казала.

— І ти мені пробач.

— Бідолаха ти, і бідолаха я.

— Бідолахи ми всі, — сказав він, але не додав: «Бідолаха Том».

— Що ти можеш мені розказати?

— Нічого. Оце все.

— Сподіваюся, ми навчимося жити з цим.

— Можливо.

— Мені б тепер заридати, але всередині тільки якась млосна порожнеча.

— Я знаю.

— Таке може спіткати кожного?

— Мабуть, що так. Але нас воно більше не спіткає.

— Тепер ми тут наче в домі, де лежить небіжчик.

— Пробач, що я не сказав тобі одразу, як ми зустрілися.

— Нема за що, — мовила вона. — Ти завжди все відкладав. Я тобі не дорікаю.

— Мене так нестримно потягло до тебе, і я повівся як себелюбний дурень.

— То не було себелюбство. Ми завжди любили одне одного. Тільки багато помилялися.

— А найгірше я.

— Ні. Ми обоє помилялися. То хоч тепер не сварімося вже ніколи. — І в ту ж мить з нею щось сталося, і вона врешті заридала й промовила крізь сльози: — Ой Томмі, я оце раптом відчула, що не витримаю цього.

— Я знаю, — сказав він. — Мила моя, люба, рідна, хороша, мені теж несила це витримувати.

— Ми були такі молоді й дурні, і обоє такі гарні, і Томмі був такий гарнющий…

— Викапана мати.

— А тепер від усього того й сліду видимого не залишиться.

— Бідолашна моя, рідна, найдорожча.

— Що ж нам далі робити?

— Те, що й досі робили: ти своє, я своє.

— Чи не могли б ми хоч якийсь час пожити разом?

— Тільки поки дме цей вітер.

— То нехай дме і дме. Як по-твоєму, любитися нам не соромно?

— Думаю, що Том не осудив би нас.

— Ні. Я певна, що не осудив би. А пам'ятаєш, як ти садовив його на плечі і ми йшли кататися на лижах, і як ми співали, спускаючись присмерком униз через садок за готелем?

— Я все пам'ятаю.

— І я, — сказала вона. — Ну чого ми були такі дурні?

— Бо, навіть кохаючи одне одного, залишалися суперниками.

— Знаю, от у тому-то й наша біда. Але ж ти нікого більше не любиш, правда? Бо тепер це єдине, що в нас лишилося.

— Ні. Правда.

— І я нікого. А чи не повернутись нам одне до одного, як ти гадаєш?

— Не знаю, чи вийде з того щось путнє. Можна спробувати.

— Довго ще триватиме війна?

— Спитай того, хто має над нею владу.

— Кілька років?

— Років зо два напевне.

— І тебе теж можуть убити?

— Ще й як.

— Тоді це ні до чого.

— А якщо не вб'ють?

— Не знаю. Може, тепер, коли Том загинув, ми вже не будемо такі запеклі й лихі, як раніш?

— Я міг би спробувати. Запеклості в мені немає, а лихе я навчився придушувати. Можеш мені повірити.

— Справді? Це на тебе повії так вплинули?

— Мабуть. Та якщо ми житимемо разом, вони мені будуть непотрібні.

Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название