Вибранi твори

— Як ярмаркувалося, Дмитре? — засвітила каганець.

— Коли б гроші, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило.

— Тільки трохи? — весело усміхається. — Що ж ти придбав?

— Це, мамо, вам, може, і не подобається, бо у ваших убраннях мало тямлю. Привіз ластику на сачок, — недбало подає, а сам пильно дивиться на неї — чи вгодив?

— Спасибі тобі, сину, — аж затремтіла вона. «Нічого ж не казала — сам догадався. Син. Не так дорогий набір, як увага твоя».

І той вечір ше більше зблизив матір і сина чи то недоказаними словами, чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготіла на першому дарунку А сина заспокоїла.

— Це я батька нашого згадала. Такий був мовчазний, хмурий на виду, як осіння година. А серце мав людське.

V

Спокійно й широко тече дорога в іскристий південь. За селом, неначе в один день саджені, звелися могутньою брамою два дуби, на плечі лягла кована блакить неба; темне узорчасте листя заховало в собі скарби, одначе досить вітерцю пробитися крізь живі кучері, як цілі потоки сонця спалахнуть і бризнуть в усі сторони й зніжу пригасяться клубками пальчатого зеленого шумовиння.

Навколо, скільки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остисті і безості пшениці, перехитується довгими вусами ячмінь, куріпкою щулиться по борозенках несмілий наут, усміхається темноблакитними очима зелена вика, рясніють краплинки крові на кучерях гороху.

Край дороги гаряче спахнув сніп мерехтливого проміння — з серпом у зігнутій руці випросталась молода жниця, рукавом полотняної сорочки витерла піт з чола… Срібний молодик гребінцем оповив її коси, обвіяні степовим пилом. На хвилинку застигла біля снопа, немов коло дитини.

«Сафронова наймичка Софія, — пізнає Дмитро. — І ч, сама горює на чужому полі. А жне — як вогонь. Золоті руки у дівчини. От і заробляє за сочевичну юшку золото тому… дідькові чорному», — з злістю подумав про Сафрона Барчука, і аж пересмикнулось обличчя.

Жовтогаряче поле загордилося полукіпками, співає косами, сріблиться серпами, цвіте жіночими спідницями.

З широкого шляху Дмитро звернув на гони, і зразу ж поля стали не тими полями, якими здавались на віддалі. То тут, то там пісні нивки заряботіли лисинами, сиротливий колос злякано щулився поміж шорсткими бур'янами, колючий осот густо лущився бруднобілим пухом і руді спечені межі ворушилися крапчастою гусінню.

Заплющити б очі і не дивитися на той убогий колос, що сухотними дитячими рученятами вигрібається з пирію, скаржиться своєму господареві: «Що ж ти забувся за нас? І нас скривдив, і себе скривдив…» То дуже часто довелося б заплющувати очі.

На бурому, навпіл з пашею снопі полуднує Мокрина Карпець. У чорній руці чорнів, як камінь, шматок черствого хліба. Закушує молодиця огірком і не зводить стомлених, задуманих очей з двох поставлених піддашком снопів, під якими раз од разу подає упертий голос немовля. Не плаче воно: здається, взялося за якусь надсильну роботу і аж крекче в напрузі, та діла не кидає.

— Добрий день, тітко Мокрино. Де дядько Василь?

— Занедужав, Дмитре. Чи то на холодній землі слабості дістав, чи вода застудила. Накосився на болотах, заробляючи нещасну копійчину в куркульні. Так останнє тепер збуваю на лікарство та натірки. Горе, та й годі! — Жилавою натрудженою рукою бере з стерні серп, і він гасне в рідкій миршавій пшениці.

«Наїсися хліба з такої ниви. Як стане до різдва, то й добре. А потім на морозі поденщиною хворобу заробиш — задумується Дмитро над чужою долею. — От двоє дітей у Мокрини, а бачили вони ложку молока? Аж непритомніють, смокчучи кислу ганчірку з м'якишем. І землю май, а без худоби…»

Недалеко від дороги грабкує ячмінь молодий косар. Наскрізь пропітніла сорочка туго охопила парубочий стан, та косар знає своє — махає грабками.

— Е-е, Грицю! Який же ти рідкий. Сорочку хоч викрути. Гов, гов, бики! — зіскакує поволі з полудрабка й підходить до Гриця Шевчика. Той обтирає піт рукавом, але зразу свіжі краплини заливають чорні щоки й лоб. — Зовсім рідкий, мов панич.

— Втомився, нехай йому біс. На обід не ходив — добити хочеться. А косар, сам знаєш, не поїсть туго — ребро за ребро заходить. — Він кладе грабки, просуваючи косу під покіс. — Ви вже ячмінь кінчили?

— Який швидкий. З неділі почну — мій в долинці.

— Чи не Марійка Бондариха з Югиною іде в село? — Григорій переводить погляд на дорогу.

— Може й вони, — байдуже відповідає Дмитро. Він живе далеко від Бондарів, мало знає їх. От тільки недавно загомоніло все село про Івана Бондаря: надумався чоловік з купкою бідняків організувати соз. І які тільки поголоски не полетіли з хати в хату про товариство спільного обробітку землі. І про ковдру на всю хату, і про усуспільнення жінок, і про печать анцихриста. Налякана Марійка тепер життя не давала чоловікові: випишись і випишись з того гурту.

Коли мати з дочкою, обминаючи віз, обертаються до парубків, Дмитро стрічає їх швидким поглядом.

— Добрий день, хлопці, відпочиваєте? — вітається, не спиняючись, Марійка Бондар, сухорлява, засмалена сонцем, з навислим кібцюватим носом.

На хвилину із-за плеча Марійки виглянула Югина і знову заховалась за матір'ю. Вона білява, середнього зросту, з цікавими і ясними очима, з напівдитячою радісною усмішкою.

«Любить попустувати, а коли сміється, на щоках, певно, підстрибують ямки», — помічає мимохіть Дмитро і починає дивитись у далечінь.

— Славну дочку Бондарі викохали. — Грицько проводжає жниць довгим поглядом.

— Здається, славну, — відповідає Дмитро, відновлюючи в пам'яті образ дівчини. — Всього доброго, Грицю.

— Всього доброго, — з чуттям стискає руку міцними пальцями. Він знає, що Дмитро поважає його більш, ніж кого з парубків, і дружбу старшого парубка приймає за честь.

Поважно поскрипують колеса і чадять клубами теплого золотистого пилу. Далеко на шляху замаячили постаті Марійки й Югини. Віддаль зменшила їх, зробила темнішими.

«Справді славна дівчина. Очі аж світяться. Правдиві». Хлопець поринає у спогади і не помічає, як підручний Ласій, збиваючи борозного Рябого, потягнув ярмо до себе, замахав головою і швидко кинувся вперед.

— А щоб він тобі здох ще до вечора. Мало не запоров рогами!

Недалеко від дороги по пояс у вівсі стоїть Сафрон Варчук і розмахує грабками, відганяючись від розлюченого Ласія.

Подивився Дмитро на округлені від несподіваного страху і злоби очі Сафрона, на неспокійні помахи важкої, наче вилитої, голови вола — і все зрозумів.

— Таких, як ви, ревучих навіть тварина терпіти не може, — . злісно відкусив слово за словом, устав з воза, повернув худобу на дорогу.

— Щоб тебе трясця вхопила, дідькового сина! Щоб тебе!.. — стихав позаду охриплий голос Сафрона.

Дмитро погладив підгарля Ласія, і той глянув на нього затуманеним кров'ю зором; велике око швидко, до мигтіння, розводило рожеву роздвоєну пелену, з-під якої ворушився синій димчастий, білок.

«Шкода, що не випустив рогом кишки гаду солоному», — криво усміхнувся Дмитро, сідаючи на полудрабок, його спокійне обличчя стало злостивим, недобре засвітилися темні очі.

«Випустив би кишки — і господареві вини не пришиєш — хай остерігається. І худоба розбирається, де погань, а де порядна людина».

Пливе обабіч шляху жовта і червона пшениця і аж на горбку зупиняється біля озерця рожевого маку. Тільки спогади-думи не спиняються, входячи в минувшину, як дітвора у високі жита.

VІ

…Розлилися три ставки, у один з'єдналися, гомонить вода біля греблі, навколо торішній очерет шумить сухими стрілами, а з-під коріння пробивається свіжа зелень; одцвітає ліщина, рясно повикидала червоні кетяги гірка осичина. І серцю без причини радісно стає — чи то від того, що вода подзвонює, чи тому, що на ліщині не тихне соловей, чи тому, що зорі прихиляються зовсім низько, плещуть під ногами, і людина йде по стежці у зоряному колі. Натомились руки, натомились ноги, а серцю привільне і тоскно трохи — чогось воно жде. Якоїсь іще невідчутої великої радості, що десь наче поблизу ходить, та не вмітиш її.