Людина

Небавом вiд­так пе­ре­се­ли­ла­ся да­ле­ко-ши­ро­ко зна­на i по­ва­­жа­на ро­ди­на (з виїмкою най­мо­лод­шої доньки, кот­ру на­й­­стар­ша заб­ра­ла до се­бе: "за­ки за­ак­лi­ма­ти­зуєтесь" - пи­са­ла) в нуж­ден­не пус­те се­ло i по­ча­ла но­ве жит­тя.

Минув уже п'ятий рiк, вiд­ко­ли про­жи­ва­ли на се­лi, вiдлу­ченi вiд iн­те­лi­гент­но­го свi­ту, вiд уся­ких то­ва­риських зно­син. Кож­дий виїзд у мiс­то був спо­лу­че­ний з ви­дат­ка­ми, i для то­го во­ни рiд­ко ко­ли виїзди­ли. Тяж­ко при­хо­ди­лось їм хоч i яку­там ма­лу су­му гро­ше­нят вiд­ло­жи­ти. Винаймленi­ по­ля при­но­си­ли ма­ло до­хо­ду, а про час­тi­шу про­даж яких-не­будь про­дук­тiв рiд­ко ко­ли мож бу­ло ду­ма­ти. Жит­тя, яке во­ни те­пер ве­ли, бу­ло ти­хе та сум­не, при­правлене бурли­вими ви­бу­ха­ми пи­яцт­ва Ля­уф­ле­ра. Вiн про­сид­жу­вав цi­ли­м­и дня­ми в не­хар­них [26] сiльських корч­мах, п'ючи та спе­реч­аючись з му­жи­ка­ми. Тут i ви­роблював їм рiз­нi подан­ня i суп­лi­ки та за­ла­год­жу­вав i iн­шi спра­ви, а за те пла­ти­ли йо­му му­жи­ки го­рiв­кою або i грi­шми, кот­рi вiд­так про­пи­вав знов з ни­ми. Нiх­то не здержув­ав йо­го бiльше вiд та­ко­го жи­т­тя. Ко­ли при су­пе­реч­цi по­па­дав у злiсть, по­во­див­ся на­че бо­же­вiльний. Од­но­го ра­зу вер­нув­ся вiн бiльше, як зви­ча­й­­но, на­пiд­пит­ку до­до­му. На йо­го вид впа­ла радни­кова в та­ке розд­раж­нен­ня, що не мог­ла спо­кiй­но за­хо­ву­ва­тись. Во­на ла­яла, прок­ли­на­ла i ка­за­ла йо­му на­зад вер­та­ти ту­ди, де про­вiв цi­лий день. На сто­лi бi­ля нього ле­жав велик­ий за­­лiз­ний мо­ло­ток; роз­лю­че­ний її сло­ва­ми, шпу­рнув ним за жiн­кою. Бли­зе­сенько бi­ля її вис­ка пролет­iв вiн i упав Оле­нi пе­ред но­ги. На­че роз­лю­че­на вов­чи­ця, кинул­ась во­на на нього i пот­ряс­ла йо­го сильни­ми ру­ка­ми.

- Гадюко! - кри­чав вiн не­са­мо­ви­тим го­ло­сом. - Ка­ра бо­жа! Вiд­че­пи­ся, ко­ли не хо­чеш по­чу­ти отсього мо­лот­ка, щоб раз на­завж­ди ус­по­коїлась!

Далi мах­нув за нею ру­кою, що­би її уда­ри­ти, од­нак втра­фив уже в воз­дух. Во­на звер­ну­ла го­ло­ву до нього i стра­ш­ний зим­ний ус­мiх вик­ри­вив їй ус­та.

- Зноси тя­гар, батьку, до­ки ще ма­ти жиє. Не за­бу­вай, од­нак, що ро­ди­чi вин­нi, ко­ли дi­ти суть для них тя­га­рем, - i ви­й­шла.

Вона бу­ла тою, кот­ра уп­рав­ля­ла цi­лим гос­по­дарст­вом i на кот­рої пле­чах спо­чи­вав га­разд цi­лої ро­ди­ни. Так - цi­лої ро­ди­ни. Вiд двох ро­кiв про­жи­ва­ла й Iри­на при ро­ди­чах, та вже вдо­ви­цею. А i най­мо­лод­шу Ге­ню ви­екс­пе­дiй­ова­но на­зад до­до­му, - "що­би при­вик­ла до вiд­по­вiд­них обс­та­вин та ма­ла об­раз своєї бу­ду­чи­ни", - як пи­са­ла най­стар­ша. - "За уряд­ни­ка не вий­де, бо тим гро­шей тре­ба, а то­му, що во­на не є гар­ною, то ще най­луч­че бу­де вип­ро­ва­ди­ти її на доб­ру газ­ди­ню i охо­ро­ни­ти її вiд уся­кої ви­щої ос­вi­ти, кот­ра в на­шiй ро­ди­нi вi­дiг­ра­ла та­ку не­щас­ну роль…"

Була осiн­ня со­няч­на дни­на… Пiз­но по обi­дi. В се­лi пану­вала ти­ши­на. Ве­ли­ка часть меш­кан­цiв заб­ра­лась на яр­ма­рок, а й на по­лях не вид­ко бу­ло нi­ко­го. Дав­но поз­во­же­но. все до­до­му, i да­ле­ко та ши­ро­ко вид­ко бу­ло го­лий прос­тiр, - да­ле­ко, до­ки око за­сяг­не! Сум­ний, туж­ли­вий був се вид. Ми­мо­вiльно звер­та­лось око до тем­но­го ду­бо­во­го лi­су, ко­трий, при­пи­ра­ючи до за­хiд­ної сто­ро­ни се­ла, ста­но­вив для се­бе який­сь ок­ре­мий свiт. Близько бi­ля нього йшла сi­льська до­ро­га i не один утом­ле­ний ванд­рiв­ник, не один ро­бiт­ник звер­тав пiд ста­рi ду­би, що­би в їх тi­нi вiд­по­чи­ти. Осiннє чер­во­но-жов­те бе­ре­зо­ве лис­тя дро­жа­ло безнастан­но­ на ла­гiд­нiм вiт­рi i на­би­ра­ло при за­хiд­нiм сон­цi рi­шу­че кри­ва­вої крас­ки. Особ­ли­во ж вра­жа­ла од­на гру­па бе­рiз очi всiх про­хо­жих. Во­ни рос­ли на уз­гiр'ю, низько до зем­лi схи­ля­ючи свої спле­те­нi вi­ти, i нi­би умис­не висунули­сь iз лi­сової гу­щi, ближ­че до до­ро­ги. В яс­них мi­сяч­них но­чах ви­глядали їхнi бi­лi по­ви­ги­на­нi пнi iз срiб­ним лис­тям, на­че грiз­нi ма­ри. Те­пер, прав­да, виг­ля­да­ли во­ни мир­но, привi­тливо. Се зав­ва­жи­ла, ма­буть, i Оле­на, що вий­шла от­cе iз гли­би­ни лi­су та ог­ля­ну­лась за мiс­цем до спо­чин­ку. Огля­ну­ла­ на­сам­пе­ред до­пит­ли­вим зо­ром би­ту до­ро­гу, а не ба­чучи на нiй нi­ко­го, усi­ла пот­ро­хи зне­охо­че­на…

Чи бу­ла во­на ще гар­на? Чи не ос­та­ви­ло п'ять ро­кiв гли­бо­ких слi­дiв на її ли­цi? Так - i нi. Во­на на­ле­жа­ла до тих ща­сливих, кот­рi не ста­рi­ються ско­ро, на кот­рих ли­цi вiдби­валося, од­нак, ду­хо­ве жит­тя. По­тем­нi­ло та об­го­рi­ло коли­шнє лi­лiєво­бi­ле ли­це. Бi­ля уст ук­ла­лась мор­щи­на, кот­рої пер­ше не бу­ло i кот­ра на­да­ва­ла те­пер цi­ло­му ли­цю ви­раз гли­бо­ко­го су­му i уто­ми. Лиш очi си­вi ди­ви­лись од­на­ко­во ла­гiд­но. А що ще бiльше вчи­нив iз нею той час? Той, хто не про­жи­вав у без­люд­нiм мiс­цi, вi­дiр­ва­ний вiд уся­ких товари­ських зно­син, тяж­ко пра­цю­ючи в не­ус­тан­нiй однос­тайнiй бо­ротьбi з жур­бою, той i не в си­лi оцi­ни­ти нас­лiд­кiв та­ко­го жит­тя на чут­ли­ву ду­шу. Не­ма тяж­чої ка­ри для мо­лодого жи­во­го ду­ху, для бист­ро­ум­них, енер­гiй­них, а над­то iде­а­ль­но уло­же­них на­тур - як та­ке жит­тя. Шум­на се фра­за, бу­дто би при­ро­да са­ма мог­ла чо­ло­вi­ка вдо­во­ли­ти. Нед­ба­лим, до ду­ман­ня лi­ни­вим, во­на вис­тар­чає; вдо­вольняє во­на i меш­кан­цiв мiс­та, що опус­ка­ють га­лас­ли­ве то­ва­рист­во, що­би на свi­жiм воз­ду­сi скрi­пи­ти зав'яле тi­ло; од­нак, нi­ко­ли не вис­тар­чає во­на для мис­ля­чих, дi­яльних лю­дей. Вiд дни­ни до дни­ни, вiд мi­ся­ця до мi­ся­ця при­мi­ча­ла Оле­на на со­бi нас­лiд­ки то­го ту­по­го без­душ­но­го жит­тя. I во­на бу­ла ост­ро­ум­на i над­то доб­ре ро­зу­мi­ла людську на­ту­ру, щоб не зна­ти, що з ча­сом пе­рей­де не­за­мiт­но до тих лю­дей, кот­рим роз­хо­диться ли­ше о фi­зич­ний доб­ро­бут.

Змовчу про то­тi хви­лi, в кот­рих пе­ре­жи­ва­ла во­на нес­ка­зан­нi му­ки, в кот­рих її мо­ло­да ду­ша, що ба­жа­ла дi­яльнос­тi, сил­ку­ва­лась пе­ре­ло­ми­ти вузькi гра­ни­цi, яки­ми ок­ру­жа­ло її те­пе­рiшнє жит­тя. Як той спiй­ма­ний орел, по­би­ва­лась во­на у в'язни­цi, ду­ма­ла не­ус­тан­но про ви­хiд з тої глу­хої од­нос­тай­нос­тi; i як все на­но­во му­си­ла пе­ре­ко­ну­ва­ти­ся, що те­пе­рiшнє жит­тя до­жи­да­ло її i в бу­ду­чи­нi. В та­кi хви­лi сум страш­ний на­ля­гав на її ду­шу, i в та­ких хви­лях бу­ла во­на су­проти сво­го ок­ру­жен­ня бе­зог­ляд­но-гост­ра, ба, безмило­сердна! Не­за­мiт­но упа­да­ла во­на пiд ва­гою нi­мих мук. Прав­да, сi му­ки мож­на бу­ло зав­ва­жи­ти на її ли­цi, од­нак нiх­то не жу­рив­ся нею. В гос­по­дарст­вi, кот­ре бу­ло на її го­ло­вi, йшло все зви­чай­ним ла­дом, i ли­ше спу­ще­нi вi­ка i якась уто­ма свiд­чи­ли про її пси­хiч­нi тер­пiн­ня…

Хустка зсу­ну­ла­ся їй з го­ло­ви, од­нак во­на то­го не завва­жала. Її цi­ла ува­га бу­ла звер­не­на на му­раш­ню, що пiднi­малась ма­леньким горб­ком бi­ля неї. Во­на ду­ма­ла про по­дiл пра­цi у тих ко­мах, а на­раз i при­га­да­лась їй чо­мусь стат­тя Пи­сарєва "Бджо­ли".

Було вже до­во­лi дав­но, ко­ли се чи­та­ла. В яке га­ряч­ко­ве розд­раж­нен­ня по­па­ла то­дi по про­чи­тан­ню то­го тво­ру! Як ба­га­то га­ря­чих ду­мок пiд­нi­ма­лось то­дi в її ду­шi про­ти "тру­т­нiв"… - Те­пер чи­та­ла во­на ду­же рiд­ко.

Наче б за­бу­ла i се­бе i все навк­ру­ги, так за­ди­ви­лась на ко­мах. Як во­ни во­ру­ши­лись, бi­га­ли, все од­на­ко­во, без пере­станку, без уто­ми. Тут па­ну­вав стро­гий лад, i кож­да кома­шка ма­ла свою ро­бо­ту. Чи жит­тя, яке ки­пi­ло в тiм свi­тi дрi­бних сот­во­рiнь, збу­ди­ло в її ду­шi яку дум­ку, який спо­мин? Во­на сяг­ну­ла наг­ло до ки­ше­нi, ви­тяг­ну­ла пом'ятий лист i про­чи­та­ла. Чи­ни­ла се, мо­же, в сот­ний раз. Се був лист, пи­саний до неї ще пе­ред дво­ма мi­ся­ця­ми її най­стар­шою се­строю. Пи­са­ла, що му­сить про­да­ти обiй­стя й по­ля; випуще­нi­ в орен­ду; що ра­дить Оле­нi заз­да­ле­гiдь порозумiтис­я з но­вим влас­ти­те­лем що­до дальшо­го винай­му грун­тiв, бо в про­тив­нiм ра­зi мог­ли би уже за рiк ос­та­тись без при­ста­новища, їй не­мож­ли­во iнак­ше зро­би­ти; об­ставини при­не­во­ли­ли їх до сього; си­ни й доч­ки попiдрост­али, а на­ука чи­ма­ло кош­тує i т. д… Всi зна­ли о тiм i всi сум­нi­ва­лись, чи ос­та­нуться дальше на гос­по­дарст­вi. Зда­ва­лось, що жи­ють те­пер, ли­ше до­жи­да­ючи чо­гось но­во­го. Рад­ни­ко­ва, та ко­ли­шня гар­на i гор­да жен­щи­на, зло­ми­лась. Лед­ве мож­на бу­ло її пiз­на­ти. Ли­ше во­лiк­лась пiд ва­гою що­денної тяж­кої жур­би. А ко­ли Оле­на роз­по­вi­ла їй змiст ли­стя, во­на спла­ка­ла, за­мiсть що-не­будь на вiд­по­вiдь ска­за­ти. Iри­на, зви­чай­но хо­­ро­ви­та, жи­ла ли­ше сест­рою, про ко­тру час­то говори­ла­, що во­на - її "си­ла", що во­на єсть сею точ­кою, що в'яже її з жи­т­тям. Най­мо­лод­ша сест­ра, дав­но до­рос­ла, га­рувала [27], по­­би­ва­лась, не­на­че муж­чи­на, до­ма i по по­лях. Од­не ста­ва­ло дру­го­му до по­мо­чi, од­на­че, пiд­става цi­лої бу­дiвлi ста­ла по­рох­ня­вою i за­хи­та­лась…