Завоювання Плассана

— Зрештою, — сказав він, ідучи спати, — недобре пхати носа в чужі справи… Хай абат робить, що хоче. Мені набридло щодня говорити про цих людей, я умиваю руки.

Минув тиждень. Муре повернувся до своїх звичайних занять: він тинявся по дому, сперечався з дітьми, після полудня виходив з дому в справах, про які ніколи не говорив, їв і спав, як людина, життя якої пливе тихо, без будь-яких потрясінь чи несподіванок. Дім, здавалось, знову завмер. Марта, як і раніш, сиділа на своєму звичайному місці, на терасі, перед робочим столиком. Дезіре бавилась коло неї. Хлопці в ті самі години знімали в домі гармидер. Куховарка Роза сердилася на весь світ і бурчала щось собі під ніс. А в садку і в їдальні панував все той самий непорушний дрімотний спокій.

— Я не хочу з тобою сперечатися, — повторював Муре дружині, — але тепер ти сама бачиш, як помилялась, гадаючи, що, коли ми здамо третій поверх, життя наше буде потривожене. У нас так само спокійно, як і раніше, дім наш став тепер ще затишнішим і щасливішим.

Час від часу він підводив очі, дивився на вікна третього поверху, на які пані Фожа, першого ж дня по приїзді, повісила грубі полотняні завіски. Жодна складочка на тих завісках не коливалася. Від них віяло якимсь благочестям, цнотливістю вівтарів, суворою і холодною. За ними, здавалось, панувало мовчання, непорушний спокій келії. Зрідка вікна прочинялися, і крізь білі завіски видно було тінь, що падала від високої стелі. Та хоч як старався Муре щось підстерегти, він так ні разу й не помітив руки, яка відчиняла і зачиняла вікна, не почув клацання шпінгалета. Жоден звук, що свідчив би про присутність людей, не долинав з тих кімнат.

Минув перший тиждень, а Муре так і не бачив більше абата Фожа. Цей чоловік, що жив біля нього, але ховався так, що хазяїн навіть тіні його не міг помітити, почав нарешті викликати у нього якийсь нервовий неспокій. Хоч як силкувався Муре здаватись байдужим, але не міг витримати і знову почав розпитувати про абата і слідкувати за ним.

— І ти теж не бачиш його? — питав він дружину.

— Мені здалося вчора, що я бачила абата, коли він повертався додому, але я не певна. Його мати теж завжди ходить у чорній сукні, можливо, то була вона.

І коли він почав закидати її запитаннями, вона розповіла йому все, що знала.

— Роза запевняє, що він виходить щодня і довго не повертається. А мати — вона як заведений годинник — вранці, о сьомій годині, сходить униз і йде купувати харчі.

У неї великий закритий кошик, в якому вона, очевидно, приносить усе: вугілля, хліб, вино, харчі, бо до них ніколи не приходить жоден торговець. Вони дуже ввічливі. Роза каже, що вони завжди вітаються, коли зустрічають її. Але здебільшого вона навіть не чує, як вони сходять униз.

— О, можна собі уявити, як вони куховарять там нагорі, — пробурмотів Муре, якого всі ці відомості зовсім не задовольнили.

Якось увечері Октав розповів, що бачив, як абат входив у церкву св. Сатюрнена, і батько почав розпитувати, який у абата був вигляд, як дивилися на нього люди і навіщо він ішов до церкви.

— Ах, ви надто цікаві, — вигукнув сміючись юнак. — Одне тільки я можу сказати: не дуже привабливий був у нього вигляд в отій поруділій сутані. Я навіть помітив, що він ходить попід будинками, у затінку, щоб його сутана здавалася чорнішою. Вигляд у нього не дуже гордий, що й казати, ходить він швидко, понуривши голову… Коли він переходив площу, дві дівчинки засміялися, але він тільки підвів голову і лагідно глянув на них. Правда, Серж?

Серж в свою чергу розповів, що кілька разів, повертаючись з колежу, він здалека стежив за абатом Фожа, який ішов із церкви св. Сатюрнена. Абат проходив вулицями, не розмовляючи ні з ким, — очевидно, він не знає тут жодної живої душі і соромиться того прихованого глуму, який почуває навколо себе.

— Але ж у місті про нього говорять? — спитав Муре, дуже зацікавлений.

— Мені ніхто нічого не говорив про абата, — відповів Октав.

— Ні, — заперечив Серж, — про нього говорять у місті. Небіж абата Бурета сказав мені, що місцеве духівництво неполюбляє його, як усіх священиків, що прибувають з далеких парафій. До того ж у нього такий жалюгідний вигляд… Йому, бідоласі, дадуть спокій тільки тоді, коли трохи звикнуть до нього. Спочатку треба ж хоч трохи пізнати нову людину.

Марта порадила обом юнакам не відповідати нічого, коли їх десь питатимуть про абата.

— А нехай відповідають! — вигукнув Муре. — У всякому разі, те, що ми про нього знаємо, його скомпрометувати не може.

З цієї хвилини з найкращими намірами, не думаючи нічого лихого, він зробив своїх синів шпигунами; вони мусили стежити за кожним кроком абата. Октав і Серж повинні були переказувати йому все. що тільки говорилося про їхнього пожильця в місті, вони дістали наказ стежити за священиком, як тільки його зустрінуть. Але це джерело інформації швидко вичерпалося. Приховане незадоволення, викликане появою священика з чужої єпархії, помалу вщухло. Здавалось, місто змилосердилося над цією «бідолашною людиною», над цією рудою зношеною сутаною, що скромно проходила по його вуличках; збереглося лише почуття глибокої зневаги до абата. Та й абат ходив тільки в собор і назад завжди тими самими вулицями. Октав жартома казав, що він рахує каміння на бруку.

Вдома Муре хотів використати Дезіре, яка ніколи нікуди не виходила. Увечері він брав її з собою в далекий куточок садка, слухав її балачки про те, що вона за день робила чи бачила; при цьому він намагався навести розмову на пожильців з третього поверху.

Якось він сказав їй:

— Слухай, завтра, коли відчинять вікно, ти кинеш у нього свій м’яч, а тоді підеш нагору, попросиш, щоб тобі його віддали.

На другий день вона кинула м’яч, але не встигла ще зійти на ганок, як кинутий невидимою рукою м’яч, підстрибуючи, впав на терасу. Батько, який розраховував, що привабливість дівчинки допоможе йому зав’язати знову порвані з першого ж дня стосунки, був у розпачі; всі його спроби, очевидно, наштовхувалися на непохитне рішення абата нікого не пускати в свою квартиру. Ця боротьба ще більше розпалювала цікавість Муре. Він дійшов до того, що по кутках шептався з куховаркою на велике незадоволення Марти, яка докоряла йому, що йому бракує почуття власної гідності, але він розсердився, став викручуватись; почуваючи, проте, що таки винний, Муре відтоді розмовляв з Розою про своїх пожильців тільки потай.

Одного разу Роза зробила йому знак йти за нею до кухні.

— Ну, пане, — сказала вона, причиняючи двері, — вже більше як годину я стережу вас, поки ви вийдете з вашої кімнати.

— Ти про щось довідалась?

— От ви побачите… Учора ввечері я цілу годину розмовляла з пані Фожа.

Муре аж затремтів з радощів. Він сів на обдертий стілець посеред ганчірок і вчорашнього лушпиння.

— Кажи, кажи швидше, — прошепотів він.

— Отож, — почала куховарка, — стою я собі на воротях і прощаюсь з нянькою пана Растуаля, коли раптом пані Фожа спускається вниз вилити помиї з відра. Замість того щоб зараз же, як вона завжди це робить, іти назад, не повернувши навіть голови, вона опинилася на хвилину й дивиться на мене. Я зрозуміла, що вона хоче побалакати, і сказала їй: «Яка гарна погода, певно, хороший буде виноград». — «Атож, атож», — відповіла вона байдужим голосом, — зразу видно, що в них немає землі і що все це її нітрохи не цікавить. Але вона поставила відро і не рухалася з місця, навіть сперлася об паркан поруч зі мною.

— Що ж вона кінець кінцем тобі розповіла? — спитав Муре, аж тремтячи з цікавості.

— Не така я дурна, самі добре розумієте, щоб її розпитувати, — вона б від мене втекла. А я непомітно заговорила про справи, які повинні були її зацікавити. Тут, до речі, якраз проходив наш кюре церкви святого Сатюрнена, шановний пан Компан, і я їй сказала, що він тяжко хворий, що йому вже небагато лишилося жити і що нелегко буде його замінити в соборі… Вона, запевняю вас, і вуха нашорошила, навіть запитала мене, на що ж хворіє пан Компан. Потім слово за словом я розповіла їй про нашого епіскопа монсеньйора Руссело, що це чудова людина. Вона не знала, скільки йому років, я сказала, що шістдесят і що він дуже лагідної вдачі й дозволяє верховодити собою. Недарма кажуть про старшого вікарія, пана Феніля, що він порядкує в усій єпархії, як хоче. Отут я впіймала стару; здається, вона лишалася б на вулиці до завтрашнього ранку.