Твори в 4-х томах. Том 4

Закінчивши голитися, Томас Хадсон налив у праву руку чудового натурального дев'яностоградусного спирту, що коштував на Кубі не дорожче, ніж жалюгідний туалетний спирт у Штатах, і щедро змочив ним обличчя, відчуваючи, як пекучий холод знеболює подразнену голінням шкіру.

Я не споживаю цукру, не палю тютюну, подумав він, зате маю превелику втіху від тутешніх продуктів перегонки.

Вікна у ванній до половини зафарбували, бо вони виходили у вимощений кам'яними плитами двір, але зверху шибки були чисті, і Томас Хадсон бачив, як хиляться од вітру крони пальм. Дме ще дужче, ніж мені здавалося, подумав він. Але вже час би й перемінитися. Та хто його знає, цей вітер. Усе залежить від того, як він поведеться, коли задме з північного сходу. А приємно було, їй-богу, цілий ранок не думати про море. Отак і триматимемо далі, вирішив він. Не думатимемо ні про море, ні про те, що там на ньому чи під ним, і ні про що близьке до нього. Не треба навіть і перелічувати, про що не будемо думати. Не думатимемо про нього зовсім. Нехай воно собі там буде — і край. Та й усі оті речі. Про них ми теж не будемо думати.

— Де сеньйор снідатиме? — запитав Маріо.

— Де завгодно. Аби тільки якнайдалі від цієї puta [90] від моря.

— У великій кімнаті чи в сеньйоровій спальні?

— У спальні. Витягни плетене крісло й постав сніданок на столик біля нього.

Він випив гарячого чаю, з'їв яєчню та кілька скибочок смаженого хліба з апельсиновим повидлом.

— А фруктів немає?

— Тільки банани.

— Принеси трохи.

— А не зашкодить після віскі?

— Це дурний забобон.

— А от коли ви їздили, в нашому селищі один чоловік помер від того, що поїв бананів і випив рому.

— Звідки ти знаєш, що від бананів? Може, він був п'яничка й помер просто від рому?

— Ні, сеньйоре. Той чоловік помер раптом, і рому випив зовсім мало, а бананів з'їв багато. Банани в нього були свої, з власного саду. Він жив на пагорбі за селищем і працював на сьомому автобусі.

— Земля йому пером, — сказав Томас Хадсон. — Принеси мені кілька бананів.

Маріо приніс банани, невеличкі, жовті, стиглі, з дерева в саду. Обчищені, вони були навряд чи більші за чоловічий палець, і дуже смачні. Томас Хадсон з'їв п'ять штук.

— Тепер дивись, як я помиратиму, — мовив він. — І принеси сюди Принцесу, нехай з'їсть друге яйце.

— Я вже дав їй одне з нагоди вашого повернення, — сказав хлопець. — І Бойзові з Віллі дав по яйцю.

— А Цапові?

— Садівник сказав, що Цапові шкідливо багато їсти, поки не загоїлись рани. Йому добряче перепало.

— Що то була за бійка?

— Дуже запекла. Як зчепилися, то майже цілу милю вибігали, все бились. Ми згубили їх з очей у колючих чагарях за садом. Билися тихо, без крику, як завжди останнім часом. Хто переміг, не знаю. Великий Цап повернувся перший, і ми заходилися коло його ран. Він прийшов у патіо й ліг біля бака з водою. Нагору скочити вже не міг. А десь через годину приволікся й Гладун, і ми почали лікувати його.

— Пригадуєш, які вони були нерозлучні кошенятами?

— Аякже. Та боюся, що тепер Гладун заб'є Цапа на смерть. Він чи не на цілий фунт важчий.

— Цап — справжній боєць.

— Воно-то так, сеньйоре. Але прикиньте собі, що означає зайвий фунт ваги.

— Не думаю, що для котів це так багато важить, як для бойових півнів. Ти рівняєш усе на півнячі бої. І в людей це не дуже дається взнаки, хіба що як хтось зумисне зганяє вагу і тим ослаблює себе. Коли Джек Демпсі виграв першість світу, він важив усього сто вісімдесят п'ять фунтів. А Уїллард — двісті тридцять. Цап і Гладун — обидва великі коти.

— В таких бійках, як у них, фунт — величезна перевага, — сказав Маріо. — Якби на них закладалися, то ніхто б не випустив з уваги цілого фунта. Та навіть і зайвої унції.

— Принеси мені ще бананів.

— Не треба, сеньйоре, прошу вас.

— Ти справді віриш у такі дурниці?

— Це не дурниці, сеньйоре.

— Тоді принеси ще віскі з мінеральною.

— Якщо ви наказуєте…

— Я прошу тебе.

— Коли ви просите, це наказ.

— Ну, то неси.

Хлопець приніс віскі з льодом та шипучою мінеральною водою. Томас Хадсон узяв склянку й промовив:

— Побачиш, як я помиратиму. — Але обличчя хлопця було таке стривожене, що йому розхотілося жартувати, і він сказав: — Слухай, запевняю тебе, що це мені не зашкодить.

— Сеньйор знає, що робить. Але мій обов'язок був застерегти.

— От і добре. Ти мене застерігав. А Педро ще не прийшов?

— Ні, сеньйоре.

— Коли прийде, скажи йому, нехай приготує «кадилак», щоб одразу ж їхати до міста.

Тепер ти приймеш ванну, сказав собі Томас Хадсон. Потім одягнешся, щоб їхати до Гавани. Потім поїдеш і з'явишся до полковника. То що ж тобі в біса негаразд? Багато чого в мене негаразд, подумав він. Аж надто багато. І на землі негаразд. І на морі. І в повітрі.

Він умостився в плетеному кріслі, простяглій ноги на підніжку, що висувалася з-під сидіння, і повів очима по картинах на стінах спальні. В головах ліжка, дешевого, з поганеньким матрацом, купленого задля економії, бо він ніколи на ньому не спав, окрім як після сварок, висів «Гітарист» Хуана Гріса. Nostalgia hecha hombre [91], подумав він по-іспанському. Люди не знали, що від цього вмирають. На протилежній стіні, над книжковою шафою, висів «Monument in Arbeit» [92] Пауля Клее. Він не любив цієї картини так, як «Гітариста», але дивився на неї охоче й пригадував, якою потворною вона здавалась, коли він тільки-но купив її в Берліні, — кольори були такі ж непристойні, як на таблицях у батькових медичних книгах, де наводилися різні види шанкерів та інших венеричних виразок, — і як вона страхала його дружину, аж поки та навчилася правильно сприймати її потворність і бачити в ній лише живопис. Він і тепер знав про цю картину не більше, ніж тоді, коли вперше побачив її в галереї Флехтгейма, в будинку над річкою, тієї прекрасної холодної осені, коли вони були такі щасливі. Але картина була добра, і він охоче дивився на неї.

Над другою книжковою шафою висів один з Массонових гаїв. То був «Ville d'Avray» [93], і Томас Хадсон любив цю картину так само, як «Гітариста». Картини мали одну чудову властивість: їх можна було любити, не почуваючи ніякої безнадії. їх можна було любити без смутку, а найкращі картини давали радість, бо в них уже було досягнуте те, чого ти сам завжди намагався досягти. Отже, воно вже існувало, і це добре, навіть якщо тобі зробити цього не вдалося.

До кімнати зайшов Бойз і скочив йому на коліна. Стрибав він чудово й міг без видимих зусиль скочити на найвищу шафу у великій спальні. От і тепер, стрибнувши легко й м'яко, він умостився на колінах у Томаса Хадсона й почав любосно місити передніми лапами.

— Я дивлюся на картини, Бою. Якби й ти любив картини, тобі б краще жилося.

А втім, хто знає, чи не дістає він такої самої втіхи від своїх стрибків та нічних ловів, як я від картин, подумав Томас Хадсон. І все-таки жаль, що він не може тішитись живописом. Хоча тут не вгадаєш. Можливо, у нього був би жахливий смак.

— Цікаво, що б тобі могло подобатись, Бою. Мабуть, отой голландський період, коли малювали такі гарні натюрморти з рибою, устрицями та дичиною. Слухай, ану облиш. Надворі день божий. Ніхто не робить такого серед дня.

Бойз не припиняв свого, і Томас Хадсон повалив його на бік, Щоб угамувати.

— Треба ж додержувати хоч якоїсь пристойності, Бою, — сказав він. — А я на догоду тобі ще навіть не привітався з іншими котами.

Бойз розкошував, і Томас Хадсон відчував пальцями безгучне Муркотіння у нього в горлі.

— Мені треба помитися, Бою. В тебе йде на це половина всього твого часу. Але ти миєшся власним язиком. І в ці хвилини я для тебе не існую. Коли ти миєшся, ти наче той бісів ділок у своїй конторі: в мене, мовляв, важливе діло, прошу мені не заважати. Ну, а тепер і мені треба помитися. А я сиджу тут з тобою і вже зранку п'ю, мов якийсь нікчемний п'янюга. Оце така між нами різниця. Зате ти не зміг би вистояти вісімнадцять годин біля штурвала. А я можу. Дванадцять — будь-коли. Вісімнадцять — коли потрібно. І навіть дев'ятнадцять, як ото вчора й сьогодні вночі. А от стрибати так, як ти, я не вмію і полювати ночами не вмію. Хоча випадали й нам нічні полюваннячка, такі, що куди твоє діло. Але в тебе твій радар у вусах. А в голуба, певно, в отих наростах над дзьобом. Так чи ні, але всі поштові голуби мають такі нарости. Ну, а які в тебе ультрависокі частоти, Бою?