Твори в 4-х томах. Том 4

Зрештою він налив собі шотландського віскі з содовою, сів у крісло і взявся читати газети, що назбиралися за його відсутності, відчуваючи, як віскі притуплює голод і вгамовує нервове збудження перших годин, проведених удома. Сьогодні можеш напитися, коли хочеш, сказав собі Томас Хадсон. Після того, як складеш звіт. Якщо і вдень буде такий холод, у «Флорідіті» навряд чи збереться багато людей. Та все одно приємно буде посидіти там знову. Він не міг вирішити, де йому пообідати: там-таки чи в «Пасіфіко». В «Пасіфіко» теж холодно, подумав він. Але я надягну светр і пальто, а там є столик під стіною біля прилавка, куди не задуватиме вітер.

— Шкода, що ти не любиш їздити, Бою, — мовив він до кота. — А то б гульнули ми з тобою на славу.

їздити Бой не любив. Йому щоразу здавалося, що його повезуть до ветеринара. Ветеринарів він і досі боявся. Зате Цап їздив би в машині залюбки, подумав Томас Хадсон. І на катері, певно, плавав би залюбки, якби не бризки. Треба б піти випустити їх усіх. Шкода, що я не зміг привезти їм якогось гостинця. Якщо знайду сьогодні в місті котячу м'яту, неодмінно куплю, і нехай увечері Цап, і Віллі, і Бой п'яніють донесхочу. Десь у шафі в котячій кімнаті ще має бути трохи м'яти, якщо вона не пересохла й не втратила сили. В тропіках вона дуже швидко втрачає силу, а в тій, яку вирощують на грядках, її взагалі немає. А добре було б, якби й ми, не коти, мали щось таке саме нешкідливе, як котяча м'ята, і з такою самою дією, подумав він. Чому в нас немає якогось подібного зілля, щоб ми могли й собі отак безболісно п'яніти?

Дивно було те, що коти, які жили в домі, ставились до котячої м'яти по-різному. Бойз, Віллі, Цап, Самітників Брат, Малюк, Пухнастик і Бойовик аж трусилися за нею. А Принцеса, як називали слуги Бебі, голубу перську кицьку, ніколи й близько до неї не підходила, так само як і Дядечко Вовчик, сірий перській кіт. Щодо Дядечка Вовчика, настільки ж дурного, наскільки й гарного, то в нього це могла бути або просто дурість, або ж надмірна обережність. Він ніколи не наважувався взяти до рота щось нове й підозріливо обнюхував будь-яку незнайому їжу, аж поки її з'їдали інші коти і він залишався ні з чим. Але Принцеса, бабуся всіх цих котів, розумна, делікатна, дуже принципова, аристократична й надзвичайно лагідна, терпіти не могла самого духу котячої м'яти й тікала від нього, наче від смертного гріха. Принцеса була напрочуд делікатна й аристократична киця, димчасто-сіра, із золотавими очима, мала витончені манери й дуже розвинене почуття власної гідності; та досить було подивитися на неї під час тічки, щоб збагнути, пояснити й, нарешті, наочно уявити собі причини деяких скандальних історій у королівських домах. Відтоді як Томас Хадсон побачив Принцесу в тічці, — не в тій першій, трагедійній, а коли вона вже стала дорослою красунею і, раптом утративши всю свою гідність та стриманість, віддалася безсоромній розпусті, — він зрозумів, що не зможе померти спокійно, не переспавши хоч раз з якоюсь принцесою, такою ж чарівною, як ця.

Вона мала бути така сама поважна, й делікатна, й прекрасна, як Принцеса, поки вони закохуватимуться одне в одного, а потім, у ліжку, така сама безсоромна й розпусна. Часом та уявна принцеса ввижалась йому вві сні, і хоч з тими снами не змогла б зрівнятися ніяка дійсність, він усе одно жадав, щоб вони справдились, і не мав сумніву, що врешті так воно й буде, якщо тільки є десь така принцеса.

На жаль, єдина принцеса, з якою йому випало перебути в ліжку, — італійські принцеси до рахунку не брались, — була звичайна собі, нічим не примітна молода жінка з трохи затовстими литками й не дуже гарними ногами. Щоправда, вона мала ніжну шкіру уродженки півночі й блискуче, дбайливо доглянуте волосся, і йому подобались її обличчя та її очі, і вся вона йому подобалась, і приємно було відчувати її руку в своїй, коли вони стояли на палубі, пливучи каналом назустріч світлу Ісмаїлії. Вони дуже подобались одне одному і вже були зовсім близько до того, щоб закохатися, — так близько, що їм доводилося раз у раз стишувати голоси, коли вони були на людях, і так близько, що тепер, коли вони стояли на темній палубі, тримаючись за руки, він відбував, що виникло між ними, й не мав у тому найменшого сумніву. А відчуваючи це з цілковитою певністю, сказав про це їй і запитав її про дещо, бо вони умовились бути беззастережно щирими одне з одним у всьому.

— Та я б з радістю, — відказала вона. — Ви ж знаєте. Проте не можна. Ви й самі це знаєте.

— Але ж має бути якийсь вихід, — мовив Томас Хадсон. — Завжди є якийсь вихід.

— Ви хочете сказати, в рятувальній шлюпці? — спитала вона. — В рятувальній шлюпці я не хотіла б.

— Знаєте що… — мовив він, поклавши руку їй на грудь, і відчув як вона ожила й напружилась під його пальцями.

— Так приємно, — перебила вона. — Але ви забули, що їх дві.

— Ні, не забув.

— Отак зовсім приємно, — сказала вона. — Ви знаєте, Хадсоне, я вас покохала. Я тільки сьогодні це зрозуміла.

— З чого?

— Ну, просто зрозуміла. Це було не так уже й важко. А ви чогось такого не зрозуміли?

— Мені й розуміти не треба, — збрехав він.

— От і добре, — сказала вона. — Але в рятувальній шлюпці не можна. І у вашій каюті не можна. І в моїй не можна.

— Ми могли б піти до баронової.

— У барона в каюті завжди хтось є. Розпусник він, наш барон. А цікаво, що серед нас є барон-розпусник, як за давніх часів, правда ж?

— Правда, — відповів він. — Але я міг би піти пересвідчитись, що там нікого немає.

— Ні. Так не можна. Просто кохайте мене сильно-сильно, отак, Відчувайте, що кохаєте мене щосили, і тримайте далі, як оце тепер.

Він тримав її так само, потім узяв інакше.

— Ой ні, — сказала вона. — Не треба. Не можу я так. — Тоді сама зробила те саме й спитала: — А ви можете?

— Можу.

— Ну добре. Тоді я триматиму. Ні-ні, не цілуйте мене. Якщо ви цілуватиме мене тут, на палубі, тоді можна й усе інше.

— А чом не можна всього іншого?

— Де, Хадсоне? Де? Скажіть мені, бога ради, де?

— Я скажу вам чому.

— Чому — я й сама добре знаю. Де — ось у чім річ.

— Я дуже кохаю вас.

— Авжеж. І я вас кохаю. Та нічого доброго з цього не вийде, крім того, що ми кохаємо одне одного. А втім, і це добре. Він знов узяв її, як перед тим, і вона сказала:

— Прошу вас, не треба. А то мені доведеться піти.

— Сядьмо.

— Ні. Краще стоятимем, як тепер.

— Вам приємно так?

— Хак. Дуже. А вам неприємно?

— Та ні, але ж не можна отак без кінця.

— Ну гаразд, — сказала вона і, обернувшись, швидко поцілувала його, а тоді знову задивилася на темну пустелю, повз яку вони пропливали. Була зима, і ніч дихала прохолодою, і вони стояли, міцно пригорнувшись одне до одного, й дивилися в простір. — Тепер уже можна все. Зрештою, і норкове хутро може на щось придатися в тропіках. Тільки не кінчай раніш за мене, гаразд?

— Гаразд.

— Обіцяєш?

— Так.

— Ой Хадсоне… Зараз… Ну… ну…

— А ти?

— Ой, і я… Тільки щоб разом з тобою… Ну… ну… зараз…

— Справді зараз?

— Ой, так… Зараз, кажу ж тобі…

Потім вони знов стояли на палубі, і світло міста було вже куди ближче, а за бортом усе так само пропливав берег каналу й темний простір за ним.

— Тепер тобі соромно за мене? — спитала вона.

— Ні, Я дуже кохаю тебе.

— Але ж тобі погано, а я думала тільки про себе.

— Ні. Я не можу сказати, що мені погано. І ти не про себе думаєш.

— Ти тільки не вважай, що це було даремно. Ні, недаремно. Для мене — ні, правда.

— Тоді недаремно. Поцілуй мене, гаразд?

. — Ні. Не можу. Просто тримай мене міцно, отак. Трохи згодом вона спитала: — А тобі нічого, що я так добре ставлюся до нього?

— Ні. Він дуже гордий.

— Зараз я щось тобі розкажу.

Вона розказала йому, але то не було для нього великою несподіванкою.

— Це дуже непристойно?

— Ні, — відказав він. — Досить мило.

— Ой Хадсоне, — мовила вона. — Я так тебе кохаю. Ти зараз іди зроби все, що тобі треба, а тоді вертайся сюди до мене. Може, вип'ємо пляшку шампанського в «Ріці»?