Твори: оповiдання, романи, листи, щоденники

Виразно мені пригадується лише один випадок з дитячих років. Можливо, пам’ятаєш про нього й ти. Якось я цілу ніч скиглив, просив води й вочевидь не через те, що вмирав від спраги — просто хотів трохи, мабуть, позлити вас, а трохи — розважитися самому. Коли суворі погрози не допомогли, ти взяв мене з постелі, виніс на балкон і лишив там на якийсь час самого, тільки в нічній сорочці, за замкненими дверима. Не хочу сказати, що ти вчинив хибно; можливо, тоді, серед ночі, заспокоїти мене якось по-іншому й справді годі було; цим я хочу тільки дати характеристику твоїм методам виховання і їхньому впливу на мене. Тоді я, звісно, відразу вгамувався, але рани мені було завдано глибокої. За своєю натурою я так ніколи й не зміг збагнути, як же пов’язані між собою цілком зрозуміле для мене, хай і безглузде, прохання дати води й невимовний жах, що його відчуваєш, коли тебе виносять з кімнати на балкон. Ще й через багато років я страждав від нестерпного уявлення, що здоровенний чоловік, мій батько, найвища інстанція, вночі, майже без причини може взяти мене з ліжка й винести на балкон, — ось якою, виходить, нікчемністю я для нього був.

Тоді це був лише малозначущий початок, але усвідомлення власної нікчемності, яке часто опановувало мною (усвідомлення, з іншого погляду, шляхетне й плідне), великою мірою стало наслідком твого впливу. Мене б трохи підбадьорити, трохи по-дружньому підтримати, дати бодай яку-небудь можливість простувати власним шляхом, а ти цей шлях мені натомість загородив — звісно ж, із найкращих намірів, вважаючи, що я маю піти іншим шляхом. Але до цього я не був придатний. Ти, наприклад, підбадьорював мене, коли я добре марширував і віддавав честь, але вояк з мене ніколи б не вийшов; або ж ти підбадьорював мене, коли я міг ситно попоїсти, а то й випити пива, чи коли підспівував іншим людям незрозумілих мені пісень, чи бездумно повторював улюблені твої вислови. Але ніщо з цього не стосувалося мого майбутнього. Прикметно, що навіть тепер ти підбадьорюєш мене, по суті, лише тоді, коли почуваєшся скривдженим і сам чи коли це стосується твого самолюбства, яке зачепив я (скажімо, своїм наміром одружитись) або хтось інший у зв’язку зі мною (наприклад, коли Пепа [7] мене сварить). Тоді ти підбадьорюєш мене чи нагадуєш про мої чесноти, вказуєш на вигідні партії, на які я можу розраховувати, й безапеляційно засуджуєш Пепу. Та, навіть якщо забути про те, що у свої роки я вже майже глухий до підбадьорювань, яка мені з них користь? Адже вони лунають тільки в тому разі, коли йдеться не про мене ж насамперед.

А тим часом тоді, надто тоді я в усьому так потребував підбадьорливого слова. Мене пригнічував уже сам вигляд твого тіла. Пригадую, наприклад, як ми з тобою іноді роздягалися в тій самій кабіні. Я — худий, кволий, вузькогрудий; ти — міцний, високий, широкоплечий. Уже в кабіні я здавався собі жалюгідним, і то не лише проти тебе, а й проти всього світу, бо ти був для мене мірилом геть-чисто всього. А коли потім ми виходили з кабіни до людей, я, невеличкий кістяк, невпевнено стояв босоніж на дошках, тримаючись за твою руку, боячись води, нездатний повторити твоїх плавальних рухів, які ти з добрими намірами, а насправді на мою глибоку ганьбу раз у раз показував мені; тоді я впадав у цілковитий розпач, і такі хвилини яскраво підтверджували весь мій гіркий досвід у всьому. Найкраще я почувався, коли іноді ти роздягався перший і мені щастило лишитися в кабіні самому й відтягти ганьбу публічного виходу доти, доки ти врешті вертався поглянути, в чому річ, і виганяв мене з кабіни. Я був удячний тобі за те, що ти нібито не помічав мого прикрого становища, до того ж я пишався, що в мого батька таке тіло. До речі, щодо цього різниця між нами й досі приблизно така сама.

Цьому відповідала і твоя духовна зверхність. Ти сам, власними зусиллями досяг так багато, що безмежно довіряв власній думці. У дитинстві це вражало мене навіть не так, як згодом, коли я вже підріс. Ти сидів у своєму кріслі й заправляв світом. Твої міркування були непомильні, міркування будь-кого іншого — безглузді, божевільні, meschugge [8], ненормальні. При цьому ти був такий самовпевнений, що бути ще й послідовним не вважав за потрібне — у своїй непомильності ти однаково не сумнівався. Бувало, про що-небудь ти думки не мав, жодної, але це означало, що загалом усі можливі думки з цього приводу — усі без винятку — хибні. Скажімо, ти починав ганити чехів, потім — німців, потім — юдеїв, і то не за щось одне, конкретне, а за все поспіль, і врешті не лишалося вже нікого, крім тебе. Ти набував у моїх очах тої загадковості, яка властива всім тиранам, чиє право ґрунтується на їхній особистості, а не на розумі. Принаймні так мені здавалося.

Однак щодо мене ти й справді напрочуд часто мав рацію — і не лише в розмовах (тут це було само собою зрозуміло, ми ж бо з тобою майже не розмовляли), але й у дійсності. Проте й у цьому не було нічого аж такого незбагненного: адже на всіх моїх думках лежав твій важкий гніт, зокрема й на думках, які не збігалися з твоїми, і насамперед саме на них. Над усіма цими нібито незалежними від тебе думками від самого початку тяжіло твоє несхвалення й осуд; витримати їх до послідовного й цілковитого здійснення замислу було майже неможливо. Я кажу тут не про якісь там високі думки, а про навіть незначний дитячий замір. Досить було мені лише захопитись якою-небудь справою, запалитися нею, прийти додому й розповісти про неї, й у відповідь ти іронічно зітхав, похитував головою і дудонів пальцями по столу — мовляв, «Бачив я ще й не таке!», або: «Мені б твій клопіт!», або: «Це не варте щербатого шеляга!», або: «Мені в голові не це!», або: «Теж мені подія!». Звичайно, не можна було вимагати від тебе, хто жив у клопотах і турботах, захвату з приводу кожної дитячої вигадки. Та й не в цьому річ. Річ скоріше в тому, що через свою непримиренну натуру ти, спираючись на власні принципи, постійно мав завдавати таких розчарувань дитині, і ця непримиренність неспинно поглиблювалась, отож урешті вона вже просто своїм звичаєм давалася взнаки навіть тоді, коли наші думки збігалися; кінець кінцем ці дитячі розчарування не лишалися розчаруваннями буденними, а, позаяк усе було пов’язане з твоєю авторитетною особистістю, зачіпали саму основу дитячої душі. Я не міг до решти зберегти сміливість, рішучість, переконаність, радість із того чи того приводу, якщо ти був проти чи якщо навіть можна було передбачити твоє негативне ставлення; а передбачити його можна було, мабуть, щодо всього, що я робив.

Це стосувалося не лише думок, а й людей. Досить було мені виявити бодай трохи зацікавлення якою-небудь людиною — щоправда, через мою вдачу таке траплялося не вельми часто, — як ти, анітрохи не зважаючи на мої почуття й не шануючи моїх міркувань, відразу починав ображати, обмовляти ту людину, принижувати її гідність. Страждати мусили люди безневинні, по-дитячому чисті, як, скажімо, юдейський актор Льови. Не знаючи цього чоловіка, ти порівняв його — не пригадую вже, в якому саме зв’язку, — з огидним паразитом; а як часто ти, ведучи мову про дорогих мені людей, ні з сього ні з того вдавався до прислів’я про собак та бліх [9]. Про актора я окремо згадав тут ще й тому, що з приводу твоїх висловлювань про нього я тоді записав: «Так батько каже про мого товариша (якого зовсім не знає) лише через те, що той — мій товариш. Про це я завжди зможу нагадати батькові, коли він дорікатиме мені за недостатню синівську любов і вдячність». Я ніколи не годен був зрозуміти цілковиту твою байдужість до того, якого болю й сорому ти іноді завдавав мені своїми словами й присудами; схоже, ти не мав жодного уявлення про свою владу наді мною. Певна річ, і я своїми словами нерідко тебе ображав, але в такому разі я завжди це усвідомлював, я страждав, але не міг нічого з собою вдіяти, не міг стриматись і, ледве кинувши слово, вже шкодував про це. А ось ти своїми словами просто-таки вбивав людей і нікого не шкодував ні тоді, ні згодом, перед тобою кожне було цілком беззахисне.