Нафта

Нотатка 120 ˂

ГОДОАРИ (IX)

Хай там як, а помалу ця «waste land» [330], яка попервах мала обриси, врешті-решт стала безформною. Вона стала нічим. Це була лише видимість, речовина, розлоги. Невідома земля, вкрита травою, убогими обідраними деревцями, неспроможними через свою жалюгідність нести ˃ трагізм ˂; водойми, ніби ледве прокреслені, так, аби лиш ними могла текти вода; безмежні великі луки, які все одно ніби не мають широчіні, насип свіжих земель, покинуті ще до того, як вони отримали призначення; насипані греблі, зроблені до половини. Врешті, спочатку показалося безмежне звалище, яке було ніби ровом, викопаним у землі; звідти тхнуло різко, так, що несила було дихати; блищали скляні слоїки, а також пластикові ˃ тьмяніші ˂ баночки; чимало відходів спалили, залишивши спустошену просторінь, укриту попелом; а решта досі горіла. Вогонь потріскував, згасав чи несподівано знову спалахував від поривів смердючого вітру в цілковито непорушній тиші.

Згодом скраю цього безмежного звалища показався квадратний горб із вугілля чи жужелиці ˂, частина його була чорна, а частина — білувата, мабуть, це залежало від того, як падає світло; та хай там як, а це був колір смерті, повторюся, це були барви справжньої смерті, безформної.

З цієї височини виднівся розлогий, безмежний Турин, який майже досягав підніжжя гір, що правили темним тлом для прадавньо-білуватих міст, котрі з’являлися одне за одним.

Нотатка 121

НОВІ ОКОЛИЦІ

На безформній рівнині постали перші будинки; вони були величезні, білі, ідеально рівні, стіни, обпечені палючим сонячним промінням, засліплювали, а безкінечна низка зовсім однаковісіньких балконів заплямовувала її маленькими сухими, убогими, однаковісінькими тінями; стіни в тіні були чорні й блискучі, як величезні прямокутники. Ці великі багатоквартирки, розкидані неоднорідними, але рівномірними скупченнями навколо дворів, обнесених мурами, були ніби близнюки. Скрізь повторювалася одна й та сама форма; зрештою, вона, цілком тотожна, повторювалась й у всіх скупченнях поблизу. Ці скупчення осель були ніби сузір’я, які у спустошеній пустелі діставались сузір’їв, котрі розташовувались щільніше. Але тиша тут була не менш непорушна, ніж у пустелі. Величезні дворища, зроблені з неякісного матеріалу, — бетону, окропленого задля того, щоб він був подібний до мармуру, цегли, яка здавалась несправжньою, — були цілковито порожніми. У деяких лише стояли замислені жінки, тримаючи в руках білі напівпрозорі поліетиленові чували й виступаючи темною тінню на металевих стінах. Вдалині, здебільшого на тому боці дворища, між стінами огорожі та сухою зрошувальною канавою, вщерть повною сміття, за якою знову простягалася пустка, виднілися мовчазні діти.

Нотатка 122

НОВІ ОКОЛИЦІ

(Продовження)

Перш ніж остаточно щільно скупчитися одна біля одної у місті, яке вигулькувало у сірому сонячному світлі (яке поволі, що вище піднімалося, позбавлялося своєї яскравості та сили), серійні фортеці через певний час ставали не такими частими, й знову починалася пустеля. Правда, через цю пустку простягався асфальтований шлях. Але узбіччя його були облуплені, й почасти їх укривала земля з рівнини чи сміття. Час від часу цю пустку перетинав якийсь струмок із чорною та смердючою водою, а по їхніх бережках пливло сміття, яке ніби хто розклав певною рукою, аби надати йому незворушності, вічності: вона зухвала на обпалених сонцем берегах та журлива в тіні. На одному з місточків, який пролягав через останню широку смугу пустелі, схилившись над своїми мотоциклами, непорушно стояли підлітки, зодягнені у неприродно яскраві, ніби для свята, сорочки та штани. Потім вони зібрались у гурт, завівши свої мотоцикли, які розлючено загуркотіли, й піднявши передні колеса так, ніби намірились їх осідлати. Вираз на їхніх обличчях був відсутній, вони були бліді, погляд метушився або спрямовувався зовсім в інший бік. Через волосся, яке було коротко вистрижене на чолі й дуже довге на потилиці, спадаючи аж до плечей, у них наче був якийсь смішний та зловісний^a [331] жіночий фетиш. Незабаром вони зникли. Й на тому останньому відрізкові пустелі залишилася лише самотність, наповнена смородом нечистот, через який неможливо було дихати. Трохи далі, змішане з попереднім, розташовувалося ще одне сузір’я із старих сільських хат, яке було ніби зразками житлового будівництва з іншої галактики. Будиночки були пофарбовані у червоно-жовтогарячий колір, хоч штукатурка вже вицвіла й облупилася; дах був із жолобчастої черепиці, вкритий плямами моху, а біля внутрішньої стіни, що виходила на стодолу, від якої наразі лишився лише невеличкий лужок і де на білій засохлій землі росла дивовижно зелена трава, розташовувалися сходи, зроблені з дерева та заліза, які вели ізсередини на горішні поверхи, переходячи у балкон завдовжки на весь будинок. Двері, що виходили на цю галерею, геть усі були зачинені, але у тих старих будиночках мешкали люди. На траві гралося двоє чи троє дітлахів, а на балконі сидів дід. Він був темношкірий, а очі, як щілинки, блищали. Між чорнуватими, вкритими білим пушком зціпленими щелепами, виднівся чуттєвий рот. Чоловік був дрібнотілий, але тіло у нього було сухе й треноване завдяки праці. Очі його світилися ніби аж надто виразно, навіть тоді, коли він був на самоті; мабуть, вони світилися від радості, яку відчуває людина, котра вважає себе підлеглою, коли думає про нікчемність власного існування; а може, від чарівної усмішки, якою всміхається незваний чи зневажений гість, котрий не може прилаштуватися до звичаїв товариства, в якому перебуває, невеличким блазнюванням випрошуючи розуміння; або таке: світло тих очей гидке й жорстоке, як у молодого бандита, котрий раптово зістарівся, та, втім, не відмовився від свого тепер уже впливу, як у батька чи жалюгідного старійшини, який уже не розмовляє, своїм мовчанням замовчуючи речі, що їх світові знати не слід.

Нотатка 123

НОВІ ОКОЛИЦІ (III)

Показалася кінцева зупинка автобусів, наразі у світі річ дуже^a [332] давня. От лише водій та кондуктор, чекаючи своєї черги, не обмінюються жартами, як це зазвичай роблять прості люди. Вони стоять біля свого нового й блискучого автобуса суворі, наче чиновники. Вони не відчувають смороду сміття, що досягав аж сюди через засмічені бережки канави, яка протікала за старезним, жовтим будиночком застави [333], котрий наразі вже не використовувався й обвалювався; бліді й зосереджені чоловіки з довгим волоссям, яке закривало шию, видніючись з-під старих робочих кашкетів, палили. Вони ніби промовляли, що їхнє справжнє життя протікало десь в іншому місці. У ньому була своя вишуканість, амбіції й тривоги, які не мали нічого спільного з роботою. Навіть люди, які у натовпі чекали на прибуття чи відбуття автобусів, поводилися так само непривітно. Втім, те, що ніщо не могло порушити їхню зосередженість, можна пояснити завзяттям, з яким вони виконували свої щоденні обов’язки. Ця робота наділяла їх певною гідністю, до якої вони не були готові настільки, що це було навіть схоже на невинну зраду: слухняність найманих убивць переродилася в них у спільництво, через яке вони ставали зухвалими й знеохоченими. Прийшли в одному гурті молодь, чоловіки та жінки, як товариші, а з ними й трохи галасу та радості. Але все це були умовності, яких вони навчилися з телевізора. Дехто з них, стоячи поряд з блискучою, як дзеркало, малолітражкою, навіть намагався поводитись, як у рекламі чи то автівок, чи то одягу, чи то якихось аксесуарів. В очах було настільки всеосяжне щастя, що воно ставало на заваді будь-якому іншому почуттю, яке б не було частиною улюбленого й безальтернативного взірця; та через те, що це всеосяжне щастя було удаваним, неприродним, у глибині цих очей все одно проступала тінь сорому й страху. Слова, сповнені радості, насправді були силуваними. Але на це ніхто не зважав. Тому увесь загал грав свою роль бездоганно.