Нафта

Уздовж узбіччя дороги протікала зрошувальна канава зі стрімкою, дивовижно прозорою зеленою водою.

Виднілися навіть найдрібніші листочки водяної зелені, що росла на дні, яку часом колихало течією, а часом вона була щільна та зелена-зелена, як мох.

Скоро над канавою, яка й надалі протікала уздовж дороги, оперезана липою та жовтою акацією, показався місточок.

По містку простяглася утоптана дорога, але під ним склепіння було аркове, цегляне. В арці в дивовижній прохолоді стрімко тік струмок; тепер він не був ідеально одиноким, адже і під містком, і біля надзвичайно зеленого краю берега плавали качки, поринувши у свої справи так зосереджено, що не збиралися ні на що від них відволікатися. Час від часу вони лопотіли незграбними білими, сірими з перлиновим відтінком чи мишасто-сірими крилами, й синє забарвлення на головах навколо маленьких оченят виблискувало, ніби сапфіри.

Нотатка 116

ГОДОАРИ (VII)

Вечір спустився майже раптово, чи принаймні сутінки, які тут, в оточенні густої рослинності, насиченої вологою, здавалися навіть ще темнішими. Уже був час, коли десь по сусідству мали б почати дзвонити у дзвони. За містком закінчувалася довга стіна з лип та жовтої акації, а за нею виднівся високий цегляний мур із широкими дверима посередині. Двері були причинені. Та як наближаєшся туди, з-за муру, із садиби чулися голоси, чи, принаймні, так здавалося. Слова були нерозбірливими, чулися лише інтонації. Говорила жінка, говорила дуже віддаля, мабуть, з протилежного боку будинку, який, певно, виходив на відкриту рівнину; вона щось прокричала, а потім заговорила спокійніше й замріяніше, ймовірно, жінка пішла з балкона, з якого виглядала, всередину будинку. Невдовзі, мабуть, не відповідаючи жінці прямо, але продовжуючи заведену нею розмову, почувся хлопчачий голос, одночасно голосніше гримнув владний чоловічий, то, безперечно, був батьків. Хлопець гигикнув і замовк. Заскавчав пес. Потому знову все затихло. У цей час селяни поверталися додому з полів, складали реманент, ішли митися й розчісуватися до насоса, що стояв біля великого чана, з якого поїли худобу, у той час як той, до кого сьогодні дійшла черга, йшов поратися у хліву, а решта розходилися по кімнатах, аби перевдягтися; може, вони збиралися піти в село, а може, не піти, а поїхати велосипедом, а можливо, посидіти у дворі увечері в компанії друзів, які живуть в інших садибах. Це була година, коли в давнину жінки о цій порі готували вечерю, у вікнах виднівся вогонь у темних пічках, розносилися сильні пахощі смажених злакових, а діти чекали саме цієї миті, аби додати роботи, змушуючи матерів чи сестер підзивати їх до себе чи влаштовуючи між собою сварку…

Досить було лише трішки штовхнути причинені двері, аби опинитись у садибі на тому березі, через місток. Але перед самими вхідними дверима, крізь щілину у масивних і потертих віконницях показалося дещо, що у певному сенсі було дивовижею: посеред двору росла величезна шовковиця, заввишки щонайменше у три чи чотири рази більша за маленькі шовковиці, які колись рядочком висаджували коло полів чи садили для того, щоб підтримувати ряди виноградної лози. Її густе листя, зібране у заокруглений ххх, мало таке насичене темно-зелене, яскраве забарвлення, що аж засліплювало. Можливо, на^a [325] тих ххх збиралося^b [326] надлишкове сонячне світло, освітлюючи собою двір навколо, його галереї, навіси, цегляну бруківку, котрі вже занурилися в темряву

Нотатка 117

ГОДОАРИ

Певна річ, ті голоси лише вчувалися; мабуть, то було пташине щебетання або голоси якихось тварин, адже в садибі не було жодної душі^a [327]. Так само, як і вхідні двері, решта дверей у маєтку теж були причинені, а деякі навіть було повибивано, й пороги здавалися тьмяними отворами. Кухня, — завбільшки з житницю, де проти стіни, що виходила на рівнину двома величезними вікнами праворуч та ліворуч, крізь які проникало всередину останнє зелене сутінкове світло, стояла плита, — була порожньою. Долівка, вимощена цеглою, нерівна й розбита; піддашшя — ххх. У горішні кімнати заходили ззовні, сходячи нагору дерев’яними сходами, які вели на довгий балкон, але сходинки на тих сходах уже повигнивали, й зійти нагору змоги не було. У самому кутку двору виднілася церковна стіна із гострокутним фронтоном [328], коштовними дверима п’ятнадцятого століття, а над ними — груба й коштовна розета. Тут теж віконниці були гнилими й розчиненими, а засувка просто висіла. Всередині було темно, проникало лише слабке зеленувате світло з рівнини, яка розташовувалася позаду двору, що, мабуть, виходив на захід.

Коли очі призвичаюються до темряви, — в якій ще трапляються бліді проблиски понурого світла від сонця, що заходить, котре марно — дорогоцінно-яскравим небом, яке ледь палахкотить на обрії, — обіцяє багато погожих днин, на стінах вдається розгледіти потерті залишки фресок. Їх уже давно понівечили, але після остаточного знищення ще залишилися поодинокі уламки: обличчя святого у ракурсі, видно високу вилицю, чоловік мав погляд смаглявого шляхтича, мабуть, приїхав із Півдня, як не походив звідти, то, принаймні, проповідував там безголове тіло мадонни, укрите мантією кольору прусської лазурі, яка вицвіла на колінах і то там, то тут спадала симетричними зборками. Вівці та пес на зеленому клаптику лугу, на тлі якого на передньому плані вимальовується обличчя вірянина: цього разу не з Півдня, але він сумирний, незграбний, з долини По. В абсиді виднілася лише запона чорного відтінку з крупними зірками й набалдашниками на спинці трону.

Нотатка 118

ГОДОАРИ

— Шукаючи місця, де переночувати, Карло (названий по-новому) бачить свіжі випорожнення (мухи допомогли).

— Спить (у ліжку, в якому відчуваються прадавні пахощі села), він бачить жахіття: той, кому належать ці випорожнення, може виявитися ворогом, убити його тощо.

— Занурюється у глибокий сон, а вранці просинається так, ніби жахіття здійснилося — Це хлопець років 15 чи 21—22-х тощо. Тунін (по-п’ємонтському) — стає провідником Карло до Турина — не говорить і нічого не розуміє, він напівбожевільний (як хлопці з притулків) тощо.

Нотатка 119

ГОДОАРИ

Уранці все блищало від замерзлої роси; над літньою жовтою акацією навіть висів невеличкий туман. Йдучи утоптаним шляхом, спочатку чоловік дійшов до кількох кукурудзяних полів, а потім знову вийшов на нерозорану рівнину. Знову пустка: місце, куди ніколи не доходили люди чи яке люди вже покинули.

Останні окультурені рослини, здичавівши, утворили непрохідний ліс. Ще не всі земельні наділи заросли. Ще не всі рівненькі виноградники й акуратні тополеві гаї, не всі мережі каналів чи довгі греблі щезли. Але через це первісне спустошення колись, ще зовсім недавно, такої знайомої рівнини, яке стрімко знову заволоділо нею, здавалося ще гнітючішим.

Рослини, з якими людина протягом стількох століть успішно боролася, дозволяючи їм рости лише у місцях, які не могли прислужитися, де вони, тісно співіснуючи із запиленим сонцем, сутінками й брудом, увічнювали свою нездоланну життєздатність, тепер потихеньку зажили по-справжньому, повсюдно розрісшись, ніби злостиво тріумфуючи, й лише неозорі простори та тиша стримували їх ніби у величному спокої. Кропива, пирій, ххх та ххх простягалися довкола, куди сягає око, забиваючи колись фруктові та садові рослини: вони були настільки ж величними, як ранок та його ясне світло.

Безживний ліс, в якому росли лише старі рослини долини По, простягався до берегів річки неподалік чи до вервечки пагорбів, але, так само, як і в самому серці Африки, відчувалося, що далі все буде таким самим, навіть за обрієм усе буде настільки ж крижаним і бездоганно самотнім. Зловісно перепліталися рослини, які, цілком довільно, то там, то тут, наче залишки марення зберігають колишній образ: вишукана оздоба з виноградної лози, парасолька з дубової крони поміж горіхами, верба в очереті, чорний схил пагорба, порослий каштанами на тлі далеких схилів насичених, яскраво-яскраво блакитних гір, що здіймалися вервечкою, жовтий гребінь на тлі коричневих скель, густо порослих зеленню, й здавалося, що це переплетіння безкінечно простягатиметься перед очима, куди б вони не звернули свій погляд, шукаючи колишню дійсність. Не покидало відчуття, що ця пустка не закінчується пагорбами Вецолано [329] чи Монтільо, ані рівниною у Пойріно, Карманьолі, Кармін’яно чи Айраска, ані біля крайніх скель Альп, освітлених спереду пучком світла, чи над Джавено, Авільяною чи Віу, а незмінною розтягнеться на десятки й сотні кілометрів уздовж струмка Кісоне чи річечки Дора Ріпарія, аж до крижаних вершин чи уздовж притоки Вараїта чи річки Маїра аж до провінції Кунео, а тоді до річки Стура, далі у провінцію Лігурія і, врешті, до моря; а тоді, за Монферато, знов аж до тих місць, де колись здіймалася Алессандрія, Нові, Тортона, П’яченца, від річечки Борміда до струмка Стафора, захоплюючи в свої обійми хіба що кілька римських руїн, що існували за століття до цивілізації, яку поховала ця пустеля, котра відродилася, повернувшись до своїх першоджерел.