Синя книжечка

СИНЯ КНИЖЕЧКА

Отой Антін, що онде п'яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а ніщо в руки. Ку­пить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кожний раз отак.

Але як умерла йому жінка, а за нею і два хлопці, та й Ан­тін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, про­пив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь най­ма­ти­ся, служби собі шукати.

Сидить отам п'яний та й рахує, аби село чуло, кому про­дав поле, кому город, а кому хату.

- Продав - та й авус! Не моє - та й решта! Не мо-о-є! Ей, коби дід мій та підвівси із гроба! Моспане, штири воли як слимузи, дваціть штири морги поля, хати на ціле село! Все мав. А онука, аді!

Показував селові синю книжечку.

- Ой, п'ю та ще буду. За своє п'ю, ніхто до того рихту не має. А він мені каже: мой, грунт прісцєв-єс! Печєтку прибиває та й картає! Е, я ще не таких вітів видів.

Аби тобі так умирати легко, як мені гезди легко!

Йду я з хати, геть цалком вже віходжу, та й поцілував-сми поріг, та й іду. Не моє - та й решта! Бий, як пса від чужої хати! Можна - проши. Було моє, а тепер чуже. Віходжу надвір, а ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!

Антін б'ється обидвома кулаками в груди, аж гомін се­лом іде.

- Знаєте, туск такий прішов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидів, посидів, та й віходжу - не моє, що маю ка­зати, коли не моє...

- Аби так моїм ворогам конати, як мені було із свої хати віступати!

- Віходжу я надвір та й ні, таки обмарило. Дзелений мох на хаті, треба би її пошивати. Камінь, вода - не я тебе буду, небого, пошивати. Камінь,- аби камінь, та й розпук би си із жєлю!

Антін по цім слові гатить руками у землю, як у камінь.

- Сів я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю - не пус­кає. А мені жєль, не жєль, ні! Але таки гину... Сиджу я та ре­ву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираютьси на покаяніє.

- Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увесь мир плакав. Порєдна, каже, жона була, працовита...

- Перевертайтеси в гробі, небожєта, бо-м лайдак. Про­пив-єм усе що до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дєдя 'ме у рантухо­вих со­ро­чках ходити та жидам води доносювати...

Антін тепер показує на війтову хату.

- Але вітиха - добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан бог твоїм дітем годить, де си посту­п'ють. Най вам бог усім дає ліпше, як мені...

- На який гатунок я маю на чужі приспі сидіти? Іду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. За­плакала за мнов хата. Як дитина за ма-мов - так заплака­ла.

- Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й віступив-єм цалком.

- Ой легко, як каміня гризти. Темний світ навперед ме­не...

Антін обводить рукою довкола себе.

- Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми на­п'ю­си, з ними пустю. Най знають, як із села-м ві-ходив.

- Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє по­ле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від ці­саря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жи­дах, і по всєкі вірі!

ВИВОДИЛИ З СЕЛА

Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закер­ва­в­лену голову якогось святого. Із-за тої голови промика­ли­ся проміні сонця.

На подвір'ї стояла гурма людей. Від заходу било на них сві­тло, як від червоного каменя,- тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого - такі смутні ви­ходили.

За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та го­лова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч - десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.

- Ти вже йдеш, синку?

- Йду, мамо.

- А ти ж на кого нас покидаєш?

Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка.

Підійшов до сина тато.

- Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.

- Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пі­стувала, дула-м на ті, як на рану... Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!

Взяла сина за рукави та повела до хати.

Мир подався д'воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.

- Синку,- питався тато,- а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає?

Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.

- Гай, ходім.

Мама не пускала.

- Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то по­ро­ги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже і, відай, сам не прийдеш.

Ймила сина за ноги.

- Воліла бих ті на лаву лагодити!

Пішли.

Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.

Переходили ліс.

Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.

За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:

- Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-єм, то за­бу­дьте, але благословіть у далеку дорогу.

Всі поскидали капелюхи.

- Повертайси здоровий назад та не забавлєйси.

Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.

- Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи на­правці та й тебе здогоню.

- Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.

Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.

- Йди здоров, Миколаю! - кричала громада.

Тої ночі сиді­ла на подвір'ї стара мама та захриплим голосом заводила:

- Відки тебе візирати, де тебе шукати?!

Доньки, як зазулі, до неї говорили. Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці.

СТРАТИВСЯ

Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та пла­кав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, па­дали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається.

Твердий такт залізниці гатив у мужицьку душу як молотом.

- Та ще снив ми си недавно. Десь я беру воду з керниці, а він десь на самім споді у такі подерті кожушині, що го­с­по­ди­! Тут-тут утопитьси. «Миколайку, синку,- десь я єму кажу,- а ти ж тут що дієш?» А він мені вповідає: «Ой дєдю, не годен я у воську вібути». Кажу я єму: «Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи. Та й, аді, вже навчився...»

Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру.

- Їду до него, та знаю, що вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бігла за мнов полем, кервавими сльо­за­ми просила, аби ї взєти. Ноги ї посиніли від снігу, верещи­ла як несповна розуму. Але-м нагнав коні та й прімкнув. Може, де там серед поля вже домерзає... Було стару взєти. А нам же тепер чого треба? Най гроші йдуть, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошиє, та підемо просючи межи люди у то місто, що Миколаєва могила у нім буде.

Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали.

- Ой стара, тото-м діждалиси на сивий волос вінка! Тото, небого, десь б'єш головов у стіни, тото до бога ридаєш!

Старий схлипав, як мала дитина. Плач і колія відкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужикові причувся голос його старої, як вона біжить боса та просить, аби її взяв з собою. Але він коні батогом та ба­тогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.