Єрусалим на горах

Та і як було не вмирати, коли нас повантажили у вагони у вересні, везли через цілу осінь аж до грудня майже, а у вагоні студінь, годували ж бурдою із буряків й капусти або і нилими оселедцями, щоб до усіх наших мук додати цілодобову спрагу, не було для нас у цілому світі крапелинки води.

Скажу вам: до різних бід наші люди поволі таки звикають… звикали й ми бути бранцями; поволі ми відвикали плакати, коли вмирали наші діти і їх, як бервенця, виносили з вагона, щоб десь закопати; і глухли ми, коли енкаведисти обкладали нас матом; і мовчали ми, зціпивши зуби, коли нас принижували; і стояли ми, неначе голі, в своїй безборонності, коли на стоянках вривалася у вагон варта з вівчарками… вривалися після того, коли ми співали отієї сумної співанки, яку виплакували лісові наші хлопці на похоронах загиблих повстанців… там були слова, що вчора ти був живий і здоровий, а нині, друже, лежиш у сирій землі за Україну, за рідний край…

Сумна мелодія єднала нас, стверджувала в душах спротив, і вона була поминальною молитвою за тих, кого винесли з нашого вагона й закопали в російських нетрях.

Охорона, ситі червонопикі солдати в кожухах, кпльбами автоматів та шпіцаками валянців, брудною лайкою затикали нам роти — і ми затихали, молитва поминальна уривалася.

Найтяжче було миритися з потоптом людської гідності: справляти природні потреби мусили прилюдно біля дверей, було для цього виділено місце й навіть прорубаний жолобок. Ми пробували обгородити це місце верегами — охорона, глумлячись, не дозволяла, мовляв, теплих кльозетів у вагонах інструкція не передбачає, а тому забирайте ваші вошиві рядна й оправляйтесь, ха-ха, прилюдно, світіть голими жопами, господа бандьори.

Коли згадаю, що вони з нами робили, то лупиться мені лице від сорому. Були ж серед нас старі жінки й молодесенькі дівчата.

А як можна було доглядати тих що лежали хворі, що вмирали? Моя Ірина, котра ціле життя навіть мене соромилася, зазнавала тяжких мук, коли її кликала до дверей природна потреба. Я ішов разом із нею, заслоняв веретою як міг… Опісля вона довго схлипувала, уткнувшись мені в плече, й усе вишіптувала: «Я таки не витримаю, не доїду до кінця. Я хочу вмерти…» Я виціловував її сльози, втішав, як міг, Ірина неначе мене й не чула, вона вже була заворожена смертю.

Померла вона серед ночі увісні, я й не чув, коли це сталося, лише вранці помітив, що лежить біля мене нежива… лежала на нарах на боці, притулившись до мене й підклавши під щоку руку. Смерть її була легкою, випросила в Бога таку ласку — на лиці не закарбувалося ні рисочки страждання. Зате для мене прощання з нею було тяжким. Я зашив її тіло в білу верету та ще з трьома чоловіками, коли ешелон зупинився, відніс на «мертвецький склад» — спеціально, очевидно, виділеного на станції приміщення, хліва, збитого з дощок, і поклав поруч інших мерців… багато їх там лежало… багато з них були сиві від морозу, бо діялося це наприкінці листопада на станції Перм-друга. Не було у нас часу наостанку виговорити за її душу «Отченаша», уже останній… і ще своїй Ірині напослідок я мав багато дечого сказати, а може, й огніватися, що залишила мене самого посеред лютої зими й посеред лютого світу, але встиг тільки її поцілувати й перехрестити, бо вартові штрикали дулами автоматів попід ребра: «Бистрєй, сука, на следующей станції тебе тоже в отхожее место отнесут. Встретітєсь на том свєтє»!

Мене чомусь не винесли на наступній станції, і потім теж обминала мене смерть. Та й тепер, коли я вже давно вдома, смерті моєї ще нема, вона, видно, задубіла у вагоні, коли везли мене на Сибір.

Ночами, коли не сплю, часом бачу себе посеред снігів, посеред білої і прозорої ночі, а попри мене повільно, без гуркоту посувався довжелезний ешелон; я знав, що цей ешелон везе у Сибір спецпереселенців, тільки не міг второпати, чому я відстав від нього і чому мене енкаведистська варта не скосила кулеметами, коли я утікав у сніги.

Коли ж мимо мене пропливав останній вагон, я помітив, що за ним шкутильгала по рейках жінка… була жінка згорблена, з палицею в руці… була це жінка з тієї давньої фотографії, яку я вирізав із бистричанської газети влітку сорок першого року; я упізнав її відразу; я навіть щиро здивувався, як це вона, немічна, стара, задибала в глибини більшовицького раю, у білу безголосу пустелю. І тут вона оглянулася… і тут стрілила очима в мене. Я впізнав її. Це була моя Іринка…

Її звали Одаркою Пилипівною Козаченко; ця стара жінка справді походила з козацького кореня, крита «сімдесятка» її не зігнула й не згорбила; іній сивизни й не торкнувся кіс, які вона укладала на гордо піднятій голові короною, волосся тільки втратило смоляний блиск і трохи пополовіло. Була ростом висока, станом — тонка, підчас розмови мала звичку розмахувати руками; відчувалося, що в житті була замашною і рухливою, такою, що не давала собі плюнути в кашу. Молоді її очі споглядали на світ відкрито й зацікавлено. Лише інколи вона начебто забувала, що на людях повинна триматися гордо й привітно й що світ повинен її цікавити: жінка посеред розмови раптово замовкала, відсторонювалась від дійсності й уся перемінювалася в слух, здавалося, що, сторожко надслуховуючи, вона на когось очікувала. Хтось ніби мав підійти до неї… хтось ішов… щось говорив… якесь слово ловила й не могла зловити, бо мить, як вітер, покотилася світом… і — тихо навкруж. Так тривало декілька хвилин, але й цього короткого часу вистачало, щоб її на чорно опалив сум: голова починала посмикуватися, очі пригасали, обличчя сіріло й видовжувалося, а руки, що їх тримала на колінах, корчилися, в судомах пальці потріскували, як на вогні патиччя.

— То находить на мене, підкрадається, як мряка, або ж ударяє в душу поривно, мов вітер, — виправдовувалася Одарка Пилипівна, коли я їй подав філіжанку води. Вона пила жадібно, зуби цокотіли… — Вітер начебто доносить звідкись… не знаю звідки, голос мого Сашка, його співання. Куди він ходив — завжди наспівував. Бувало й вночі, коли повертався зі степу з оранки (трактористом же був до війни, ви про це знаєте?), то ціла наша вулиця чула, що Сашко Козаченко повертався додому: будив ніч співом. Хтось, пам'ятаю, обурювався, хтось підсміювався… та і я часом співанками тими йому докоряла, а він обіймав мене й сповідався: «Мушу ж я чимсь жити, мамо. Бога нема й молитов ти мене на навчила. До комунізму йдемо, але дорога до нього ще неблизька. Дівчини теж не знайшов — нема кого любити. А душа, мамо, не бубен. Напуваю її співом і милуванням землею, духом землі, що дихає мені в обличчя, коли я орю або ж сію… або ж просто стою посеред степу, як посеред неба». Отак, бувало, говорив мій Сашко. Мав бути з нього великий співак або ж великий хлібороб.

Одарку Пилипівну привіз із райцентру до нашої школи в кабіні військової «полуторки» під охороною цілої ватаги автоматчиків оперуповноважений Ступа. Я з вікна спостерігав, як він ввічливо — аж було дивно таке бачити — допоміг жінці вийти з кабіни, потім узяв її під руку і завів до моєї директорської канцелярії — вузької, як труна, кімнатчини, в якій заледве втиснулися стіл, етажерка й декілька стільців. Щоправда, Йосип Віссаріонович Сталін почувався в моєму кабінеті привільне — портрет висів на голій брудній стіні самотньо, і я, поглядаючи інколи на нього, ловив себе на думці, що Йосип Віссаріонович заблукав на стіні в клубищах сірого туману, в розливі калюж і посеред вирвів — дірок від цвяхів, на яких колись висіли Юзеф Пілсудський і Адольф Гітлер. Власне, самотність Сталіна на безрадісній стіні впала в око товаришеві Ступі, бо перше, що він сказав у канцелярії: на стіні треба повісити також Маркса, Енгельса й Леніна, а вже потім познайомив мене з Одаркою Пилипівною.

Вона виявилась пенсіонеркою-вчителькою української мови й літератури в котромусь із сіл Черкащини; кажу «в котромусь», бо не пам'ятаю назви села, та й, зрештою, назві я не надав значення, важливо було запам'ятати слова опера Ступи, що «ви, товаришу шкільний директор, головою мені відповідаєте — і закарбуйте це собі на носі — за життя і здоров'я дорогої нашої гості. Не дай Бог, якщо впаде з її голови волосок», — погрожував отак товариш опер. «Але ж навколо школи стоять автоматчики, безпека надійна, — пробував я зняти з себе відповідальність; я не знав, з якою метою приїхала в Горопахи ця стара жінка. „Ні, — сказав Ступа, — Одарку Пилипівну будуть стерегти всі… ціле село, старі й малі… Інакше — всіх спалю“.