Спаленi обози

— Я нічого не вмію.

— Ти дуже багато вмієш, — Адам пахкнув люлькою. — Хто-хто, а я можу заручитися. Я тебе знаю.

— Що ти пропонуєш?

— Новій відродженій Польщі знадобилися б твої знання… — наважився Стемпковський і пильно подивився Грицанові в очі.— Нам потрібні такі люди.

Грицан відповів не одразу. Спершу він ковтнув кави, відтак надто поволі закурив. І спитав, розтягуючи слова:

— Між іншим, Юзеф Стемпковський — отой, що судив гайдамаків, — твій родич?

— Чому це раптом тебе так зацікавило? — здригнувся Адам, і рука з чаркою повисла.

— Наскільки я обізнаний, він велів обливати людей смолою і підпалювати, — рівно сказав Грицан.

— Ти п’яний! — скрикнув Адам.

— Хочу, та не п’янію. — І по паузі: — А все-таки Юзеф Стемпковський — твій родич. По очах бачу.

— Хай навіть так, але чого я повинен відповідати за Юзефа Стемпковського? — насупився Адам, стримуючи лють. — Мене зараз цікавить інше: Австро-Угорщина розлітається…

— І ви б’єтеся, аби створити самостійну Польщу?

— Ти нестерпний! В мене таке враження, що ти хочеш посваритися. Але ж я до тебе зі щирою душею.

— Мені набридла політика. Мені все набридло.

— Це тимчасове. Вічного шоку не буває. Такі люди, як ти, по своїй натурі не здатні абсолютно відгородитися від світу.

— Набридло, — повторив, опустивши голову Грицан. І я хочу спати. Вибач. Давай зустрінемося завтра.

— Чи, може, квапишся до дівки? — підкусив Адам.

— До якої дівки?

— А яку щойно проводив. Повір, вона прийме. Мені повір. З нею дуже легко переспати. Мав таку честь.

— Ні, я піду додому, — втомлено сказав Ярослав. — Тільки не гнівайся: я сьогодні ні на що не здатний. Навіть по-людському розмовляти. Мабуть, здають нерви. Бувай!

Він мляво всунув Адамові правицю, подякував за гостину й поплентався до виходу, обминаючи танцюристів.

Адам злісно, незадоволено скривився. Що ж, хай іде. Він більше не потрібен. І повторних зустрічей не буде. Грицан — не той чоловік, на якого можна розраховувати, — Польщі не послужить. А якщо так, то нема рації витрачатися на нього. Його втома — справді річ тимчасова, — втома чи хвороба поглядів не міняють. А з такими настроями залучати його до співпраці на користь Польщі — безумство.

Він допив коньяк, допив каву і почував себе героєм, людиною великої місії, яка причетна до творення держави. Його Польща стає на ноги. А все-таки жінки зараз не завадило б… Може, до Оксани? Ха-ха! Ні вже! Оксана — як нимита пляшка коньяку… Випив і вишпурнув у кошик.

Надворі мжичило. Адам звів комір, перезарядив пістолет: ній ни і революції стільки наробили хаосу, що за одну хвилину можна лягти трупом або стати мільйонером… Але найчастіше виживають ті, хто затіває бойню або верховодить побоїщем, — ще один парадокс історії.

І він знову повернувся думками до своєї високої місії. Його ж бо прислано до Львова зовсім не для того, щоб спати з жінками. Світова війна закінчена. Австрія розвалюється. Ще недовго, ще кілька днів, і буде вільною Польща. Абсолютно вільна. Правда, два роки тому, 5 листопада 1916-го, Вільгельм і Франц-Йосиф оголосили про створення Польського Королівства, залежного, однак, від Німеччини і Австрії. 29 серпня нинішнього року Радянська Росія обнародувала Декларацію про відмову від договорів і актів, що були укладені Російською імперією стосовно поділу Польщі. Але це не те! Втомлені війною правителі шукали собі спільника, кидаючи кілька монет у шапку бездомного.

Він різко подзвонив у важкі дубові двері, відразу ж подзвонив удруге, і знову різко й вимогливо, нетерпляче. Відчинила мати — низенька, з тонкою шиєю, на якій стирчали, мов струни, жили і шматою висіла шкіра.

— Хто там, Єво? — обізвався батько.

— Син, — тихо сказала мати.

Адам скептично ставився до своїх, як він казав, предків. Особливо його дратував батько. Насамперед зовнішністю: у Кароля Стемпковського були дрібні, жовті, мов безголові опеньки, зуби, на довгому носі щоразу виростали дві волосинки — він щоразу виривав їх, а вони росли й росли… Але найбільше дратували Адама батькові повчання. Посередній адвокат, людина вбогої душі і обмежених знань, як на Адама, Кароль Стемпковський заплющував очі й виголошував цілу промову на будь-яку тему. В такі хвилини Адам сідав за фортепіано. А взагалі найбільше рятувало Адама те, що він майже не бував вдома.

— Що чувати? — Кароль Стемпковський стояв посеред світлиці, високий — мати ледь сягала плеча, — з жовтуватим, ще не посивілим волоссям і малими круглими очима, над якими майже не залишилось брів, у бархатному халаті.

— Що, власне, тебе цікавить? — кинув Адам.

— Політика.

— Хіба ти не читаєш газет?

— Є ще й усні газети. Усні нерідко дають докладнішу інформацію, ніж найдемократичніші урядові.

— Поки що нічого нового, — роздягаючись, відказав Адам, — якщо не рахувати, що я випадково зустрів свого університетського знайомого. Мамо; хочу їсти…

Він не хотів їсти, він хотів спекатися своїх предків. Для годиться попросив матері подати шматок торта і кави з вершками, а також приготувати ванну.

«А все-таки я надмірно дратівливий, — подумав Адам. — Але де причина? Чи не в тому, що мені вже тридцять? Хм, тридцять… Хіба я стара діва, аби турбуватися літами? Я ж не Грицан».

Адам переможно всміхнувся і згадав, як нітився, як соромився Ярослав, коли якось гімназистки запропонували разом піти до Стрийського парку: всю дорогу мовчав, червонів, аж при вході до парку сором’язливо видушив:

— Побачити б Віденський ліс, де народився знаменитий вальс Штрауса… Там, напевно, гарно…

— Дуже гарно! — ствердив Адам, підхопивши чорняву гімназистку, і, акомпануючи сам собі, закружляв по алеї, а потім частував усіх вином, водив на гойдалки, відтак між кущами ліщини націловував вишневі уста чорнявої…

«Славні були часи… Хто б сподівався, що через кілька років у Європі спалахне пожежа і люди впиватимуться не холодним вином, а гарячою нудотною кров’ю…»

Йому було шкода тих веселих передвоєнних безтурботних часів, коли на нього чигала хіба що одна небезпека — десь схопити сифіліс… Так, то були добрі часи! Зараз його тягло до фортепіано, аби тихо зіграти сонату Шопена, що він робив завше, коли нападала меланхолія. Він подумав, що всі великі люди ще при житті складають заповіти, — серце Шопена, за його заповітом, замуровано в стіні костьолу Святого Хреста у Варшаві… Може, й собі щось придумати? Адже, коли б не війна, він був би доктором історії.

«Годі фантазій! — звелів собі, одсуваючи недопиту каву. — Завтра я повинен звітувати про те, що конкретного замишляють галицькі політики. Отже, ванна і — спати!»

— Ти повечеряв? — у дверях їдальні стояв батько, поли бархатного халата нарозпаш.

— Повечеряв, — неохоче відказав Адам. «Знову полізе зі своїми балачками… А може, варт скористатися його знаннями? Все ж таки батько не остаточний телепень».

— Я тобі не заважатиму?

— Навпаки, — на цей раз серйозно сказав син. — Я не можу бути спокійним, оскільки не вирішено остаточно питання про Польщу. Скажи мені все, що ти думаєш відносно чотирнадцяти пунктів Вільсона, вірніше — тринадцятого пункту.

— Я вірю, що буде створена незалежна польська держава з виходом до моря. Це реально. Давай ще раз проаналізуємо події: перше — оті чотирнадцять пунктів Вільсона, з якими він увійшов у конгрес, далі — п’ятого січня за відродження Польщі висловився Ллойд-Джордж, п’ятого червня — загальна декларація за нашу незалежність Великобританії, Франції та Італії, зваж, що Падеревського любить Клемансо, і гадаю… — Кароль Стемпковський зам’явся. — Але так чи інакше, а доведеться чекати остаточного рішення Антанти.

— Але Росія сама себе визнала, без Антанти, — не згодився Адам. — Ленін зробив хитро, уклавши Брестський мир. Правда, це нічого не дало німцям. Війська союзників, як ти знаєш, проганяють їх з Франції. Капітулювала Болгарія, на черзі — капітуляція Туреччини і Австро-Угорщини.

Адам розумів, як важко зараз діячам Польщі, тому ж таки Польському національному комітетові в Парижі під проводом Дмовського і Падеревського, хоча Антанта й визнала його офіційним представником польського народу, а Європа — суцільний хаос. Граф Буріан розіслав воюючим країнам ноту, пропонуючи скликати в якій-небудь нейтральній державі конференцію для обговорення питання про мир, — Австро-Угорщина підносила лапки… Але голос його повис у повітрі. Клемансо заявив, що злочини, звершені центральними державами, не можуть лишитися без кари. Правда, хаос — то хаос, але є на світі Вільсон, за плечима якого Америка, — вся світова преса наперебій хвалить його чотирнадцять пунктів, зокрема ідею союзу націй, який повинен стати бар'єром до нових війн. Власне, для Адама найголовнішим було те, що стосувалося Польщі, і він сказав: