Вогнем i мечем. Том другий

Болітце і гирло річки здавалися йому тепер дошкою рятунку, хоч насправді там мали початися нові труднощі й небезпеки.

Борючись із пропасницею, він ішов, дедалі менше дотримуючись обережності. На щастя, очерет шумів без упину. В його шумі Скшетуському вчувалися голоси людей, розмови; здавалося, це про нього гомонить ставок. Дійде він до болітця чи не дійде? Вибереться звідси чи не вибереться? Комарі тоненькими голосами співали над ним дедалі жалісніше. Ставок глибшав і глибшав — вода сягала до пояса, а згодом і до шиї. Тож рицар подумав, що, коли доведеться пливти, він заплутається у цих тенетах і потоне.

І знов його пойняла нестримна, непоборна охота покликати Володийовського, він уже й руки стулив і підніс до рота, щоб крикнути: «Міхале! Міхале!»

На щастя, якась милосердна очеретина вдарила його по обличчю мокрою бростю. Він отямився — і побачив перед собою, трохи праворуч, тьмяний вогник.

Тепер він уже не зводив очей із цього вогника й певний час стійко йшов просто на нього.

І враз зупинився, побачивши чисту смугу води, що йшла упоперек. Полегшено зітхнув. Це була річка, а обабіч від неї — болітце. «Тепер я вже не кружлятиму берегом, а зверну в цей клин», — подумав Скшетуський.

З обох боків водного клину тяглися дві смуги очерету рицар звернув, тримаючись тієї із них, до якої дійшов. За хвилину він зрозумів, що знаходиться на правильному шляху. Огледівся: ставок був уже позаду, а він ішов уздовж вузької смужки, котра не могла бути ні чим іншим, як річкою.

Вода у ній теж була холодніша.

Та невдовзі він відчув страшенну втому. Ноги в нього тремтіли, а перед очима вставав ніби чорний туман. «Якби мені тільки дістатися до берега і лягти, — думав рицар. — Далі не піду, спершу перепочину».

Та враз упав на коліна й намацав руками суху купину, порослу мохом. Це був острівець серед очерету.

Сівши на купину, Скшетуський почав витирати закривавлене обличчя й глибоко відсапувати.

За хвилю його ніздрі відчули запах диму. Обернувшись до берега, рицар побачив кроків за сто від води багаття, навколо якого купкою сиділи люди.

Сам він був якраз навпроти цього багаття, і в ті хвилини, коли вітер розхиляв очерет, міг бачити усе мов на долоні. З першого ж погляду Скшетуський розпізнав татарських конюхів, котрі сиділи біля багаття і їли.

І тут у ньому прокинувся страшенний голод. Уранці він з’їв шматочок конятини, яким би не наїлося і двомісячне вовченя, і відтоді у нього в роті не було й рісочки.

Він почав зривати круглі стеблини, що росли поряд, і жадібно їх висмоктувати. Так рицар тамував водночас і голод, і спрагу, бо спрага теж його мучила.

При цьому він не зводив очей із багаття, що поволі блідло й загасало. Люди довкола нього ніби затяглися туманом і, здавалося, віддалялись. «Ага! Сон мене зморює! Посплю я отут, на цій купині», — подумав Скшетуський.

Тим часом біля багаття зчинився рух. Конюхи попідводилися. Невдовзі до слуху Скшетуського долинули крики: «Лош! Лош!» їм відповіло коротке іржання. Покинуте багаття поволі гасло. Ще через хвилину рицар почув свист і глухе тупотіння копит по вологому лугу.

Скшетуський не міг збагнути, чому поїхали конюхи. Та враз він помітив, що султани очерету і диски жовтого латаття якось поблідли, та й вода світиться інакше, ніж при місяці, а повітря береться легким серпанком.

Він огледівся — розвиднялося.

Всенька ніч пішла у нього на те, аби обігнути ставок і дійти до річки й болітця.

Він був майже на початку шляху. Тепер він мусив іти річкою й за дня пробиратися через табір.

Дедалі дужче виднішало. На сході небо ставало блідо — зеленим.

Скшетуський знову спустився з купини у багно і, діставшись невдовзі до берега, висунув голову з очерету.

Кроків, може, за п’ятсот від нього виднівся татарський сторожовий пост, на лузі ж не було нікогісінько, тільки віддалік на сухому місці світилося гаснучим приском багаття. Рицар вирішив повзти до нього серед високих трав, що подекуди поросли ситником.

Доповзши, він заходився шукати, чи не знайдеться якихось недоїдків. І таки знайшов свіжообгризені баранячі кістки, на яких полишалися жир і жили, та кілька печених ріпок, забутих у теплому попелі, — і почав їсти з ненажерливістю дикого звіра, аж доки помітив, що дозори, розставлені вздовж усього пройденого ним шляху, повертаючись тим самим лугом до табору, наближаються до нього.

Тоді він поповз назад і через кілька хвилин зник за стіною очерету. Знайшовши свою купину, безшумно ліг на неї. Сторожа тим часом проїхала повз нього. Скшетуський негайно узявся до кісток, які прихопив із собою і які затріщали тепер у його могутніх щелепах, наче у вовка в пащі. Він пообгризав жир і жили, висмоктав мозок, пережував кістки, які міг, — утамував перший голод. Такого розкішного сніданку йому давно не доводилося їсти у Збаражі.

І одразу ж відчув себе сильнішим. Його підкріпили як пожиток, так і новий день. Дедалі виднішало, східний край неба із зеленавого ставав рожево-золотавим, уранішня прохолода, щоправда, добре пробирала рицаря, але він утішався думкою, що невдовзі сонечко зігріє його натруджене тіло.

Скшетуський уважно розгледівся. Купина була досить чимала, правда, округла й короткувата, але зате така широка, що на ній вільно могли умоститися двоє. Очерет оточував її довкола ніби муром, геть затуляючи від людських очей. «Тут мене не знайдуть», — подумав Скшетуський, — хіба що по рибу хтось поткнеться в очерети, а риби немає — від падла подохла. Тут я собі відпочину і поміркую, що робити далі».

І почав думати, іти йому далі річкою чи ні. Урешті-решт вирішив іти, якщо здійметься вітер і гойдатиме очерети — інакше гойдання і шелест викажуть його, надто коли він, напевно, проходитиме повз табір.

— Дякую тобі, Господи, що я іще живий! — стиха прошепотів Скшетуський.

І підняв очі до неба, а потім думкою полинув до польських окопів. Замок, позолочений першими променями вранішнього сонця, із його купини було видно пречудово. Може, там хтось із вежі озирає у далекоглядну трубу ставки й очерети, а вже Володийовський із Заглобою неодмінно цілісінький день видивлятимуться з валів, чи не побачать його десь повислим на якійся белюарді. «Уже не побачать!» — подумав Скшетуський, і груди його переповнилися блаженним відчуттям свободи.

— Не побачать, не побачать! — повторив він кілька разів. — Мало я пройшов, але й цю частину шляху треба було здолати. І далі Господь мені допоможе.

І вже очима уяви бачив себе за таборами — у лісах, де стоять королівські війська: народне ополчення з усього краю, гусари, піхота, чужоземні рейменти; земля аж стогне під тягарем людей, коней і гармат, а серед цього велелюддя — сам його величність король…

Потім він побачив запеклу битву, розбиті табори — і князя угледів, як той з усією кіннотою летить по стосах трупів, і побачив зустріч військ…

Очі його, запалені й припухлі, стулялися від яскравого світла, а голова хилилася від надміру думок. Якась блаженна знемога огортала рицаря, нарешті він простягся на повен зріст і заснув.

Очерети шуміли. Сонце високо підбилося в небі й гарячим своїм поглядом зігрівало юнака, сушило на ньому одяг — він же спав міцно, не ворушачись. Хтось, побачивши його отак розпростертим на купині, із закривавленим обличчям, подумав би, що то лежить викинутий водою труп. Минали години, а він усе спав. Сонце досягло зеніту й почало переходити на другий бік небозводу, а Скшетуський досі не прокидався. Розбудило його тільки пронизливе іржання коней, що гризлися у лузі, і голосні окрики конюхів, котрі розганяли табунних огирів батогами.

Він протер очі, роззирнувся, згадав, де знаходиться. Поглянув угору: на червонавому від призахідних блисків небі миготіли зорі — він проспав усенький день.

Але ні відпочилим, ні сильнішим Скшетуський себе не відчував — навпаки, усі кістки його боліли. Одначе він подумав, що нові випробування повернуть тілу бадьорість і, спустивши ноги у воду, не гаючись вирушив далі.

Тепер він ішов при самісінькому очереті, по чистій воді, аби шелест не привернув уваги конюхів, що пасли на березі коней. Останні блиски сонця згасли, і стало досить темно, бо місяць іще не показався з-за лісу. Вода була така глибока, що Скшетуський, місцями втрачаючи дно під ногами, мусив пливти, що було нелегко в одязі, та й течія, супроти якої він плив, хоч яка лінива, а все-таки тягла його назад до ставків. Зате найзіркіше татарське око не могло б помітити людської голови на тлі темної стіни очеретів.