Цар i раб

Йому було й шкода басилісу, й разом з тим — страшно, бо Вероніка раз у раз упадала в нестяму, тоді душею хворої заволодівали демони, вона витріщала очі й починала вигукувати: «Вбий царя!.. Вбий царя, Зевсе!» Ніхто, крім нього, не розумів справжнього змісту тих вигуків, усі сприймали їх дослівно, й од того робилося ще моторошніше.

Процесія з піснями, свистом, тюгуканням і реготом потяглася на Головний узвіз, щоб на хоромах Кібели звернути на Першу терасу, а Савмак пішов поза муром Акрополя до золотарського ерґастерію Тараса-Будимира. А в ерґастерії чулися нечасті поодинокі удари кувадла: худенький роб тримав копил на кружалі срібної бляшки, а кремезний роб розміреним помахом ударяв по копилові кувадлом. Бляшка ставала номисмою. Старий золотар брав у руки ледь тепле від удару срібне кружальце, прискіпливо оглядав з обох боків, коли не знаходив ґанджу, кидав у напівпорожній котел, а ті, що з ґанджем, шпурляв у другий котел, на переплавку.

Савмак узяв одну з готових тетрадрахм і підійшов з нею до віконця. На одному боці номисми була його подоба, на другому — променисте сонце. Незвідуваний досі трем пойняв тіло Савмака, й він кільканадцять разів глибоко вдихнув і видихнув, як його вчили колись на палестрі. Й коли заспокоївся й побачив лукаво усміхнене обличчя євнуха, з брязкотом кинув срібну тетрадрахму до котла. Все вертається на старе, сказав він подумки, лише дитячі мрії не мусять вертатися, бо то було б і справді безглуздо.

— Придибав єси по вчорашнє?.. — Будимирові слова були рипучі й кололи вуха, та Савмак удав, ніби не чує. — Я-м не хтів ректи тобі ні вчера, ні сего дня, та виджу, як ти влякнувся-с отут…

Савмак вийшов за двері ерґастерію, й старий золотар почовгав услід йому. Тут удари кувадла втрачали ядучу пронозливість і не оглушували.

— Зупершу, коли на землі було кількоро люду, великий княже, були всі в усьому їднакові: й добро їднаково мислили, й зло їднаково. Та увидів те кумир Бог, і помножив людей до дванадесяти, й сказав: що їдному — добре, хай другому буде зле! Й поділилися люди, й коли їден казав на щось: «Добре!», другий казав: «Зле!» Й одтоді почала котора й межисобиця люд роздирати, та й досі.

— Відки се ти відаєш? — спитав похмуро Савмак. — Читав єси грецького лоґоґрафа Геродота? Чи котрогось инчого?

— Від діда свого відаю, княже, — проказав старий. — Дідо мій відьмаком був і волошити вмів ліпше й од волфів.

— А натякаєш на що?

Старий Тарас-Будимир сердито блиснув на нього молодечим карим оком:

— У байці те й ліпо, що кожний тлумачить її по-своєму, княже.

Він уклонився, торкнувшись правицею землі, чого не робив раніше, й повернув до свого ерґастерію, й Савмак теж поплентав геть, і плентав зумисне найдовшим шляхом, і коли придибав до хорому, наказав «рябоголосому» декархові махерофорів розшукати великого колісничого Ота. Рішення вже визріло в голові й визріло ще вчора, після першої дідової загадки, й він тепер тільки перевіряв його на старому золотареві. Немає хижішої істоти за людину, думав Савмак, чекаючи на друга. Жодна істота не стребляє сама себе, крім неї: навіть вовки, навіть пацюки. Правду кажуть римляни — людина людині вовк…

— Прокляття кумирів, — сказав він потім Отові, коли той прибіг аж з аґори. — Так і йому вречеш: хай буде людина людині братом, а брат братові — ще ріднішим.

От у відповідь лише зблиснув очима й того-таки дня рушив у дорогу, побравши двох воїв-одноплемінців та колишнього роба, кремезного й здорового, мов скеля, Расина, що від минулого місяця ходив з мечем царського махерофора.

Цілу наступну декаду Савмак крутився, мов муха в окропі, та на душі від того не ставало спокійніше. Діофант сидів за морем, Мітрідат теж сидів, однак се не означало, що настав мир, вони могли з'явитися з Синопи по першому подуві теплих вітрів, а зброї було обмаль, війська ж, по-суті, зовсім не було, коли не рахувати п'ятьох сотень гоплітів та ще чотирьохсот абияк зоружених одпущеників, учорашніх робів.

А зібрати й зазброїти добру рать бракло срібла.

На третій день по від'їзді Ота, коли Савмак уже почав упадати в розпач, бо звечора евпатриди відмовилися збирати срібло поміж себе, прийшов євнух:

— Срібло буде, басилевсе. Й золото буде, багато золота, коли б ти тільки схотів.

— Звідки? — Вигляд євнухів не провіщав нічого доброго: вічі заткалися зморшками, а кутики губів опустились донизу. Се вдавано, подумав Савмак і знову спитав: — Звідки?

— З курганів у степу.

— Глузуєш, лоґоґрафе? — Савмак разом зібгався й почервонів, мов упійманий на злочині. Євнух усе відав про його позаторішню спробу розрити старий скіфський курган, та лише тепер сам себе виказав.

— Кумири простять нам се, басилевсе, бо дбаємо за свою землю.

— Глузуєш? — удруге буркнув Савмак, але євнух уже говорив цілком поважно, навіть посміху в очах не було.

— Коли для власної втіхи — то одне, коли ж для всепільного добра, для держави…

До ранку Совмак обдумував лоґоґрафові слова, й серце його боліло, бо цілу ніч бачив поряд себе далеку й забуту дівчину Елену, вранці ж одповів євнухові різко й невагливо:

— Обкладемо всіх евпатридів по десять мін з двору, а підлих пантікапейців — по міні. Про те ж… більше не згадуй.

Він наказав скликати на аґорі еклесію й перед усіма городянами оголосити його волю.

— …а хто не здасть, — вигукнув на повні груди Платон, куций кремезняк, що підняв був робів супроти Перісада, а тепер слугував сотником у робському сполченні, — того басилевс розіпне на хресті-і-і!..

— Гляди, як би ти не повиснув на ньому сам, і сього разу вже добре! — відповіли Платонові з задніх рядів, аґора принишкла й швидко спорожніла. За цілий день ніхто не приніс у царську скітницю жодного обола.

До крутіших заходів Савмак не хотів удаватися, принаймні тепер, вирішив почекати повернення Ота. Молодий чинець, убраний у дорожнє корзно, прибув аж десятого дня, й Савмакові досить було лише глянути на його стомлене й геть заросле обличчя, щоб зрозуміти, з чим він вернув.

От скинув обляпане першою весняною багнюкою корзно, переступив його й укляк, і вони промовчали півгодини, поки Савмак обізвався:

— Що рече брат Палак?

— Брат твій Борислав рече: «Не маю змоги».

— Пощо? — Савмак і собі перейшов на «скіфську» мову. — Пощо ж?

— Боїться Борис. Рече, же Діофант з Мітрідатом — живі й невшкоджені…

— А ми гуртом, гуртом їх! — люто крикнув Савмак, не тямлячи, на кого й гримає: на свого сла, на Мітрідата з Діофантом, на рідного брата, а чи на самого себе. — Феодосія вже стала на наш бік, і Фанаґорія в Азії стала, й Гермонасса, й Ґорґіппія! Всі городи царства стали, пощо ж він улякнувся?!

От зітхнув і знехотя докинув:

— Инчого влякнувся князь Борис… Улякнувсь оратаїв наших та робів, княже.

— Так і сказав?

— Н-ні… Не сказав. Не сам сказав, але брат твій старійший, Ведута, Ведимир. — От ізціпив зуби. — Ведута сказав: «Коли піднялися ваші роби та оратаї, то й наші можуть».

По сій розмові Савмак гукнув євнуха лоґофета й наказав розкопувати старі кургани по сей і по той бік Тірітакського валу. Людей зігнали з усього города стольного й з інших міст поближніх, за п'ять день розкидали й розгорнули два кургани й нічого не знайшли, крім битого череп'я та жовтих кістяків людських і конячих. А далі почався мовчазний заколот. Пішла чутка, що то — засторога кумирів, греки не давали розкопувати своїх могил, а скіфи — своїх.

Так минув місяць, а в першій декаді елафеболіона, реченого скіфами березіль, коли скресала крига в протоці і пішла в одверте море, а ниви зазеленіли щіттю озимини, в Пантікапей прибуло відразу два сольства: одне — на чолі з князем Борисом-Палаком, а друге — ще несподіваніше, й вів його всім добре відомий сенатор Публій Муцій Сцевола.

— Брате княже, — сказав Борис. — Не личить туричеві піддаватися чужим князям і чужим кумирам. То — ганьба. Та й Мітрідат і досі не сле свого воєводу Діофанта, й ми чули-смо, же й не скоро присле, бо закоторилися підданці Мітрідатові пафлаґонці й не до нас йому.