Цар i раб

Лія здавалася теж стривоженою, й він спитав її:

— Ти не радієш? — Стара роба спробувала всміхнутися, та не зуміла, й він поклав руку їй на плече: — Ти чула щось недобре?

— Приїхав Діофант, — сказала Лія, й з очей їй скрапнула сльозинка.

— Коли?

— Осе допіру…

— Хто тобі сказав?

Домова невільниця підвелась і відхилила ширму. За ширмою стояв От.

— Він привіз тобі дари на весілля, — сказав молодий пантікапейський скіф. — Але з амфори, що її Аґлая колись подарувала своїй суперниці Каллірої, вилізла змія…

Савмака несподівано розсмішила так, певно, довго й старанно вишукувана притча, й він голосно засміявся, сказавши давньому другові, що злюбний декрет уже підписано царем.

— Роб завтра буде зятем басилевса! — засміявсь він знову, та друг уперто дивився в підлогу, а стара роба плакала. Савмак обняв її за кощаві плечата: — Чого ж ти рюмсаєш? Ти з завтрашнього дня — вільна, я підпишу тобі ісотелію.

— Ти смієшся, — сказала Лія, — пропустивши повз вуха його слова про волю, — а твої очі лишаються сумні.

— Того не може бути.

Савмак якийсь час обдумував сказане робою, тоді рушив до дверей, і молодий скіф наздогнав його вже за порогом світлички.

— Видиш осе? — спитав він, показавши йому широкий ніж під гіматієм, і швидко «скіфською» мовою заговорив: — Я-м рипнувся на той бік хорому, де цар, але… мене не пустили. Чуй… бери сей ніж… Його я-м освятив у ворожій крові… Я-м був там, де твій брат Борис… Якщо не вб'єш його сегодні, вони вб'ють тебе взавтра…

— Кого мав би-м убити? — сам того не помічаючи, перейшов на його мову Савмак. — Брата Бориса?..

— Перісада! — просичав От.

Савмак довгим поглядом виважив товариша й простяг руку:

— Дай мені сего ножа.

От мовчки віддав, Савмак усилив його лезом за пас під гіматієм і так само мовчки пішов, лишивши друга палестрійських років у півтемних переходах амфілад. Ось до чого оті речіння, й досі по-скіфському сказав собі Савмак, згадавши Геродота. — Кумири завидющі… й за кожний спокійний день беруть із смертного подвійну платну виру…

Й се виявилося сущою правдою, й лише одного не зміг передбачити Савмак, що платня сього разу виявиться потрійною…

Діофанта впустили через Полунічний пілон одразу, й не тому, ніби мав при собі зовсім малу дружину, якихось півтисячі гоплітів, а через те, що так наказав великий колісничий Дамон.

Дамон же привів його й до Перісада. Се сталося над вечір, і гості просиділи в царя до глупої ночі, виставивши поряд із махерофорами Клісфена й своїх чатників: десятьох при головному вході й ще десятьох — під дверима царських покоїв.

Евпатриди, свої й приїжджі, схвильовано никали анфіладами, та пройти до царя жоден з них так і не зважився. Відчувши замах на своє щастя, Вероніка підмовляла Савмака пройти на вітцеву половину задніми дверима, з боку ґінекея, вона спершу трималася, тоді втратила над собою владу, почала плакати й суто по-жіночому звинувачувати в усіх на світі гріхах. Але Савмак рішуче відмовився йти до Перісада навіть тоді, коли роба Вероніки, довготелеса покоївка Тімо повідомила, що Діофанта вже в хоромі немає, його чатників — теж.

Кумири завидющі, сам собі торочив Савмак Геродотове речіння, й торочив знову не по-грецькому, а так, як після відвідин Ота. Й хоч від тих слів нічого не ставало зрозумілішим, але вони дивно заспокоювали, й Савмак навіть у такому стані знав причину сього явища. Коли людину раз назвати собакою, вона обуриться, коли ж назвати її сим словом дев'яносто дев'ять разів, людина звикне, збайдужіє й перестане слухати.

Але в тому була правда, Савмак її боявся, бо могло вийти так, як в Алкеноя, коли за сотим разом людина справді почала гавкати.

Ніч була тривожна, в Пантікапеї то там, то там блимали криваві цятки факелів, Савмак повигонив із покоїв усіх робів та махерофорів і засунувся зсередини. Й не тому, що його лякали ті люди й ті факели — просто хотілося бути самому й нікого не бачити. А хором теж не спав. Далеко після опівночі в двері торгнуло, Савмак не пішов одчинити. Почулося легеньке шкрябання, тоді й голос. Вероніка благала впустити її, та се тепер здавалося йому найстрашнішим. Він рипнув якимись дверима всередині своїх покоїв і нишк, аж доки басиліса перестала скіглити. Все має свої межі, сказав він собі, й така проста на перший погляд істина зненацька виросла в усеосяжний закон природи, бо тільки кумири могли бути безкраїми, хоча тепер Савмак і в се не дуже вірив.

Не має меж тільки жіноча хитрість, вирішив він, одчинивши двері й побачивши коло порога клубочком скулену Вероніку, яка дивилася на нього широко розплющеними й майже безтямними вічми. Савмак пропустив її всередину й почекав першого слова, та Вероніка лише витягла з-за пазухи довгий вузький ніж-акинак, один з тих, що їх полюбляли в січі піші скіфи.

— Убий його! — страшно вирячившись, прошепотіла Вероніка, й Савмак мимоволі відлічив: се вже вдруге. Він аж тепер згадав про той ніж, що йому дав сьогодні фратер, дістав його з-під згинок гіматія й кинув на найближче ложе. Ніж ковзнув і з брязкотом упав додолу, аж Вероніка прокинулась і глянула на свого нареченого вже ясними, хоча й стомленими очима.

— Щоб убити людину, для цього дуже багато треба, — сказав Савмак, і сам подивувавшись із свого повчального тону. Але се теж одна з вічних істин, які в останні дні відкрив для себе, сказав він удруге, однак уже подумки. Вероніка зів'яла й схилилася до нього, й з очей її нарешті побігли сльози. Савмак обережно відтрутив басилісу й вийшов. У всіх анфіладах і досі горіли світильники й лампіони, й він згідливо кивав головою до кожного з них, мовби вони потверджували його думку та його рішення.

Першою людиною, яку вранці, щойно на світ зазорило, побачив Савмак, був німфейський купець і далекий родич Перісада — Евтихій. Не стримуючи голосу, Евтихій почав на всю світличку кричати, лаючись і кленучи царя всіма ериніями, що терпець уже ввірвавсь, і не тільки йому, а багато декому, й треба нарешті покласти край безкінечній аґонії знікчемнілого царя, в якому вже й душа не відомо де тримається, хай би його проковтнула Харібда.

Не встиг Савмак байдуже відзначити сього вже третього приохочення, як увійшла Лія, а за нею — євнух Полікрат. Якби я став на перехресті коло святилища Кібели й простяг руку, мідяки, певно, не так часто падали б у них, як ножі сих людей.

— Ти приніс ніж? — спитав він із похмурим глузуванням, і євнух мовчки дістав такий самий, як уночі — басиліса, скіфський акинак. — Се вже дев'яносто дев'ятий, — сказав він і пояснив трохи розгубленим гостям: — Як на мене, то вже — дев'яносто дев'ять.

Він лишив їх у своїй комірчині й пішов на протилежний край хорому, де стояло двоє мечоносців. Перісад не спав, певно, й зовсім не лягав у ліжко, бо мав дуже кепський вигляд, пом'ятий хітон на ньому висмикався й провис, і ліва нога теж тяглася, мов переїхана хурою з камінням, коли він устав і зробив два кроки в бік Савмака.

— Чого прийшов? — крикнув кволо цар.

Савмак із жалем виважив його поглядом і зітхнув:

— На весілля.

— Яке весілля? Яке весілля? Весілля не буде!

— Буде, — сказав Савмак. — Мене вже дев'яносто дев'ять разів умовляли, що буде.

Цар закашлявся й замахав на нього руками:

— Не буде!.. Я вже й декрет… порвав…

Се слово, певно, дорого йому коштувало, він повернувся назад і сів, Савмак удруге посміхнувся й лише тепер побачив басилісу, яка стояла за трьома колонами біля вікна.

— Він хоче віддати мене Мітрідатові, Зевсе, — чужим голосом проказала Вероніка. Й сей голос, і широко розплющені очі Савмак уже пам'ятав з ночі й пішов і собі до вікна, щоб пересвідчитись. І що ближче підходив, то страшнішим ставав погляд Вероніки, й нарешті вона закричала: — Стережися, Зевсе!..

Савмак зрозумів, що вона дивиться не на нього, а мимо, неквапом обернувсь і побачив Перісада, який, піднявши над головою акинак, збирався метнути його в Савмака. Та стареча рука схибила, й моці в ній уже зовсім не було, й довгий ніж, який сюди, певно, теж принесла Вероніка, впав посередині й ледве доковзнув Савмакові під ноги.