Єрусалим на горах

Ключар мав рацію: воістину історія наша закодована в самій землі. І хоч ні Ключар, ні Вербень, ні селяни з лісових сіл не можуть пояснити, чому місцини звуться отак, а не інакше, самі назви свідчили: тут ми були, тут ми жили, тут ми сіяли і жали, тут ми лягли кістьми і тут будемо перебувати, поки сонце.

Я був дорешти очарований Опіллям; я тепер дізнався, чому Ключар став ключником і сторожем Святого Духа; я тепер розумію, чому старий Данило Вербень товче собою по цілому краї і замальовує сліди давнини; і тепер я собі з'ясував, чому в Черчені та в сусідніх селах дотепер вірять, що десь ходить Ізограф, який визбирує, вислуховує людські печалі. Всі вони… всі ми народжуємося з прадавніх тайн, із землі, з каменю, з листя, що впало під тяжкі колеса самоскида, а проте не згинуло безслідно. Бо хіба без цих таїнств ми могли б вижити?

Коли ген пополудні ми верталися в село, Павло Ключар чи випадково, чи навмисне привів мене на узлісся, до запалої повстанської криївки, що була колись вирита під кореневищами грубезного бука; поміж корінням дотепер стирчали здиблені вибухом колоди.

— П'ятеро повстанців підірвалися тут гранатами, але не здалися, — пояснив Ключар. Він зняв свого солом'яного бриля й зашептав «Отченаш» за душі загиблих; я теж думав про душі загиблих, я їх бачив… я бачив хлопців, що сиділи на конарах бука й споглядали на нас.

…Мені було замало одного дня мандрів по лісі; я пив його зелене хмільне пиво наступного дня, і дня третього; я на самоті блукав городищами й капищами; і не заради відпочинку блукав буковими лісами: скрізь проводжали мене очі, визволені з-під штукатурки в Святому Дусі; той, що мав ці страшні очі, теж прийшов на стіну в церкві Святого Духа із піщаних білих горбів Опілля. Тепер я утвердився у цьому достеменно.

Я ніколи не забував колишнього директора нашої Горопаської школи Северина Петровича Гайдаша, який у п'ятдесят сьомому повернувся із заслання додому. Мені переповідали, як він стримів на високому ґанку свого спорожнілого будинку й німотно споглядав на село, на людей, які проходили мимо його воріт; день тоді був осінній, сльотавий, вулиця потопала в багнюці, з полів поривами налітала шарга; ті, що чалапали в багнюці попри Гайдашеві розтрощені ворота, скидали капелюхи й шапки, а жіноцтво хилилося перед ним низько: дехто намагався з Гайдашем заговорити, розпитати про своїх, що теж десь там на сибірах, а він, одначе, їх не помічав, опершись об одвірок, дивився невидюще понад мокрі людські обличчя, немов десь там у клубоччях осінньої мряки розсотував та виміряв сибірські свої кілометри… і сподівався, що на якомусь кілометрі появиться небіжка його Ірина.

Коли, бувало, я приїжджав в село до матері, то вона в'одно підмовляла мене, щоб я по-сусідському порозмовляв із професором. Скажи йому, Василику, щоб не був ані злий, ані відлюдькуватий, бо на все була воля Божа. Я уже не один раз говорила професорові, що можу його обпирати і в хаті попорядкувати, на городі допомогти. Але де, навіть на поріг не пустив. Фуркнув тільки: «Йди-но собі, жінко, геть. Я ні від кого нічого не потрібую».

Гайдаш тримав на ґаздівстві козу й кілька курей, на городі за хатою садив картоплю і всяку-ружну городовину. Як узимі, так і вліті ходив у фуфайці та у кирзових чоботях; чоботи були сорок четвертого розміру, а він, проте, довбав ними землю, як солдат на параді, — і в старість Гайдаш увійшов жвавим, гострим, Сибір йому хребет не зламав.

По правді кажучи, я не дуже квапився загощувати до мого колишнього шкільного директора. Стримувала мене його неприступність? Чи боявся, що покаже мені на двері? Або ж боліла мене душа, що не можу полегшити його горе? А ще, певно, було мені соромно, незручно й грішно, що я учився, здобував яке не є мистецьке ім'я, що ось тепер жирую у світі виставок, поїздок на пленер, туристських мандрів, купаюся в радощах реставраційних відкрить, трачу час на довгі суперечки з колегами в душних майстернях за келишком горілки. Ну, нехай не всі, о, далеко не всі дні мої і труди вартують золотих рамців, одначе це було здобуття самого себе. Я розбагатів… принаймні на той час мені здавалося, що душа моя не гола. А першого мого сільського вчителя роздягли до ниточки, пограбували в нього все, що мав дороге, лишивши йому лише самотність, і ось котрий уже рік самотинне блукає старий Гайдаш дорогами, котрі давно поросли споришем, і він, певно, здогадується, що мандри його безцільні, а все ж сподівається, що на котромусь роздоріжжі очікує його Ірина, на другому син Роман.

І знову починається нове коло.

І знову…

І коли я бачу на високому ґанку старого вчителя, задивленого в порожнечу, то знаю, що душа його не мовчить, він кличе і ніяк не докличеться свого сина Романа.

І тоді я теж починаю пошуковувати й докликуватися його сина:

— Гей-гей, Ро-ма-не!!!

Дивовижно, але Роман таки з'являється з мого дитинства: скрипить наша хвіртка, й на стежці я бачу русявого юнака в круглій синій шапочці з маленьким дашком; гімназист простягає мені цілу бляшану коробку цукерок і при цьому смикає за вухо: «Ти чому, козаче, так поволі ростеш?»

Я почуваю себе винним перед старим учителем, що його Роман живе лише в моїй пам'яті; і маю враження, що люди в Горопахах, відколи Гайдаш повернувся з Сибіру й замкнувся в самотині, як у шкаралущі начебто побоюються старого… побоюються і кладуть собі на карб його висилку до білих ведмедів, Романову загибель, Іринину смерть і навіть старечу його самотність.

Без вини люди винні.

Старого, проте, це не обходить — він собі сам; я не один раз спостерігав, як Гайдаш клепав кирзаками серединою вулиці й не бачив й не чув, як люди несли йому назустріч «слава йсу» або ж «добридень», як хилилися на воротях білі ґаздівські голови, а він далі кресав по-вояцькому чоботиськами й мовби потоптував ними людський пошанівок.

До церкви не ходив і до клубу не знав дороги, до сусідів теж не прорубував перелази; лише два рази на тиждень вибирався до магазину по хліб, дешеві цигарки та інший провіант; поштарка, яку перестрівав на хвіртці, приносила йому пенсію та газету «Бистричанську правду» — і на цьому його зв'язки з сільським світом обрубувалися; виглядало, що Гайдаш сідав у човен, відштовхувався від ненависного йому берега й випливав на пустельні не доступні для нікого плеса.

А все ж мої мама послали мене до нього. Котроїсь неділі я поніс йому в'язку книжок. Двері були відчинені. На веранді й у сінях висіли на кілочках снопики сухого зілля — густо пахло польовою дорогою та витовченим громадським пасовищем. Гайдаш лежав горілиць на облізлій цератовій канапі, димів цигаркою і крізь окуляри дивився в стелю. У кімнаті теж розкішно пахло сухим зелом, і навіть тютюновий дим не міг із ним позмагатися. Було тут чисто, але убого: столик круглий, застелений згорненим по краях обрусом, дубовий темний кренене, що стояв, спершись на дві цеглини, бо передні ніжки його були відірвані, й через те здавалося, що старий креденс гейби згорбився; зате два масивні стільці з бильцями розчепірились обіч столика по-газдівському; я упізнавав усі ці речі, які, певно, Гайдаша тут-таки, вдома очікували, бо з його хати оперуповноважений Ступа зробив колгоспну канцелярію; лише ясенові ліжка зі спальні, пам'ятаю, Клим Гуцько, що був у канцелярії «сторожем при телефоні», поколов узимі на дрова.

Двері до сусідніх кімнат були зачинені, старий, вочевидь, мешкав лише в одній кімнаті, а решта, де були кабінет, спальня і вітальня, зоставалися порожніми; вікна він навмисно забив дошками, щоб хата, як і господар, осліпла й оглухла.

Він не відповів на моє вітання. Довго мовчав. Цигарка диміла в його пальцях, як погасла свічка.

— Ти хто? — спитав, не зводивши й поглянути на мене.

— Сусід ваш, — кажу, — Докії Бережанихи син… Василь, — топтався я біля порога, немов школяр (і таки школярем почувався, як колись).

Він хапливо змахнув із носа окуляри, споглядав на мене прищурено, недовірливо; тривали ці оглядини довго, Гайдаш чи то не пригадував мене, не впізнавав, чи не хотів упізнавати; у примружених очах зблискувала неприхована ворожість.