Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi

З глибини двору просто до поміщицького дому сунула величенька, більше півста, жіноцька юрба. Жінки збуджено махали руками, били кулаками об долоні й підпирали руками боки. Всі їхні вигуки були адресовані до худенької й миршавенької фігури навпроти них. Це був піддідок, з голеним підборіддям та довгими жовтими вусами вниз, у синьому кашкеті, білому парусовому піджаку й високих чоботях. В руці він тримав батіжок. Жіноцька юрба наступала на нього, і він відступав перед нею, задкував сюди, до дому, розкарячуючися й широко розкидаючи руки, немовби хотів спинити жінок і штовхнути їх назад. Це був, безперечно, економ або управитель. Жінки не хотіли балакати з ним, вони вимагали самого пана.

— Ах! — сплеснула руками й закотила очі Нюся. — А татуньо спить! Вони ж його розбудять!

— Нехай пан вийдуть! Нехай сам пан!

— Дівчата! — гримнула Муся на покоївок, що стояли розгублені й бліді, визираючи у двір. — Біжіть же, скажіть же, щоб вони перестали ж. Татко спить!

Дівчата метнулись, війнули керсетками й вибігли в сад. Звідти через хвірточку вони проскочили у двір і тут же, коло штахета, спинилися, злякано притулившись у сутінку до дерев і цікаво з-поза них визираючи. Близько до юрби вони підходити не наважувалися.

— Пана! — лементували жінки. — Пана! На…

І враз зробилося зовсім тихо. Жіночі зойки урвалися на півслові. Руки їхні опустилися. Управитель обернувся довкола своєї осі і підтюпцем побіг сюди, до дому, до надвірного ґанку. Там, на гайку, стояв високий ставний чоловік з підстриженими вусами й довгим волоссям, в шовковій розстебнутій сорочці й накинутому зверху яскравому, перського малюнка, халаті. То був пан — Асин, Нюсин, Тосин і Мусин тато. Лівою рукою він притримував поли халата, в правій, спущеній униз, тримав короткий, оздоблений перламутром та сріблом, стек.

— Що там таке сталося? — заговорив пан і позіхнув. Він так солодко дрімав перед вечерею. Так добре спиться надвечір, і от ці навісні скандалістки перешкодили йому. — Кажіть же, що там таке?

Жінки мовчали. Було чудно дивитися зараз на них, які щойно так галасували та зчиняли такий шарварок. Вони стояли тихі, потупивши очі, спустивши голови, переступаючи з ноги на ногу, перебираючи пальцями фартухи чи запаски. Вони не сміли заговорити… Руки їхні були чорні від землі. Лиця чорні — від вітру й сонця, очі — від думок, печалі й турбот. Тіла їхні були худі, сухорляві й бліді — вони світили крізь рам'я кофт і сорочок. Вони тяжко працювали ціле своє життя. Але говорити вони не вміли і не сміли…

Пан насмішкувато звів брови і вдарив себе стеком вздовж ноги.

— Ну?

Управитель перехилився надвоє і підбіг до ґанку. За п'ять кроків він скинув кашкет й одмахнув його вбік у широкому, поштивому, приземному уклоні. Його довгі вуса ворушилися й плигали. Його губи чи то жували, чи то тремтіли з переляку.

— Прошу пана… — почав був він, але пан спинив його, злегка стукнувши стеком по плечу.

— Зажди, Петровичу! Нехай скажуть самі.

На цей раз в голосі пана вже не звучало післядрімотної солодкої знемоги. Голос пана став твердий, дзвінкий і гучний.

Лава жінок здригнулась і потроху почала посуватися назад.

Але вона зразу ж і спинилася. Позаду їх раптом пролунав насмішкуватий і зухвалий, трохи гаркавий чоловічий голос:

— Що ж, цокотухи, накричали, навищали, нахвалилися, та й по тому? Вони, ваше благородіє, до вас із просьбою, значиться, прийшли.

Жінки спинилися, і пап глянув поверх їхніх голів туди, звідки зринув несподіваний чоловічий голос.

— А це ж хто за всіх озивається? — неголосно запитав він.

— Я… — так само неголосно відповів гаркавий чоловічий голос.

— Хто «я?» — голосніше перепитав він.

— Таж я, — голосніше відповів і голос. — Яків…

— Яків? Ну, вийди сюди, Якове! Ближче. Щоб мені тебе побачити, який такий ти єси?

Жіночий гурт здригнувся і роздався посередині. Крізь прохід, не поспішаючи, неохоче й немов соромливо, вийшов трохи наперед знайомий вже нам солдат Яків Юринчук. Він спинився серед двору і глянув спідлоба. Пан кілька секунд поляскував стеком об полу халата, скоса позираючи на Якова. Потім він вийняв портсигар, дістав цигарку і, не поспішаючи, прикурив від сірника, похапцем і запобігливо піднесеного управителем. Аж тоді він знову обернувся до Якова:

— Тобі, Якове, скільки ще на побивці бути зосталося?

Яків знизав плечима й не відповів. Дивився він кудись повз панову голову, на піддашок ґанку.

— Га? — перепитав пан.

— Тижнів зо два, — неохоче буркнув Яків.

— Два тижні? Ого! Що ж, набридло тут, чи що, знову заманулося на позиції, в окопи, на фронт?

— Мені не на фронт, — так само неохоче мугикнув Яків, — мені в слабосильну ще, а тоді на муштру.

— Ага? А можна просто на фронт. Можна! Я тобі можу в цьому допомогти. От завтра буду в місті, зайду до коменданта. Комендантом у нас барон Ользе, чи що? Ага, прекрасно, він мій родич якраз. Прекрасно! Я тобі можу це влаштувати! Можу!

Яків опустив голову й прикипів поглядом до носка правого чобота. Він роздивлявся цей носок з усіх боків: зверху — з рантів, знизу — з підошви.

— Хочеш, Якове?

Поміж жінок пройшов тихий шелест. Кілька жінок тихо схлипнули й шморгнули носами. Яків мовчав. Пан потяг пахучий дим у себе й видихнув його довгою тоненькою цівочкою.

— Га? Чи в тебе ще поле не скошене зосталося? Га? Ну, нічого. Мої австріяки тобі його за один день приберуть.

Яків враз скинув голову догори і випростався.

— Отож, ваше благородіє, ми того й прийшли. Неможливо, ваше благородіє, за таку ціну австріяків пускати. Та ж сиротам бідним…

Стек пана свиснув у повітрі і щосили врізався в широку барвисту полу його перського халата.

— Мовчать! — скрикнув піп.

Шая Піркес відхилився від балюстради, за якою стояли ми.

— Ходім! Я не можу тут… Ненавиджу…

— Але ж у чому річ?

— Що вони зробили?

— Тихо, хлопці! — цикнув на нас Репетюк.

Але рух і човгання ногами на терасі не пройшли повз панову увагу. Він кинув оком у наш бік. Його обличчя розпливлося привітною молодецькою посмішкою.

— А, здрастє, господа! — махнув він до нас рукою, переходячи зразу на російську мову. — Помешали мы вам? Уж простите, хозяйство!

Наступаючи один одному на ноги, ми мерщій потовпилися вглиб. Нам зробилося враз так соромно і так гидко! Провалитися б на цьому самому місці! І якого чорта ми приперлися сюди! Задкуючи й тиснучись за ріг тераси, ми ще чули вже спокійніші умовляльні панові слова: «Ну, йдіть, ідіть з богом. Бачите, гості в моїх дочок… Не можу я зараз з вами балакати. Іншим разом колись. А Якова не слухайте. Баламута він. Собі погано зробить і вас під халепу підведе… Ідіть! А не хочете, я й зовсім австрійців відіслати можу. Хай хліб стоїть і висипається. Мені що? Хліб ваш. Своїх дітей годувати будете…»

— Господа! — защебетала Тося, теж, як і батько, перейшовши на руську мову. — Прошу, господа! Что ж вы? Еще мороженого!

— Але в чому ж справа? Що таке сталося? — поцікавився Зілов.

— Ах, ви знаєте, вони такі неможливі, ці солдатки! Татко стільки турбується про них, і от, маєте, яка подяка!..

Словом, справа була така. Як відомо, царський уряд охоче віддавав полонених у приватні руки, на роботи, на село, їх треба було годувати, сплачувати за них до казни платню. Звичайно, незаможна частина села не мала змоги наймати такого робітника, бо ж утримувати його потім треба було весь рік. Їх наймали заможні господарі і особливо поміщики. У великих маєтках були цілі табори військовополонених робітників. Поміщики оброблялися самі цією робочою силою, а також спекулювали на ній. Вони відпускали полонених на поля солдаток, які не могли самі вправитися з жнивами. Споловини або за третій сніп полонені збирали бідацький врожай на користь панові. Під проводом солдата Якова, а може, й ним підбурені, прийшли незаможні солдатки до пана просити знизити платню за «австріяків».

— Як же це так! — не стримався Зілов. — Їхні чоловіки на фронті кров ллють, а тут…