Гiлея

— Брешеш! Чого приїхав? — допитувався Карагач.

— Ми тут організовуємо лісництво, — пояснив Каїтан.

— Що?! — приклав руку до вуха дід Опанас.

— Лісництво, — повторила Валя. — Хочемо, щоб тут ліс був...

— А на біса мені ваше лісництво?! — сказав Карагач, дзенькнувши медалями.

— Подуріли люди, — зітхнув дід Опанас.

— «Броня крепка-а», — затягнув Карагач, вирішивши, що ці розмови не варті його уваги. До нього підійшов Максим, щось сказав тихо. Карагач обняв рукою сина і пропік злим поглядом прибульців. — А вони мені не указ! Я п’ю, бо душа моя горить... Горить моя душа, і жизнь кінчається. Ферштеєн?

— Іди, Матвію, поспи, — просила Ганна.

— Нікуди я не піду! — Карагач відвів руку дружини — Хай він мені скаже, за що я кров проливав?! Щоб сидіти в цьому степу і ждати, поки піском позасипає? Чи овець вам пасти? Щоб вони виздихали! — Карагач майже впритул підійшов до Івана. — Чого приїхав?

— Відсиділися по Ташкентах, а тепер командують та на машинах баб катають! — сказав Парамон і теж підійшов до Івана.

— Чого ви причепилися до людини? — втрутилася Ольга.

— Матвію, іди додому! — тягнула чоловіка Ганна.

— Геть зі степу! — кричав Карагач.

Марта немов з-під землі виросла перед Карагачем.

— Не треба, не треба лаятись, дядьку Матвію!

Запорожний мовчки підійшов до машини, вийняв звідти чемодан і клунок, потім дістав якийсь довгий пакунок, загорнутий у вогкий брезент. Карагач мовчки стежив за ним.

— Їдьте, Степане Стратоновичу, — сказав Запорожний Каїтану. — Я вже тут сам...

— Утопія, — пробурмотів Каїтан, сідаючи в машину. — Жаль мені і тебе, Іване... і себе жаль...

— Ми приїдемо з Мартинюком, — пообіцяла Валя. — Чекай... Зараз я нічим не можу тобі допомогти...

— Їдьте, — промовив Іван, — їдьте...

Віліс рвонув з місця, наче зрадів, що не доведеться йому залишатися на цьому непривітному хуторі.

— А ти чого не поїхав? — здивувався Матвій. — Таку бабу тому залишив...

— Тобі що, заклало? — шарпнула його за рукав Ганна. — Ліс чоловік приїхав садити.

— Ти нам хліба привези! — крикнула на весь степ Марина, не випускаючи дітей. — На одній бринзі живемо!

Вилицюватий хлопчик заплакав.

— Он діти плачуть! — знову завівся Карагач. — Геть з мого степу, тилові щури! Ферштеєн?

— Геть з нашого степу! — кричав і собі Парамон.

Іван на якусь мить розгубився, а потім скинув кітель і рвонув обома руками майку: його засмаглі груди були перетяті червоними рубцями. Карагач закліпав очима. Відійшов убік Парамон.

— Ой боже ж мій, та він же увесь постріляний! — заголосила Ганна.

Іван одягнув кітель, взяв свої речі і пішов до хутора.

За ним поволі потягнулися мешканці Овечого.

— Образив хлопця, — з докором сказала Ольга Матвієві.

— Ще й Парамон дурний: «Геть з нашого степу!» — зітхнула Ганна.

— Я ж не знав, — виправдовувався Парамон. — Матвій перший почав.

— Помилка вийшла, — буркнув Карагач. — Ми — солдати, помиримося.

— Треба ж його десь прилаштувати, — сказала Ганна. — Може, ти, Ольго, візьмеш? У тебе хата на дві половини.

— Можна й до нас, — відповів замість дочки старий чабан.

Біля крайньої, Карагачевої, хати Іван зупинився.

— Он до тієї хати йди! — гукнув дід Опанас, показуючи на своє подвір’я. — Марто, проведи.

Марта і Максим взяли Іванові речі і принесли на подвір’я.

— Отут будеш жити, — показала на ганочок Ольга. — Ніхто тобі не заважатиме, хід окремий.

— Спасибі.

— Тебе Іваном звати? — поцікавилася Ольга.

— Іваном.

— Іваном звати, — голосно сказала Ольга мешканцям Овечого, які вже зібралися тут.

Марта відчинила двері, пропустивши вперед Івана. Кімнатка була невеличка, але затишна.

На вікнах вишивані рушники, на стінах — карточки, залізне вузьке ліжко, старенький столик та довга лава — оце й усі меблі.

— Подобається тобі? — запитала Марта. — А ми там будемо жити, — показала на двері, що вели до сусідньої кімнати.

— Я вам дуже вдячний, — усміхнувся Іван.

— Каже: «Я вам дуже вдячний», — передавала Іванові слова, заглядаючи у вікно, Ганна. — По хаті ходить... Сміється... Веселий солдат у тебе на постої буде, Ольго... Жонатий?

— Хто його знає...

— Вони як з дому вириваються, то всі нежонаті, — промовила Марина.

— Спасибі вам, — подякував Іван Ользі, вийшовши на ганок. — Тепер буде у нас контора лісництва...

— Нам аби контора, — розсміявся Матвій, — а гроші будуть. Ферштеєн?

— Що ж, давайте знайомитися, — сказав Іван.

Ганна взяла на себе цю місію:

— З моїм Матвієм та з Парамоном ти вже познайомився в степу, а то мій син Максим, дуже до науки беручкий, всі книжки перечитав з Мартою, — щаслива усмішка промайнула на обличчі Ганни. — Оце Ольга, твоя господиня, а то батько її — Опанас Григорович, а це Марина Гомон, вдова бідна. Дівчинка — Ганнуся, то від покійного Андрія, а хлопчик — Юрко — від казаха...

— Ганно, навіщо ти їм оце розказуєш? — перебила Марина.

— Не сьогодні взнає, то завтра, — відказала Ганна. — Був тут у нас один казах з полонених — Берик звався, Джусуєв, то з рік у Марини в приймах жив... А як наші звільнили область, то знову на фронт пішов і... нема... Казашеня сиротою росте... А це наша Марта, — показала на дівчину, що саме вийшла з хати. — Рік будеш по степу їздити — кращої не зустрінеш.

— Бачу, — промовив Іван.

— Сьогодні вона іменинниця в мене, — похвалилася Ольга, показуючи на зарубки. — Бачиш, вісімнадцять...

— Поздоровляю! — Іван хотів потиснути руку Марті, але вона не подала.

— Оце і всі наші, — сказала Ганна. — А мене Ганною звуть... А тебе запитати можна?

— Питайте, Ганно.

— Скажи правду, чи жонатий, га?

— Ні.

— Як не брешеш, то добре, — вирішила Ганна. — У нас є до кого й сватів засилати...

— Так нікому, — скрушно похитала головою Марина, — один жених на весь хутір, — кивнула на Максима.

— Ще в колодочки не вбився, — зауважив Парамон.

— Поздоровляю вас, Ольго, з іменинницею. Є у мене і подарунок для неї, — сказав Іван, розгортаючи брезент. — Принеси-но, Максиме, лопату.

Іван вийняв із згортка дві метрові ялинки і подав Марті.

— Дякую, — загорілися радісно Мартині очі. — Я таких ще не бачила.

Іван швидко викопав дві глибокі ямки, і вони з Мартою посадили ялинки біля ганку, потім полили водою.

Ольга з молодицями заходилася готувати вечерю. Переморгнувшись, кудись щезли Матвій і Парамон, а Марта все стояла біля своїх ялинок...

Стіл накрили на подвір’ї під хатою, Матвій приніс пляшку горілки і поналивав у чарки. Прийшов і Парамон, з підозріло настовбурченими кишенями.

— Вибачайте, — промовила Ольга. — Чим багаті, тим і раді.

Якби мала, то хіба так частувала б Ольга своїх гостей? Принесла все, що було в хаті: бринзу, цибулю, спряжила яєчню та миску картоплі. Замість хліба — черстві підпалки — вже й забули на хуторі, як той хліб печуть.

Іван зайшов до хати і виніс велику пухку паляницю — мати спекла на дорогу. Брали набожно її в руки, розглядали, нюхали, прицмокували язиками.

— Як сонце...

— І живуть десь люди!

— Аж їсти жалко...

— На те він хліб, щоб їсти...

— Мамо, дай мені шматочок...

— Сідайте вже, — припрошувала Ольга.

— Вип’ємо за Марту, — сказав Іван.

— Щоб щаслива була та здорова.

— Дай боже!

Чарка в Мартиній руці тремтіла. Вперше отак пили за неї, зичили щастя і здоров’я. Марті було радісно, що заради неї зібралися за цим столом хуторяни і що вони посміхалися їй, забувши про свої турботи і печалі. Зараз навіть Парамон здавався Марті гарним. Марта відчула на собі погляд Івана, але подивитися на нього не насмілилась. Краєчком ока бачила тільки його руку з гранчастою чаркою.

Підвівся з-за столу дід Опанас. Високий, худий, з сивим волоссям, що спадало йому на плечі, він, здалося Марті, був схожий на святого, що висів на покуті в хаті. Святий в одній руці тримав чашу, в другій посох; дід Опанас теж тримав у одній руці чарку, а другою спирався на гирлигу. За спиною святого паслися в голубій далині вівці. Отари діда Опанаса скубли вижухлу траву в степу. Святий теж був старий, як і дід, тільки червонощокий і пишний. Видно, що не переробився.