Гiлея

* * *

Данило зупинив трактора біля свого подвір’я, вимкнув мотор, але «універсал» ще довго кашляв і дзеленчав.

— От чорт, без пального працює, — незлобливо вилаявся Данило і зайшов у хату. В маленькій кухоньці чаклувала біля плити мати. Явдоха була висока й худа, на її восковому обличчі, мабуть, навіки застигла скорботна усмішка. Так посміхалася пречиста діва Марія, що була на покуті. Явдоха до церкви не ходила, але ікони висіли в її хаті, і молилася вона, не знаючи молитв. Складала їх сама, не називаючи святих по імені, а зверталася до них просто на «ви». «Ви вже там зробіть, щоб Данило мій живий повернувся та щасливим був... Ви вже там пошліть мені достатку трохи та ласки своєї, щоб з нужди вийти». Ще просила, щоб «вони» допомогли звести їй хату. В цих благаннях Явдохи не було молитовного екстазу, вона зверталася до «них» так, як просила б голову колгоспу чи голову сільради.

Мати поставила перед Данилом миску з пшоняною кашею.

— Чарку налити, сину?

— Не хочу, — Данило відклав ложку, — Ви б, мамо, до Одарки сходили...

— Була вчора.

— Івана сьогодні зустрів з кошиком, мабуть, свататися йшов.

— Казала Одарка, що чекає, але то, сину, ще по воді вилами писано. — Явдоха змахнула фартухом лаву і сіла поруч. — Посилають Івана кудись в піски на службу, то Яринці не випадає з ним... Поїде, то ми це діло й полагодимо. Одарка твою руку тримає, а з Яриною ти вже сам, Даню, переговори веди... Що вона тобі каже?

— Та ніби сердиться, — згадав Данило пригоду в курені. От дурний, і треба ж було... Ще й той нагодився...

— Дівка якщо не сміється, то сердиться, — заспокоїла Явдоха. — Перемелеться, сину. Той з пісків не скоро прийде, а дівочі літа — швидкі. Не буде чекати його Ярина.

— Побачимо, — промовив Данило. — Поставлю трактора та й прийду, мамо.

«Універсал» не заводився. Данило крутив корбою, трактор здригався, кашляв і стріляв на всеньке село, але не заводився. Уже з десяток хлопченят стояло навколо вередливої машини, даючи поради. Данило плюнув, кинув корбу й пішов у садок.

В саду — холодно, непривітно, пооблітало листя, тільки на одній гіллячці висіло яблуко: ніяк не хотіло впасти й згинути. А вже осінь, і вітри ж які віють з Дніпра, а воно тримається. Багато було, а зосталося одне... Треба триматися, Даниле, міцно триматися за оце життя. Ходив же в атаки, багато друзів загинуло, а він завжди повертався з бою. І, лежачи в окопі, Данило мріяв, як повернеться в Кам’янку і так заживе, що й не снилося нікому. Мирне життя поставало перед ним конкретним і простим: хотілося мати жінку, таку вродливу, як Яринка Поливана, добру хату і працювати в степу, косити пшеницю. Це була найкраща робота в світі — косити. Бо коли сієш, то й не видно твоєї роботи, а на комбайні — все перед тобою. Пройшов гони — стерня за тобою, а в бункері зерно. Комбайнер, знову ж таки, на видноті. Це тобі не з батіжком ходити. І заробиш добре, і в газеті про тебе напишуть. Хоч би що там казали, але хочеться, аби й люди знали, що живе на світі Данило Прах.

Коли в сорок третьому році звільнили їх район від німців і Данила призвали в армію, він сказав Яринці на прощання, що любитиме її до гроба. А повернеться живий — одружиться. Вона ховала щасливу усмішку й казала, що ждатиме... От і вір цим дівчатам: тепер з Іваном цілується. Ну, нічого, ми хоч не капітани і не лісничі, але собі ціну знаємо. Він порівнював себе з Іваном, і по всьому виходило, що Данило ні в чому не поступався перед суперником. Правда, нема в Данила такої шкірянки, як у Запорожного, але ось він пошиє пальто з чорного сукна з сірим коміром, нехай тоді Яринка подивиться...

Колись він бачив таке пальто в заїжджого фокусника, ще перед війною. Фокусник у переповненому клубі випускав з рукава голубів, пив бензин і з старої шапки діда Яреми вийняв сорок яєць, качку, півня і метрів сорок червоної стрічки. Після того дід Ярема спалив шапку, а сам пішов сповідатися аж до сказинецького батюшки, в якого вінчався...

Фокусника проводжали всім селом, а він стояв у чорному пальті з сивим коміром на возі й махав рукою. З того часу Данило і мріяв про таке пальто. Виріс, фронти пройшов, а дитяча мрія не полишала його. Сукно вже лежало в скрині — мати купила аж у Херсоні, сивого смушка теж можна дістати в чабанів. От тільки хто ж пошиє Данилові чорне пальто? Був колись кравець Мифодій, так з фронту не прийшов, а Настя, його жінка, якогось лейбика ще зліпить, а пальта не втне. Доведеться в район їхати. Голова колгоспу відпустить на день-два.

Голова поважає Данила, бо якби не він, то стояли б ті нещасні два трактори на приколі, а так — в роботі. І норми Данило виконує. Все добре, аби лиш Яринку в хату привести. До біса цих дівчат у селі, і міг би Данило взяти яку захотів би, та кращої за Яринку нема. До того ж і вчителька, не в полі буде, а з портфеликом... Купив би їй Данило жовтого портфеля, як у того чоловіка, що приїздив торік вчити чабанів стригти овець. Чудасія. Зв’язали йому вівцю, взяв він ножиці і каже, що по науці отак треба і так... Поки домучив ту вівцю, то Кость Смалій дві обстриг... А портфель був славний. Два замки блискучих і пряжка мідна...

Раптом на вулиці щось вистрілило, як із «сорокап’ятки», і загуло. Данило вибіг: чортова пацанва завела «універсала».

— Це отой Гриць зашмарканий корбою завів, — пояснював хлопчик у великій вушанці, показуючи на маленьку постать у довгополому материному сачку.

— Спасибі! — сказав Данило і поїхав на колгоспне подвір’я.

Біля Яринчиної хати він побачив за кущами акації Івана і її — на лавочці сиділи.

Повертався через півгодини, стемніло вже. Данило підійшов до паркана і принишк. Ще сидять. Хоч не видно нічого, та чути:

— Казала, що на край світу підеш зі мною, а боїшся за п’ятдесят кілометрів поїхати.

— Мене наросвіта не відпустить, Іване. Учителів нема... І що ж я там робитиму, якби хоч школа була... Ти не бачив того Овечого хутора?

— Не бачив.

— Ти не гнівайся, але не можу я тепер їхати. Почекаємо.

— Що ж, почекаємо, Яринко...

* * *

Нічого й не зосталося від Катерининої радості, коли побачила сина. Ввійшовши до хати, не сказав ні слова, повісив кашкета, сів край столу. Катерина підкрутила гнота в лампі:

— Ну що, синку?

— А-а, — та й уся відповідь.

Та хіба матері треба говорити багато. Бачить Катерина, що нічого не вийшло з того сватання. З тією Одаркою і чорт не домовиться. Така вже вередлива жінка. Як уже Іван не пара тій Яринці, то нема правди на світі. Отак і посивіє в дівках, хрест святий, посивіє. А ми ще знайдемо. Дівчат цих зараз, як у маю цвіту. Сто прибіжить, тільки моргни. Он Віра Макогонова— як намальована — і така веселенька дівчина, наче сонечко. А Поліна Очеретна? Така вже акуратна, ще й активістка. На всіх зборах колгоспівських у президії сидить, а як говорити почне, то ніби по писаному. Що вже вміє говорити секретар сільради Сильвестр Криничка, але до Поліни йому да-а-леко.

Ой буде шкодувати Яринка, ой буде ще кусати лікті Одарка. Добре було б, якби на весіллі Івановому духова музика грала. Щоб на всеньке село. Іде Іван у парі з Вірою чи з Поліною, — Ярина сльозами вмивається, її Одарку водою в сінях одливають... Отак поволеньки Катерина знову повертає в думках свою радість, але ще ж треба почути Іванове слово.

— Яка ж там, Ваню, мова була? — запитала мати.

— Гарбуза піднесли, мамо...

— А щоб та Одарка вкусилася за язик! Щоб до її хати й стежки позаростали! — Катерина була певна, що вся оця біда сталася саме через Одарку. — Думає, що для нас тільки світу, що у вікні! А Яринка що?

— Не хоче їхати зі мною, каже, почекаємо.

— Куди їхати? Куди ти зібрався? — здивовано подивилася на сина.

— Не хотів зразу вам говорити, мамо... Райком посилає в степ... Хутір такий є. Овечим зветься.

— У степ? А чого ти там не бачив? Ми — не чабани, ми лісового звання. І твій дід, і тато при лісах робили, і ти технікума за плечима маєш, — ніяк не могла примиритися мати з новим призначенням сина.