Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi

Ми роздивилися, Макара і справді не було. Опізнився чи зрадив? Саме тієї хвилини, як ми збиралися вирішати це питання, хвіртка розчинилась і до подвір'я вскочив захеканий Макар. В правій руці він тримав футбольний м'яч, у лівій — добрий пакунок грубезних книжок. Макар, найфанатичніший наш футболіст, був у нас охоронцем м'яча. Він його латав, мастив касторкою, надував і заклеював камери. Щодо книжок, то, певна річ, без хоч невеличкої бібліотеки Макар не міг би виїхати за межі міста на два місяці.

— Ура, Макар! — зустріли ми його. — А де ж твої речі, Макар?

— Розумієш, — заметушився запеклий книжник-футболіст, — взагалі, я не встиг. Поки я зібрав книжки, дивлюсь — без п'ятнадцяти сьома, я скоріше за м'яч і сюди…

Макарова інформація була, звісно, зустрінута гомеричним реготом.

— Як же ти спатимеш, Макар, без ковдри?

— О! — Макар, виявляється, по дорозі сюди встиг вже про це подумати. — Взагалі, це дурниці! На селі, знаєте, є така штука, зветься половою, в неї можна заритися по шию, і буде тепло, як під периною! Крім того ж, взагалі сіно, солома і таке інше. А білизни, взагалі, більше одної пари й не потрібно. Там же, кажуть, під боком став — пішов, значить, і виправ собі підштаники…

Інспектор спустився з ганку й підійшов до Макара теж. Його заінтригував пудовий пакунок з книжками.

— Що це за книжки? — поцікавився він.

— Взагалі, так собі, знаєте, книжки…

— Белетристика? Підручники?

— Ну да, знаєте, і белетристика, і підручники, взагалі!

— Ану, розв'яжіть.

Гомін незадоволення пройшов по нашій лаві. «Що це, огляд? Трус?»

— Розв'язуйте, розв'язуйте! — підохотив інспектор вже цілком офіціальним, інспекторським тоном.

Макар знехотя підкорився. Він розв'язав шворку, і стовпчик книжок розсипався по крилу ґанку. Інспектор висмикнув з купи кілька. Це була непогана колекція гуманістів середніх та ідеалістів нових віків з кількома безперечно рідкісними екземплярами. Поміж них були перемішані окремі книжки Конан-Дойля [211], Бусенара [212] і Жакомо [213]. Одначе особливу увагу інспектора привернули: Юм — «Исследование о человеческом разуме» [214], Спенсер «Основные начала» [215] і Арістотель «Этика» [216]. На його обличчі відбилося відразу і здивування, і поблажлива зверхність:

— Невже ви, Макар, думаєте, що розумієте ці книжки?

— Я ще не читав їх, Юрію Семеновичу…

— І не читайте…

Макар промовчав.

Інспектор раптом кинув бровами на очі. Книжка, яку він висмикнув щойно, не вподобалась йому.

— А це мені доведеться у вас забрати…

— Юрію Семеновичу!

— Да, да! Одержите, як закінчите гімназію.

То було: Герцен — «Кто виноват?» [217].

— Але ж це белетристика, Юрію Семеновичу.

— Це нічого не значить.

— Але ж, взагалі, я мушу її віддати, Юрію Семеновичу. Це книжка не моя…

— А чия?

Макар змовк. Ми стояли довкола, спохмурнілі й сердиті. Піднесений і веселий настрій під'їзду та передчуття не відомих, не звіданих ще пригод був зіпсований. Прохолодний і росяний бадьорий літній ранок втратив усі свої принади й радощі. Стало просто хмарно, сіро і тоскно. Ми були гімназисти, стояли серед гімназичного двору, і інспектор гімназії відбирав у нашого товариша недозволену книжку. Нудьга!

Нарешті, залишивши книжку в бездонній інспекторовій кишені, ми виїхали.

За кілька хвилин ми проминули останні приміські хатки і місто зосталося позаду. Теплий і вільний степовий вітерець прожогом вишмигнув з байраку і вдарив нам зненацька просто в обличчя. Чорт побери! Хай там що, а ми ж за межами міста, за межами гімназичної дисципліни та класних дисциплін. Пілі й вахмістри зосталися там, позаду, он серед тих віддалених будівель і дахів. Попереду аж два місяці волі, цілковитої волі, без позашкільного догляду, в зовсім нових, не знаних, навіть і неуявних умовах невідомого, ніколи не баченого села! Попереду нове й принадне життя, задушевна товариська компанія і безліч таємничих пригод!

Аркадій Петрович зняв і закинув на віз свою формену, з золотими ґудзиками й зірками на комірі, учительську тужурку. Тепер, в самій сорочці, він був схожий ні в якому разі не на педагога, а скоріше на гімназьора-восьмикласника, дарма що й лисуватого. Хотілося. підійти й загилити йому кулаком по спині:

За чотири години путі похриплими, надірваними голосами ми переспівали достоту весь наш гімназичний пісенний репертуар. Заспівували Аркадій Петрович і наш неодмінний співець Матьожа Туровський.

НОВІ ЗЕМЛІ ВІТАЮТЬ НАС

Ми спинилися на пагорбі.

Звідси, з узвишшя, ми бачили світ довкола нас великим радіусом кілометрів на двадцять. До обріїв, скільки сягало око, чергувалися картатою плахтою луки, поля і толоки. Де-не-де їх несподівано розтинав байрак з хаотичним розчепір'ям ярів, приярків і переярків. Де-не-де хвильною стіною здіймався грабовий перелісок з молодим зрубом. Який широкий простір! Яке вільне й непережитне почуття простору!

Впрост перед нами, в глибокій балці лежав величезний і чистий став. Він був до півкілометра завширшки і кілометрів два завдовжки. Він кінчався греблею, млином і вузенькою річечкою. Але за півкілометра річка знову розпливалася великим плесом трохи меншого, широкого й чистого ставу. Потім знову була гребля, був млин, і витікала вузенька річечка. І так — скільки бачило око, без кінця, поки третій чи четвертий став не зникав за зворотом розлогої, широченної балки. Став, гребля, млин, річечка, став — так майже колом оперізувало величезний, плескатий горб, покартований чотирикутниками полів, покраяний смугами доріг, поцяткований зеленими кучугурами дерев. На вершині горба, в гущавині садів і в плямах широких доріг, біліли й синіли хати під стріхами. То були Бидлівці. Ху, як це було прекрасно!

В цей час з-за вигибу узвозу, просто до нас, виринула доволі кремезна, дарма що юна, постать. На голові в неї був гімназичний кашкет.

— О! Мілорд, а ви якими судьбами тут?!

Весело оскирюючись, до нас підійшов однокласник Потапчук.

— Драстуйте, Аркадію Петровичу! — скинув він кашкет до педагога. — Здорові, хлопці! — привітався він і до нас, вдаривши найближчих своїм здоровенним кулаком по плечах.

Зустріти серед невідомих полів і ланів, під неосяжним і вільним небозводом, у гарячих променях літнього сонця свого шкільного товариша — це особливо весело і приємно. Ми оточили Потапчука з радісними вигуками й замолотили його кулаками всі враз. Сердега насилу видерся.

Петро Потапчук, незважаючи на свою дебелу й кремезну, несподівану для сімнадцяти років, постать, був у нас в класі малопомітною особою. Не позначаючися видатними здібностями, він був, проте, всупереч гімназичним традиціям, дуже ретельний до навчання. Майже щороку його виключали з гімназії за «невзнос платы за право учения». Ї щоразу, поблукавши тижнів зо два вигнаним з гімназії, Потапчук повертався нарешті коштом спеціальних благодійних вечорів або ще через якийсь принагідний випадок. Був Потапчук одним з найбідніших учнів нашого класу. Він навіть не мав ніколи власних підручників і користувався тут також з ласки товаришів. Його мати, удова, мала в Слобідці мікроскопічну хатку з мікроскопічним коло неї городом. Щодо землі, то стара Потапчукова мала її всього півморга за три кілометри від села.