Марина — цариця московська

А коронація...

Коронація буде потім. Хоча батько наполягає, аби спершу відбулася коронація, а весілля — потім. У цьому він вбачає свій резон.

А вона багла спершу вінчання. Просто вона виходить заміж. Правда, без особливої любові, на яку сподівалася у своїх мріях дівочих...

Проте наречений нічого. Хай і не найкращий, але й не найгірший.

Годиться.

А любов... Любов і потім прийде. Трохи, правда, насторожувало, що заміж вона виходила в чужу країну. Це вже гірше. Вдома й стіни допомагають, каже бабця Софія, — цікаво, як вона там, у Самборі?

Але й жахатися немає підстав — втішала себе. Вона просто виходить заміж — у якусь там Москву. Жила в Самборі, у батьківському замку, а тепер поживе у Москві — теж у замку, що зветься Кремлем. Тільки й того.

Гірше, що минають її останні деньочки. Дівочі. Бо завтра-позавтра вона вже буде жоною. А поки що — дівчина.

І має попрощатися зі своїм дівоцтвом — воно ж у неї чесним було. Цнотливим.

І тут її фрейліни, які було занудьгували в руському монастирі — тюрма для них тюрмою! — раптом, наче змовившись, загаласували в один голос:

— Дівич-вечір!..

— Дівич-вечір!!.

— Дівич-вечір!!!

І вона зрозуміла, що мусить, як і велить звичай, влаштувати своєму двору, панночкам своїм розвагу — дівич-вечір.

— Ах, ах, як це здор-рово! — захоплено — вона завжди захоплена, щаслива — вигукувала панна Хмелевська і плескала у свої маленькі долоньки. — Це ж так р-романтично!.. Дівич-вечір у Кремлі! Ах, ах!.. Умри, а кращої розваги не придумаєш!

Фрейліни й напосіли, бджілками золотистими загули: дівич-вечір, дівич-вечір, дівич-вечір...

Їх можна зрозуміти — набридло їм у монастирі, де в чорному чорними тінями ходять пісні черниці, моляться та поклони б’ють — не набридне їм!

І їй теж раптом захотілося розвеселих посиденьок — раз-бо на світі живеш! Раз-бо з дівоцтвом своїм прощаєшся!

Дівич-вечір у Кремлі... Справді, як любить вигукувати панна Хмелевська — ах, ах!!!

Дівич-вечір...

А чому це вона мусить влаштовувати дівич-вечір?

Тому, що дівчина...

Що дівчина...

Зразкова й цнотлива при тому.

Тому, що дівчина...

Ще дівчина...

Ще...

Боялася сама собі зізнатися, що вона — дівчина. Боялася того, що станеться після весілля, як вони залишаться ­удвох, як настане їхня перша шлюбна ніч. Вона вже як жона, а він — як муж.

Боялася того і... хотіла.

Багла. До солодкого щему в молодому тілі. І боялася теж до солодкого щему. Юна графиня, яку батько тримав у зразковій цноті. Не мала коханців (які коханці в дівчини?). Ні в кого не закохувалася. Не спізнала навіть платонічної любові. Дівчина... Дівчина-графиня. А це вже й цариця.

А після кожного весілля неодмінно настає шлюбна ніч. Як світлий сонячний ранок після темної ночі. Коли подружжя залишаються удвох у постільних хоромах і вона вперше мусить в одній сорочинці лягати в ліжко з чужим молодим чоловіком. Який чомусь вже буде називатися її мужем. І пригорне він до себе молоду жону — і солодко від того зарані стає, щемко і наче аж острах бере... Бояться того дівчата — власне, тіль-тіль, але й прагнуть того. Бо ж самотній без пари, без любові, старій діві — що то за життя. Так було до неї — завжди було до неї, — так буде й після неї. Завжди буде. Писатиме ж поет через віки: «Закувала зозуленька / В зеленому гаї, / Заплакала дівчинонька / — Дружини немає...»

Тож сьогодні вона має провести своє чесне дівоцтво. Берегла його, цноту свою, леліяла — тож має подякувати дівоцтву своєму і провести його з любов’ю та сумом. Бо ж ніколи воно більше до неї не повернеться і не буде вона у Москві такою безтурботною пташкою, якою була в рідному Самборі.

— Панночки мої. — Фрейліни її зграйкою оточили, защебетали: «Що панночка хоче?.. Що панночка ясновельможная бажає?» — Панночка ваша ясновельможная бажає веселитися. Та й чого нам сумувати, бодай і в монастирі? Не черниці ж ми. Хоч я ніколи не думала, що можу опинитися в монастирі... Бодай і на кілька днів. Але — опинилася. Мабуть, така вже моя доля. Проте дяка Богу, що хоч не черниця. Тож погуляймо, панночки мої, може, це остання моя дівоча ніченька. Погуляємо та й проведемо моє дівоцтво...

Треба було — як велить звичай — звити гільце. Оздобити його квітками, стрічками... Вишневого гільця не знайшли — де ті вишні у Москві! — а соснову гілочку фрейліни її десь роздобули. (Чи не відломили її від сосни, що в Кремлі росла?)

Вином кухмістер забезпечив.

— А пісні... Пісні свої маємо, — щебетали фрейліни. — І ніженьки свої, щоб танцювати... Проведемо твоє дівоцтво, найясніша наша панночко, государиня наша. Ой, проведемо! Як і належить. Раз-бо дівоцтво втрачається, тож треба його провести.

Черниці Вознесенського монастиря осудливо позиркували на ті приготування. Підбирали сухі синюваті губи (і чого вони у них якісь неживі, не рожеві, а синюваті?). У святій обителі, де треба лише молитися, молитися і молитися, гульки влаштовувати? Відколи монастир стоїть, у ньому такого не було — «отродясь»!

Царевій матері, суворій Марфі Нагій, черниці нашептали...

— Що за гульки в святій обителі затівають твої фрейліни, дівки твої безбожницькі? — суворо запитала Марину царева мати — висока, худа, вся в чорному, з чорним аскетичним лицем і теж чомусь із синюватими губами. — Ти вже цариця — які гульки?

— Тому й хочу погуляти, що вже цариця, — визивно відповіла їй Марина, попри те що Марфа Нага називала її дитям, ніжно­стей до неї не відчувала. — Чи у вас, московитів, не прийнято проводжати дівич-вечір?

— Що це таке... ді... дівич... як ти кажеш, вечір? Чи не дєвішнік, бува?

— Дєвішнік, дєвішнік. Будемо проводжати моє дівоцтво.

— Дєвічєство?

— Дєвічєство, дєвічєство...

Марфа Нага подумала, подумала, пожувала синюватими губами...

— Се добре. Коли дєвічєство проводжають, — аж подобріла. — Я теж колись проводжала своє дєвічєство... Гай-гай, як то давно було! Забрав його в мене той ізверг... Тиран цар Іван... Хоча... У всіх нас одна доля — у мене дєвічєство забрав цар Іван, у тебе його забере цар Дмитрій... Ой, кричала ж я... Як він... Сорочку з мене зривав, бо заголити її йому було лінь... Як згріб у свої жадібні ручища... Як цноти мене позбавляв, дівоцтва мого Богом береженого. А потім хрюкав... Як ситий кабан, який вдовольнив свою хіть... А я тоді була... Як препишна здоба. Було що в мене брати, чого мене позбавляти. Він і взяв, і позбавив, і наситився... А я багла любові, якої і «для блізіру» не було. А було злягання. Ба, ба просте зґвалтування... Не спізнала я ні тоді, ні пізніше — ні ласки, ні любові. Він тільки вдовольнив свою хіть, хтивий кабанюра! А до мене йому було байдуже. Товк мене, бувало, й до ранку. Навіть слова до мене не промовивши — лише сопів, сопів, сопів, будь він неладний! Та й не в святій обителі будь згадано.

Марина вражено на неї дивилася — так ось яка вона, царева мати.

— А Дмитрій тебе любить, тож і приголубить. Хоч доля з ним і круто обійшлася, але ніжностей він своїх не втратив — дістануться тобі.

— Ваш син, паніматко, — почала було Марина, але Марфа Нага її перебила.

— Син мій, кажеш?

— А то ж чий іще?

Марфа довго мовчала — висока, худа, вся в чорному, з чорним лицем, що, здавалося, від дум її гірких ще дужче чорніло.

— Може, й мій, — пожувала синіми губами. — Бо ж мала я колись дитятко в Угличі... Мій... А може... Один Господь знає, чий він син...

— Але ж ви його... визнали.

— Визнала? — знову пожувала синюшними губами. — Ви­знала, еге ж, — ствердно кивнула. — Бо так треба було.

— Для кого... треба?

— Яка ти нетямуща! Для царства-государства треба було. А ти... Проводжай своє дівоцтво. Коли маєш його, то чому б і не провести. Раз-бо дівоцтво маєш, раз його і втрачаєш. Ох, ох, не в святій обителі будь це сказано... — Зітхнула. — Не буду заважати. Дівоцтво проводжати. Влаштовуйте дєвішнік. Чи, як ви кажете, дівич-вечір... Любить тебе мій син. Мій... Мабуть, таки мій, дитя моє кровне...