Марина — цариця московська

Згадаймо:

Та й виступає слово «дівка» як синонім слів «кохана», «наречена».

А втім, дівка — більш простіше, народніше. І в той же час це слово з симпатією: «Гарна дівка, як засватана», «козак не без щастя, дівка — не без долі».

Часто означає воно дівчину, якій уже час одружуватися:

«Я вже дівка, мені вісімнадцятий пішов» (П. Мирний).

«Не встигнуть батьки й озирнутися, а дочка — вже дівка на виданні».

Про несміливу, соромливу людину:

«Мов засватана дівка».

«Засиділась — посивіла в дівках» — про тих, хто довго не виходить заміж, про старих дів.

Звідси й дівоцтво (дівування) — як збірне до «дівка». (Діва — вже давно застаріле, колись було в поезії врочисто-піднесене, але сьогодні викликає хіба що посмішку.)

«Заворожить їх за ворітьми молодик, хмелем вдарить у голову терпкий поцілунок — і навіки попливе дівоцтво, як хвиля по річці» (М. Стельмах).

І хоч Марину Мнішек у Москві часто називали дівкою (навіть в устах бояр — «дівка з Польщі»), але це теж не було принизливим. Руські часто жінку, приміром, називають бабою, а дівчину — дівкою...

Звідси й дівич-вечір, дівчачий вечір, вечір дівки — обрядова вечірка молодої напередодні весілля.

На Україні (а полячка за національністю Марина Мнішек все ж таки народилася на Україні, в Самборі, де й минуло її дівування) дівич-вечір — це й дівичник (рос. девишник), вечорина, вечориник, заграванки... (До чого ж симпатичне слівце — «заграванки»!)

Влаштовувалися напередодні весілля як символ прощання з вільним життям дівчини. Такі вечори робилися окремо — як в оселях молодої, так і молодого. Вважалося, що це — обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді. Але в домі нареченої дівич-вечір відзначався особливою поетичністю, ліричністю. Дівчата — подруги молодої — вили гільце, що його оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків. Для гільця найбільше годилася гілка вишні або сосни. Гільце зазвичай символізувало незайманість, красу та молодість. Разом з гільцем виготовляли вінки для молодого і молодої — як символ наречених. І неодмінно одягання вінків супроводжувалося ритуалом — на долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжку, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата надівали на голову весільний вінок.

Старша дружка чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила його біля нареченої і накривала їх рушником, посипала житом...

Ось після цього ритуалу молодих вже називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню й сусідів на своє весілля...

Молодий, він же цар, за весільним обрядом князь — не влаштовував напередодні весілля прощального вечора, званого в росіян «мальчишником». Мабуть, тому не влаштовував парубочого вечора, що після приїзду нареченої до Москви, зокрема після того, як вона поселилася у Кремлі, вечірки у нього влаштовувалися чи не щоденно. На ті царські посиденьки в Грановитій палаті збиралися бояри й дворяни, яким цар особливо довіряв, і гуляли чи не до ранку. Музики не вгавали, танцівниці вибивали стрункими ногами хіба ж таке! На тих гульбищах захмелілі бояри також вітали царя із майбутнім вінчанням, що ним і мало скінчитися його парубоцтво та воля парубоцька. На тих гамірних і розвеселих вечорах цар любив розігрувати з себе хвацького дівчачура, такого, що захоплюється дівчатами. (А втім — він і був таким насправді, бо дівчатами, попри все, встигав займатися!)

Зводився з позолоченим кубком в руці, молодий голос сріблом дзвенів:

— Годі!.. Відгуляв своє! Ой, відгуляв! А тепер мене чекає в Кремлі остання у моєму житті дівчина.

— Не остання, не остання! — кричали захмелілі дворяни та бояри, сміючи перебивати царя, — таке перебивання царської мови було неприкритим підлабузництвом. — У такого царя, як наш, — ­хай Господь доточує йому і доточує віку! — не може бути дівчина останньою, бо іншого такого парубка й у світі білому немає!

— І все ж, — цар був явно потішений улещуванням двірських, — парубоцтво моє кінчається, а остання дівчина, яка мене чекає у Вознесенському монастирі, стане моєю жоною!

— Першою! Першою! — дозволяли собі й таке захмелілі двірські. — У батечка твого було вісім жінок, не рахуючи возлюблених, яким несть числа!

— Шо гуторити, дєвочєк він товк чи не щодня. Кажуть, більше тисячі їх попортіл!

— Жаль, але до батечка мого мені далеко, — чи не щиро журився Дмитрій Іванович. — Хоч я в цьому ділі не останній, але... До батька, до царя Івана, кажу, мені далеко. А тому спорожнімо кубки за мою останню дівку, яка ось-ось стане моєю жоною!

— Першою! Першою! — не вгавав високопоставлений, але все ж служилий люд.

— Але якби панство, — цар мимовільно вжив слово з польської мови, яку добре знав, — знало, яка це дівчина — Марина з Польщі! Іншої такої — світ обійдеш, а не знайдеш! Як глянув на неї вперше у Самборі, так і відчув: усе, скінчилося моє парубоцтво!

— Славна, славна дівчина, а наша завтрашня цариця! — погоджувалися служилі.

Мине не так і багато часу — лічені дні, — як вони обурливо назвуть Марину «дівкою з Польщі». Але тоді вона ще була для них дівчиною.

І теж прощалася зі своїм дівоцтвом...

Переміна в її житті була крута (а круте дерево, кажуть, потребує і крутого клина) — крутішої годі й уявити, бо то вже буде люта переміна. Звідтоді як вона — вчора ще просто дочка польського воєводи, бодай і магната і знатного шляхтича, але все одно провінційного королівського старости, — опинилася не просто в Москві, а в самому її Кремлі, й опинилася в статусі цариці руської держави, вона втратила спокій і ніде не могла знайти собі місця. Зовні, правда, залишалася спокійною і навіть величною, але в душі, у всьому її єстві все нуртувало й клекотіло, як на доброму вогні: вона — цариця? Руська цариця. Вчорашня дівчина з якогось там Самбора! Бодай і графиня. Справді, таке й не присниться, таке й уявити годі. Вона ж бо провінційна баришня!

Таке трапляється лише раз...

На тисячу років.

І випало це їй. І вона приїхала в Москву зі своїм двором (Єзус Марія, у неї вже є свій двір!), а через кілька днів вінчання й коронація...

Коронація і вінчання.

І вона вже законна цариця.

Руського царства-государства.

І вона вже — перша дама того царства-государства і його повелителька.

Матушка руського люду.

Справді, таке годі уявити — навіть маючи найбурхливішу й безберегу фантазію. Чи не тому, опинившись у Кремлі, вона раптом відчула тугу... за Самбором!.. Сама собі повірити не могла, що вона... за Самбором у душі затужила. Далекою провінцією польського королівства. А відчула тугу. За звичним їй життям, що у неї до того було і його вона сприймала як найкраще у світі білому життя!

Але ж до минулого вже не було вороття — попереду коронація. Ось тому й тіпав її неспокій, що попереду була коронація. Не кого-небудь, а її буде короновано... І у всьому її єстві все нуртувало й навіть страхало її — вона цариця?

«Ой леле!» — вигукнула б її бабця Софія й хутчій би перехрестилася — цур йому пек, такому наводженню! Мані такій! Насланню!

Заспокоювала себе лише тим, що намагалася не думати про коронацію — якої мовби ж і багнула і якої так жахалася.

Тому думала не про коронацію, а лише про вінчання.

Заспокоювала себе: вона всього лише виходить заміж.

Так їй було легше в кремлівському монастирі, де вона, правда, аж почувалася наче б як ув’язненою — з якої це причини?

А хвилювання... То, переконувала себе Марина, звичайне хвилювання дівчини, яка виходить заміж. Всього лише...

А заміжжя — се таке. Кожна дівчина колись та виходить заміж. От і їй підоспіла пора. Не буде ж вона сидіти в батьковому замку старою дівою. Пора, пора обзаводитись власним сімейством. У світі Божому кожна пташка має свою пару...