Марина — цариця московська

Мешкав королівський староста Юрій (Єжи) Мнішек із своєю родиною у міському замку, що в ті часи й до кінця XIX ст. був найважливішим тамтешнім об’єктом.

Знаходився він там, де нині в Самборі площа Замкова.

Замок... Укріплене житло феодала доби середньовіччя з оборонними, господарськими, культовими та іншими будівлями, звичайно ж оточене високим кам’яним муром з кількома вежами і потужною в’їзною брамою.

Як писатиме Леся Українка, «...пан гуляв у себе в замку, / У ярмі стогнали люди, / І, здавалось, що довіку / Все така неволя буде».

Сьогодні від Самбірського замку залишилися тільки рештки оборонних ровів та валів із залишками бастіонів, а також місток через Млинову.

А колись він був грізно-неприступно-величним, улюбленим місцем відпочинку королів, їхньою літньою резиденцією у тих мальовничих краях. Своє значення замок втратив аж в кінці ХVIII ст., а вже у 1792 році міський уряд, викупивши його будівлі, відкрив там бровар (пивоварний завод), а в 1825 році на території замку спорудили приміщення повітової лікарні — нині Самбірська центральна районна лікарня. А колись... А тоді...

Процитуємо перший опис замку, що подається в люстрації — інвентарному описі Самбірської економії — за 1686 рік:

«При в’їзді до замку з міста перед брамою є міст мурований з поруччям (основа збереглася до нашого часу). Перша брама з дерева, квадратна, вкрита новим дахом, до неї подвійні двері. На тій брамі вгорі дві кімнатки з однією стінкою, в котрій були двері. Із сіней вхід до малої кімнатки з трьома вікнами без дверей, поруч друга кімнатка.

З цієї брами, зліва, є вхід до кордегарди (кімнати для тимчасового відпочинку варти), в ній є карцер. При виході з кордегарди друга брама, на якій зверху було дві комори. Навколо тих комор, над брамою — ґанок без баляс (баляси — виточені фігурні стовпчики поручнів балкона, сходів і т. ін., а також поручні). Над самою брамою великий купол, вкритий ґонтом. З правого боку стояв великий старий будинок (мабуть, вартівня).

Замкова каплиця побудована з дерева на кам’яному фундаменті, накрита ґонтом. Мала невеличку башту, покриту бляхою. Всередині вівтар з образом розп’ятого Ісуса Христа, накриття оздоблене червоними гербами з френзелями, обрус вишитий червоним шовком, чотири лави для сидіння людей. Каплиця всередині вся помальована, мала шість вікон. Хори також помальовані і решітки дерев’яні з вікнами, звідки король з королевою деколи слухали службу Божу. Була також сповідальня (конфесіал) для вислуховування сповідей. Підлога була з кам’яних плит.

Далі палац, у якому зупинялися король з королевою, потім ще один палац. Галерея перед дверима, в якій підлога кам’яна, баляси дерев’яні навколо галереї, над галереєю великий купол покритий ґонтом, двері до палацу подвійні.

В сінях шість вікон з кватирками, оправлених оловом. Два великих столи, по обидва боки лави, підлога кам’яна. Навколо було кілька інших кімнат, що сполучалися між собою дверима.

Палац хоч і великий, але був обставлений скромно, весь під дахом, до якого були прикріплені дві великі драбини.

Посередині площі стояла альтанка, покрита ґонтом. Напроти стояв свіжовимуруваний будинок з пивницею (підвалом), можливо, мисливський будиночок, збоку велика кухня, стайня і декілька інших панських будинків. Кругом замку готів паркан з дерева. Окремо на підзамчу знаходилася пивоварня з двома великими і чотирма малими бочками (чанами), далі винарня, скарбниця і три млини».

Хоч як не дивно, але кам’яних оборонних мурів замок не мав; дерев’яний — правда, дубовий — палісад, та й потому. Але і його нелегко було взяти штурмом, він теж надійно захищав. А втім, вороги так ніколи і не штурмували Самбірський замок, аж доки він сам від часу не зруйнувався...

Життя в Самбірскому замку йшло своїм узвичаєним ходом, дещо навіть буденним, але для маленької Маринки воно було сповнене таємниць і пригод, що їх вона — маючи добру фантазію — здебільшого уявляла і потім вірила, що саме так воно і є. Як вірила і в те, що біля фонтана й особливо в саду живуть якісь добрі «дива». Світ, що ховався за палісадом, був її світом, її батьківщиною і справді здавався їй таємничим світом, незвичайним, таким, якого ніде більше немає, світом, повним розваг і безтурботних гульок. У Самборі вона була найщасливішою — до шістнадцяти-вісімнадцяти літ. Хоча... Мабуть, ні, найщасливішою вона буде у Кракові, на власних заручинах — королева з королев! — і потім дев’ять днів у Москві царицею. Аж цілих-цілих дев’ять днів!.. Але в Самборі... В Самборі вона почувалася безтурботним пташам, без гріхів, без клопотів, без турбот, переповнена рожевими мріями про свою будучину, дівча-піддівок, яке ставало вже дівчиною на виданні, дівчиною-вишенькою, котра почала розквітати, півонія, що так червоно-вогняно-гаряче заполум’яніла.

— Ти — моє янголятко, — казала, бувало, їй мати, і вона таки почувалася тоді безгрішним і безтурботним янголятком.

— Бо ти — дитятко-курчатко, — ласкаво-лагідно казала й бабця Софія.

То були її найщасливіші роки.

Не було в палаці королівського старости такого куточка, де б вона не побувала, в саду чи й біля фонтана, вздовж і впоперек вибігала замкове подвір’я. Усе їй було цікаве в Самборі, світі її великому-великому, адже вона тоді відкривала для себе життя, всюди буваючи: від мурованого мосту перед в’їзною брамою і до замкової каплички з розп’яттям Ісуса Христа у вівтарі, не кажучи вже про палац, у якому колись зупинялися королі і де вони, Мнішеки, були повноправними господарями. І палацу, і навколишнього краю. Особливо любила бувати в мисливському будинку батька, бігала на пивоварню — там такі гарні бочки стояли, на винарню, до млинів, де поралися загадкові і трохи аж лячні мірошники, білі від млива... А сад з фонтаном, а... Все, все у замковому світі їй було вдивовижу! Виховательки і доглядачки (та й гайдуки теж) ледве встигали за нею — самотньою воєводину дочку не залишали й на мить. Така була сувора вказівка самого пана воєводи.

Кілька разів дівчину возили на її бажання до Дністра на прогулянку, де вона залюбки гуляла в супроводі няньки (але неодмінно з доброю охороною гайдуків чи надвірних козаків). Додому поверталася засмаглою, обвітреною, з очима, повними захоплення, з прутиками червоної верби — такими гарними, вони довго потім стояли у неї у вазочці і звалися так загадково — самбірки. (Очевидно, то був краснотал. Шелюга. Або червоний верболіз, званий по-місцевому самбірками.)

Влітку староста влаштовував для своєї родини поїздки в гори, звані, як вона дізналася, Карпатами, на полонини, куди вони вибиралися довгим поїздом, що складався з десятка карет, візків та сотні вершників, які скакали обіч. Десь на полонині Мнішеки зі своїми слугами та гайдуками отаборювалися бувало й на кілька днів. (Тоді спали в наметах, що так вабило Маринку.) А вечорами — багаття, танці і співи біля огнищ найнятих музик. Їй запам’яталися смерекові гори, бескиди, бурхливі річки, що, нуртуючи, неслися з гір, зелені полонини, по яких білими хмарками ходили вівці. Любила слухати трембітарів, які грали (трембітарили) на своїх довгих берестяних дудках... Це їй запам’яталося на все життя, і коли вже в далекій Москві, на Волзі чи й у Коломні згадуватиме ті поїздки в Карпати, то в душі озиватимуться трембіти і здаватимуться їй рідними. Хоч батько й запевняв, що то всього лише «хлопська музика», груба для витончених вух шляхти...

Коли підросла, любила вибиратися з батьком на полювання — одного разу навіть дивилася, як на рогатину брали ведмедя. Жахалася, як він ревів у передсмертних корчах, намагаючись вирвати зі своїх грудей рогатину...

То був бурий карпатський ведмідь, здоровенний! А ще як звівся на задні лапи, то й з добрим дядьком зростом зрівнявся.

Від болю й наруги він так ревів, що в неї аж у вухах позакладало, і вона дуже тоді злякалася.

— Вуйку, вуйку, не дурій, — благали його гайдуки. — Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо... Така тобі випала доленька...

Потім Маринці той ведмідь навіть снитиметься. А приходячи в її сни, людською мовою казатиме: «Ти не бійся мене, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!» І вона довго полохатиметься при одній згадці про ведмедя та прохатиме пильніше в’їзд до брами пантрувати, аби в замок не проник бува ведмідь... Жахатиметься, мабуть, від отого парадоксального: «Я тобі нічого лихого не вчиню, тіко уб’ю тебе!»