Марина — цариця московська

Батько лише весело гмикав: нащо, питав, тобі царевич? Та й де він візьметься? Та й у кожного царевича вже неодмінно є своя царівна. А ти — дай тільки строк — вийдеш за графа. Ми, Мнішеки, графи, то й зять у нас має бути графом. Тож і не треба вище себе стрибати.

А вона вперто чекала царевича.

Чекала, чекала, чекала, сама посміюючись зі своїх дитячих мрій, — і таки дочекалася.

На свою голову.

Самбірський замок, зазначають історики й краєзнавці, є відомим в українській історії... Ні, ні, не великими — чи будь-якими — баталіями біля своїх стін (яких там ніколи й не було), а тим, що саме тут самбірський староста Юрій (Єжи) Мнішек прийняв збіглого російського монаха Григорія Отреп’єва, який видавав себе за сина московського царя Івана Грозного (а раптом він ним і був насправді — хто тепер достеменно скаже?) — Дмитрія. В історії відомий, як Лжедмитрій І. Юрій Мнішек, пан староста самбірський і воєвода сандомирський, пообіцяв самозванцю допомогти, але за це забаг одружити його зі своєю донькою Мариною...

Що було, то було — забаг. (Та й хто на його місці в подібній ситуації не забагне — хіба той, хто сам собі ворог, а таких вдень з вогнем не знайдеш.)

Царевича Дмитрія вважав за такого, що посланий їм самим Провидінням. Єдиним шансом вирватися з буденщини — свій високий статус королівського старости, для інших недосяжний, пан Юрій вважав, що вже переріс. А бажання піднятися ще вище тільки подразнювало його самолюбство, тому шанс, посланий Провидінням, не можна було упускати. Крім усього, він принесе їм і багатство, а вони на той час вже дещо збідніли, позалазили в борги, хоча старанно те і втаємничували, але криве та погане, як не ховай, а воно таки гляне!

І звичайно ж вивищить їх над самим королем Речі По­сполитої, не кажучи вже про шляхту, і прославить їх на віки вічні. Адже, як був певний пан воєвода, зібралися вони з Мариною не куди-небудь, а в саму Історію. І це при тому, що для такої примхливої і перебірливої пані, що її давні греки звали музою Кліо й зображували із згортком папірусу чи пергаменту, Мнішеки були надто пересічною шляхтою, а бач... Путі Господні, як і путі пані Історії, часто бувають незвідомими... Чи — завжди незвідомими.

Один з біографів Марини цілком слушно зауважує:

«Швидше всього, доля Марини Мнішек склалася б, як звичайно, закінчилася б більш-менш вдалим заміжжям, що примножило б родові зв’язки і багатства сім’ї Мнішеків. Але спокуса шлюбу з майбутнім московським царем виявилася такою великою, що всі учасники драми заплющили очі на дивні обставини з’яви царевича Дмитрія Івановича із небуття».

Марина, зазвичай, і того разу повірила батькові. Коли він їй сказав: це справді Дмитрій, справді син царя Івана...

І Марина на все життя, що в неї ще лишалося, повірила — інакше й бути не могло: Дмитрій — істинний син царя Івана, тирана з тиранів. Але тут царевич не винуватий, батьків при народженні — тирани вони чи не тирани — не вибирають. Головне, що він царевич, і вона тому вірила і пишалася, що до неї посватався не хто-небудь, а сам царевич! Як у казці! Їй-бо, як у казці!.. І вона квітла тією чічкою з карпатських полонин, що її колись подарував їй молодий гайдук, як полювали ведмедя, файний парубок-леґінь. І вона, замріявшись, ні-ні та й наспівувала:

— Ой чічко ти, си чічко...

І квітла — тією квіткою, що її на полонині і в горах називають чічкою.

А над прадавнім Самбором, над замком королівського старости голубіло таке високе і таке бездонне небо, на якому корабликами пливли білі хмарки, та десь співали трембітарі, а їй здавалося, що у світі білому ось-ось щось станеться і життя її круто зміниться, адже до неї посватався сам царевич. Це ж треба! Про що мріяла, те й збулося. Як ніби царевичі тільки те й роблять, що сватаються до провінційних дівок.

II. Царя без цариці не буває, або Опісля Григорія Отреп’єва

...Десь у якомусь царстві, а може, й королівстві жили собі чоловік та жінка. І була у них дочка, та така клепана на язик, гостра та розумна, хоч би й кому не попустить, хоч кому носа втре.

Усі в тому царстві — а може, й королівстві — звали її «бідовою».

Сповнилось їй вісімнадцять років, дівка стала на порі. Батько й мати чекають уже старостів — от свати прийдуть...

Аж — гульк! — аж ось і вони приходять...

Це із казок, що їх розказувала маленькій Маринці бабця Софія, вірна її нянька, звана в сім’ї Мнішеків на французький манір бонною, як вони бувало сиділи вечорами біля теплої грубки, де під завивання хуги воєводина дочка залюбки слухала казки...

З офіційної хроніки

Іван IV (Іван Васильович Грозний), великий князь московський (з 1533), перший російський цар (1547), син великого князя всія Русі Василія III, мав од п’яти офіційних дружин (з неофіційними їх більше) восьмеро дітей, але, помираючи, залишив після себе лише двох синів: слабоумного Федора від першої жони Анастасії Романової і маленького Дмитрія від останньої — Марії Нагої, котрому і судилося на віки вічні увійти в історію під ім’ям самозванця Лжедмитрія І.

Федір, підтриманий більшістю бояр, був посаджений на трон, а Дмитрія з матір’ю і дядьками відправили у заслання до Углича. Там 15 травня 1591 року царевич за загадкових обставин загинув.

Одна з книг із серії «Дитяча енциклопедія» «Загадки історії» (Харків: «Фоліо», 2007) побудована за інтригуючим принципом (досить лише заглянути до змісту): «Загадкові знаки», «Загадкові події», «Загадкові країни», «Загадкові постаті», «Загадкові долі»...

Так ось IV розділ, що зветься «Загадкові постаті», розповідає у тім числі й про нього — про «царського сина Гришка Отреп’єва» (набрано в лапках). Та і який підручник з історії про той період, не кажучи вже про серйозні наукові дослідження епохи Смутного часу в Московії, що згодом переросла в громадянську війну в Росії, обійдеться без нього, без царевича Дмитрія Івановича, який ніби й з’явився для того, щоб створити в історії загадки, він же Лжедмитрій І, він же — справді детектив! — «Гришка Отреп’єв», про якого хто тільки не писав, починаючи з часів Олександра Пушкіна, чи ще й раніше!

«За стінами Московського Кремля, — пише цитоване видання, — напевне зберігається більше таємниць, ніж у Мадридському дворі, та й дворах інших монархів Європи разом узятих. Однією з таких таємниць є загадка Лжедмитрія І. Хто він насправді? Принц чи жебрак? Монарх чи чернець? Двічі воскреслий? Двічі вбитий? Запитань багато. Відповіді жодної — самі лише припущення й версії».

Углич — місто обласного підпорядкування Ярослав­ської області Росії, райцентр. Розташований на березі Волги. З 1280 року — столиця Углицького князівства, залежного від Москви. Знане нині чи не у всьому світі тим, що саме тут, в Угличі, у 1591 році загинув царевич Дмитрій Іванович. Граючись у дворі, він раптом упав з ножовою раною в горлі і швидко помер. Його мати з родаками звинуватила у вбивстві москов­ських служилих людей, які тоді перебували в місті, і їх одразу ж прикінчили городяни, які збіглися на крик Марії Нагої...

Згодом прибула з Москви слідча комісія. Висновок її розслідування був такий: царевич, граючись ножем, у нападі епілепсії сам на нього і наколовся...

Офіційна довідка

Епілепсія (від грецьких слів, що перекладаються, як «нападаю», «схоплюю») — падуча хвороба, психічне захворювання з хронічним перебігом, яке характеризується приступами розладів свідомості, що здебільшого супроводжуються загальними судомами. Напад починається раптово, іноді у хворого виникає передчуття його (епілептична аура), головний біль, дратівливість тощо. Розрізняють генуїнну епілепсію (природжена, істинна, або епілептична хвороба) і симптоматичну (спричинювану захворюваннями головного мозку — пухлинами, травмами, хронічним алкоголізмом, інфекційними захворюваннями тощо). При епілепсії порушується діяльність нервової системи, змінюється психіка, знижуються розумові здібності. Так званий великий епілептичний напад супроводжується судомами всієї мускулатури, може припинитися дихання (обличчя стає синюшним, з рота витікає піна), статися мимовільні сечовипускання й дефекація. Після нападу хворий засинає. При так званому малому нападі (триває кілька секунд) потьмарюється свідомість, але судом немає. Бувають і інші форми епілепсії. Лікування — суто індивідуальне, комплексне. Але...