Ув'язнена скрипка

Саме завдяки чоловіковому передчуттю я уникла арешту. Довірившись своїй інтуїції, він не пустив мене на конгрес.

Омеляна протримали у в'язниці до самої війни з німцями. Поляки ще не набули, на щастя, досвіду більшовиків. Тому, коли вибухнула війна, всіх політв'язнів повипускали на волю, а не розстріляли, як це практикували їхні східні сусіди.

Першого дня німецько-польської війни, 1 вересня 1939 року, я дістала побачення з чоловіком. Поспішаю до Бригідок, а назустріч ковпотять якісь перелякані закривавлені люди. Агій, думаю, що воно таке? Аж то німці влаштували криваві жнива. Кинули бомби на ринковий майдан, де було велике скупчення людей, безжалісно й методично розбомбили залізничний двірець. Там загинули й мої подруги.

Я ж нічого того це знаю поки що. Стою собі під Бригідками, з ноги на ногу переступаю від нетерплячки. Навколо метушаться обідрані, обпалені, окривавлені люди. Сприймаю те все якось відсторонено, бо маю бачитися з Мільком. На душі прикро, гнітить якесь важке передчуття. У небі темно від літаків. Я собі гадаю, що то польські. Та й більшість людей, очевидно, так думала, Міщани позадирали голови до неба й стоять гуртками не лише на хідниках, але й посеред вулиці. Коли розкумекали, що воно таке, заметушилися. Ніхто ж бо не знав, як рятуватися від повітряного нападу, а команди не було жодної. Паніка, загальне сум'яття, хаос. Нарешті брама Бригідок відчиняється навстіж, і в неї рине потік дітей, жінок. Що б то мало значити? Виявляється, в'язничні охоронці зібрали тут свої родини, бо гадали чомусь, що німці не бомбитимуть в'язниці.

Приступаю ближче до конвоїрів та й кажу, що у мене побачення з чоловіком. Ті вирячилися на мене, як на якусь ненормальну. «То цо, пані, цо пані! Яке видзенє? Война! Пані не розуме, же война?!» Ось так, під брамою Бригідок, довідалася, що розпочалася друга світова війна. Так довго очікуване моє побачення з засудженим Омеляном не відбулося.

IV. «В ряд ставай, щоб не було запізно!»

У Львові воєнна колотнеча. Повно військових. У небі гуркочуть німецькі літаки. Польські з'являлися лише після заходу сонця. Містом розросталися грабежі й розбої. Польським батярам було де розвернутися. Щодня грабували якусь крамницю або й кілька. Не було жодного правопорядку. Розгардіяш, страшенна паніка, бандитизм. Почався загальний голод. Біда!

За день до приходу німців в'язниці повідмикали. Ув'язнені повиходили на волю. Хоч не всі. Декого евакуювали, головно, дівчат. Омелян повернувся додому.

Вулицями Львова гуркотіли мотоцикли. Перші німецькі стежі. Омелян швидко зорієнтувався в непростій обстановці. Того ж таки дня організував оборону собору святого Юра від грабіжників та різних зловмисників. Багато допомагали йому львівські студенти. Дуже активні були брати Малащуки, Роман і Генко. Коли потреба в захисті храму відпала, Мілько роздобув десь коні, й ми подалися на його вітцівщину — до Нового Села. Про залізницю чи якийсь інший транспорт годі було й думати. Все навколо паралізоване, в тому числі й транспорт.

На Любачівщину приїхали ми в той час, як там створювалася демаркаційна лінія між німецьким Рейхом та Радянським Союзом. Керівники двох імперій поміж собою вже домовилися про розподіл територій та сфери впливу, не намагаючись навіть при цьому врахувати волю місцевого населення. Демаркаційна лінія проходила неподалік Нового Села. «Гам були великі стави, болота, а за ними — невеличке містечко Чесанів. У ньому були вже німці, а в Новому Селі починали господарювати більшовики.

Відновився помаленьку рух поїздів. Невдовзі я змогла поїхати по маму й брата до Коломиї. Ми не думали залишатися під більшовиками, бо добре знали, що то може коштувати для нас.

У Львові, вже на зворотньому шляху, оббігала всіх наших знайомих. Зайшла й до Миколи Атаманюка. Він родом з Мишина. Дуже був діяльний і відданий справі хлопець. Тож забігла я до Миколи на квартиру, а його вдома нема. Ірина Стельмах, його дружина, смажить щось на кухні. Кажу їй, аби кидала все й розшукала Миколу. Разом подамося до Любачева. Тим паче, що він мав передніше якісь конфлікти з львівськими баришівниками.

До Атаманюка зайшла ще раз через кілька годин. Але Миколи знов не було. Як могла, переконувала Іру, що їм доконче треба втікати зі мною. Проте на любачівський поїзд вони так і не прийшли. Причини не знаю. Лише знаю, що Миколі це коштувало життя. Його через три дні після моїх відвідин забрали більшовики. Через якийсь час, того ж таки тридцять дев'ятого року Миколу Атаманюка замордували.

Совіти хапали й безжально знищували всіх свідомих українців. Почуття жалю чи бодай здорового глузду вони не мали. У Чесанові спішно організувався Український Національний Комітет. Омелян Грабець стає його головою на Холмщині. Був це специфічний Комітет і завдання та цілі мав особливі, бо функціонував на пограниччі. Члени його перебували в постійній напрузі між фашистським молотом та більшовицьким ковадлом. Проте діяв Комітет бездоганно зрештою, як і все, що організовував Мілько. Було налагоджено масову переправу українців, які бажали врятуватися від більшовицького «раю». Їх великими групами переховували вдень у лісі, в селі — по хатах, а вночі через стави, мокляки, болота перепроваджували таємними стежками на німецький бік. На кожному кроці чигала страшна небезпека. Треба було пильно хоронитися від більшовиків. З Коломиї цим «переходом» скористалися Сливинський, Малащук, Витвицькі, Гумінілович Степан… Загалом, людей врятували без ліку. Омелян на перших порах сам проводив утікачів. Згодом провід заборонив йому особисті переходи. Йому довірили організацію цієї складної й небезпечної справи. Завдяки його здібностям та вмінню з хижих пазурів сталіністів вирвалося чимало видатних галичан.

Утікачі потрапляли до Кракова, де їм надавали все необхідне. Тут діяла розгалужена мережа українських організацій. То був своєрідний пересильний пункт, звідки люди з надійними документами та грошима потрапляли до інших країн.

Чоловіка вдома я бачила вкрай рідко. Якщо й приходив, то втомлений, виснажений до знемоги. З власним часом, здоров'ям, навіть життям більшість із нас тоді не рахувалася. А Мілько й поготів. За кілька годин вдома він поповнював сили й знову поринав з головою в роботу, яку цінив понад усе, навіть, понад власне життя, хоч життєлюб був великий. Але щастя собі й своєму народові треба було виборювати в тяжкій боротьбі з загарбниками різних мастей, але з'єдинених несамовитою ненавистю до України, нестримним бажанням уярмити її люд.

Один звір, спритний, дужий, хижий, кровожерний, приготувався до смертельного стрибка на другого, велетенського, лютого, лінивого, але такого ж кровожерливого…

На кордоні, на перший погляд ніщо не віщувало війни. Не видно було скупчення військової техніки та солдатів чи якихось значних їх переміщень. Відчувалася тільки якась дивна напруга. Страшне лихо зависло десь у високості, готове будь-якої миті впасти на голови збідованих людей по обидва боки кордону.

Хоч війни всі чекали й готувалися до неї, кожен по-своєму, окрім хіба що сталінських служак (у переддень страшної для всього людства події їм не вільно було навіть слова мовити про війну з німцем). Нагрянула вона несподівано. Лихо завжди падає зненацька. Мобільне, моторизоване й добре організоване німецьке військо з ходу підім'яло прикордонні застави більшовиків і ввірвалося на простори Галичини.

Одного дня до нашої хати в Чесанові завітали німецькі офіцери-гестапівці. Приїхали аж з дистрикту, з Кракова, агітувати мого чоловіка до праці в гестапо. Сиділи в невеличкій кімнатці за круглим столиком, іншого в нас не було. Мількові аж віддих перехопило, зблід весь, але стримався. Згодом пояснив мені чому. Один із гестапівців, Алі, в тому часі наступив йому боляче на ногу під столом і зиркнув просто у вічі. Потім, уже наодинці, пояснив Омелянові, що то могла бути остання секунда його волі. У разі відмови його заарештували б відразу. Провід доручив Омелянові Грабцеві укоренитися в гестапо, увійти до німців у довіру.