Єрусалим на горах

— Невже, Василику, сьогодні я інша, не така, яка була вчора? — запитувала художника, торкнувши його за плече і показуючи на свій портрет, що тільки-но проявлявся на сірому заґрунтованому полотні.

— Ніби я знаю? — підвів голову художник. — Я нічого не знаю, Дарко. Я малював тебе вчора, позавчора і місяць тому… майстерня повна тобою, а я тебе розгадати не можу.

І справді, я тепер помітив, що вздовж чолової стіни на лаві, прислонені до стіни, були розставлені портрети цієї жінки… портрети більші й менші, одягнутої і зовсім оголеної, жінка на всіх портретах була начебто однакова, однаково посміхалася, однаково примружено й трохи легковажно споглядала на світ сірими очима, проте навіть я, неофіт у малярстві, рідкісний, ой дуже рідкісний гість на художніх виставках, помітив різницю: жінка на всіх полотнах була іншою, і я осягнув муку Василя Бережана, який прагнув пізнати суть цієї жінки, її душу, її тайну.

— Може, Василику, й не треба ніякої тайни розгадувати? — засміялася жінка і погладила його сивіючу чуприну (гладила, милувала, як дитину). — Хай я так і залишуся тайною, га? Це навіть цікаво: жити з жінкою вісімнадцять років, виховати двох синів, часом покрикувати на неї за те, що десь там на кухні пригоріло, чи за те. що недоладно випрасувала сорочку… так, жити з жінкою, виціловувати кожну ямочку, голубити її, бачити, як вона пере брудну білизну, як хворіє, як плаче, як січе, трапляється, кулаками, розсердившись… і що тут, питаю тебе, цікавого, глибокого, непізнаного? А проте… — Вона стенула плечима, розвела руками, й не знати було, для кого її жести і мова були призначені: для мене, для Бережана, що, виявляється, був її чоловіком? Чи саму себе запитувала? Чи вона теж хотіла пізнати жіночу свою сутність?

А чи це було звичайне і нормальне жіноче кокетування? Господи, а чи це не означало: жінка просто була щаслива, що її люблять?

Іншого разу я напевно спитав би, чи це добре повсякчас жити тайною, сьогодні не було часу на запитання, жінка підхопила зі стола торбину й попростувала до дверей… і вже з порога обдаючи мене вишуканими парфумами, сказала:

— Тут до тебе прийшли, Василику. — І поцокотіла обцасиками вниз по залізних сходах. Художник оглянувся.

— Ви до мене?

Він був високий, сухорлявий. Довгобразе обличчя виглядало втомленим. Очі його ще були немовби невидющими, сліпими, він іще вдивлявся в просторінь і ще думав про жінку, про її сутність, яку хотів пізнати. Бережан не був ані патлатим, ані бородатим, як це прийнято серед мистецького братства, не носив він також вусів. Коротко підстрижений, у білій, розстібнутій на грудях сорочці з засуканими рукавами, був схожий скорше на хірурга, ніж на художника.

— До вас, — сказав я. — Власне, я приїхав до Петра Степановича Грицая, до вашого вчителя… приїхав, а він, як ви знаєте, сліпне. І плаче: «Що з того, що мені лише під сімдесят, я ще хлоп моцний, але що варті руки без очей».

— Так, я знаю, — нахмурився Бережан. — Я знаю… приїжджаю до нього чи не щотижня. Розумію його сльози: страшно жити в пітьмі сьогодні й завтра… і до кінця. Та ще страшніше, коли людина не може взяти в руки пензель чи скальпель. На нього чекало ще стільки роботи. — Бережан несподівано для себе розговорився, трагедія його вчителя, видно, карбувала серце; він ходив по майстерні взад і вперед, і я бачив, що він теж уже немолодий, хода його була важка, прожиті роки сідали йому на плечі і горбили вниз. — То що ви хотіли… і хто ви такий? — спам'ятався ураз, зупинився і непривітно зміряв мене поглядом. Йому, певно, було неприємно, що хтось чужий вторгся у його світ.

— Та я собі ніхто… я собі пенсіонер, звуся Данилом, пишуся Вербень, мешкаю у Черчені, що в трьох кілометрах від Рогача. Є таке містечко на Опіллі, година їзди зі Львова. Чули, може? — відповів я дещо розгублено. Мені не сподобалася його непривітність; і не в мені самому річ, річ в тому, що художник, цей Бережан, міг мене просто не вислухати, не зацікавитися справою, з якою я до нього приїхав. Треба було справити на нього добре враження, похвалитися, що я «не простий пенсіонер», маю якесь… ну, бодай аматорське відношення до мистецтва, до історії, до фольклору. Я їжджу селами й містечками, замальовую старовинні споруди, церкви, замки, каплиці, хрести… маю цих малюнків дванадцять альбомів… маю біль у серці за спалене, за зруйноване. Одначе я не зважився похвалитися ні словом, і художник далі міряв мене насупленим поглядом; я далі був чужим у його світі.

— Ну й що з того, що мешкаєте в Черчені, коло Рогача? — Бережан не приховував роздратування; художник, очевидно, був незадоволений самим собою, своєю роботою, а тут, вибачайте, приплентався до нього в майстерню якийсь сільський дядько, якийсь Вербень, про котрого ніколи не чув і чути не хотів.

То мені повернутися з нічим? То, виходить, Петро Степанович Грицай гірко помилився, посилаючи мене до Бережана? Він рекомендував його не тільки як знаного художника, професора, висококваліфікованого реставратора живопису, а й, і це дуже важливо, як людину, якій дорога наша минувшина.

— Бачите, є в Черчені церковця Святого Духа, походить з сімнадцятого століття. Власне, це ротонда, мурована. На північній стіні від підлоги до верху майже намальовані Страсті Господні — від Тайної Вечері до Покладення у гріб. Так собі намальовано, примітивно, грубо. Старі люди переповідають почуте від своїх родичів, що в минулому столітті жив у Черчені маляр, такий собі саморобний сільський богомаз Крицун, який нібито й був автором того мальовидла. — Я почав оповідь здалека, маючи намір зачепити в його душі реставраторську струну.

— І що з того? — Бережан не слухав мене, він нічого не хотів знати про нашу церкву Святого Духа, йому, мабуть, важило якнайшвидше мене позбутися. Якнайскорше. Я його розумів: я не мав права на нього гніватися; я так нагальне й непрошено переступив його поріг. Одначе я не міг відступити.

— Слухайте: цього літа я помітив на північній стіні у церкві, що мальовидло Крицуна почало лущитися, — продовжував я свою оповідь. — А внизу над підлогою відлупався також шматок тиньку, з-під якого виглядає інше мальовидло, напевне, старше, первісне, яке чомусь хтозна-коли було заштукатурене. Так я думаю. Там, де відпав тиньк, видно ефес шаблі… шабля зламана… може, шабля козацька. Я вдався до Грицая, знаю Петра Степановича не віднині, щоб він приїхав і поглянув, що воно й до чого. Він не один раз бував у нашій церковці, обходив цілий наш край, Опілля. А він — сліпне. Тому й прислав мене до вас, професоре. Каже: най Бережанове серце отвориться.

Бережан мовчав, мої слова, як небесні птахи, літали попід хмарами, він не хотів їх ні бачити, ні чути, і я стояв безпорадно'перед його байдужістю, як перед ідолом. Як я міг тую байдужість розлупити й схвилювати, зацікавити його зламаною козацькою шаблею, що добувалася з-під пласта штукатурки? Вхопити його. професора цього мудрого, художника, реставратора, й потрусити, розворушити, вдарити врешті.

Господи, розвій його байдужість.

— Знаєте… — художник знову став за свій мольберт, — знаєте, добродію, я давно не реставрую… реставрація забирає так багато часу й душі, що нічого не залишається для власної творчості. Вчитель же мій, Грицай, ви самі бачили, втратив зір через сліпанину над старими дошками… а мистецтво, може, втратило великого мистця, який не намалював жодного полотна. — Бережан тепер розмовляв м'яко, він начебто відпрошувався від роботи, яку я збирався завдати йому на плечі.

— То ще не знати, де втрачено, а де здобуто, — відповів я трохи зухвало. — Хто зважить і виміряє, що важливіше й вагоміше: один раз, другий, третій малювати жінку і так і сяк, любуватися її тілом і порпатися в її душі чи, скажімо, видобувати з-під забуття, з-під руйнації часом щось святе для нас усіх… образ давній. Тут не йдеться про реставрацію, лише про розкриття… — Випалив я нерозсудливо, немовби перед кількома хвилинами й сам не грівся у сяйві жіночого тіла, немов мені самому не було цікаво, трохи страшно й водночас солодко стояти перед її усмішкою, перед її тайною; очевидно, я розумів, що мені нема чого втрачати, Бережана, з усього видно, не можна буде вирвати з цієї сонячної майстерні, від мольберта, на якому стояло полотно з обрисами голої жінки. Бережан, зрештою, міг мені показати на двері, я не мав ніякого права вичитувати йому мораль, до чогось спокушати.